1
скінчилось поле а летіти треба
вітри у брами тичуться лобами
гекзаметри доріг ламають стрій
віджилі крони не вростають в небо
бо корені гниють у лоні пам’яті
і рід пізнавши проклинають рій

гуде землі жалючий жовтий вулик
у стільниках труди розбиті воском
не творять мед – бо марить храмом віск
маленькі жертви що в руках поснулих
зійдуть димами в банні високості
високості віддавши важкість сліз

скінчився вітер – тут тепер назавжди –
батіг не прагне підганяти мертве
обвисла стежка згадує хребет
хтось прийде завтра
            чи не прийде завтра
свідомий марності сліпого лету
і вартості якою жалить мед

2
на цій землі схололій – до крижини
на цій землі розталій – до потопу
шукає хтось не тверді а тепла
малий Христос не хоче бути Сином
а квітки кров не хоче зріти в опій
але ростуть народжені тіла

кипить живе – щоб накипало мертве
і твердне в кремінь нерозчинний осад
і стінки часу твердю прогриза
шипить протікши крізь діру відвертість –
і парою над казанком голосить
і набирає зрілості гроза

на тій землі ще не розбитій громом
на тій землі що не святилась блиском
не відають про рай-дуги й мости
малий Христос іще шукає дому
і мріє про підвішену колиску
до сволоку що піде на хрести

3
життя – як теча в Божім казані
що цілість Божого вкриває ржею
і мертвим називає неживе
та прагне застигань у кожнім дні
і в’язкості зі світом – тобто глею
а ще – пізнати верх і стати – верх

повзком угору в теплій шкурі змія
ривком у небо на підпірках крил
тяжіння тіла рве попруги духу
і вітер не уярмлений у мрії
не навчений з живими говорить
їх повертає в звичне русло руху

тече все нижче й глибше теча днів
глей висихає
      твердь фільтрує воду
що парою пізнала вись і лет
життя – це теча в Божім казані
що рухом вниз означує свободу
і творить землю щоб пізнати смерть