-1-
Плаче верба над ставом.
Вечір, іще задуха.
В березі пара стала.
Він її тільки слухав.

Не обійняв. У ньому
слів не було дівчині...
Зникли затим в нічному
два силуети сині...

-2-
Ця ніч твоя, Іване. І моя.
Вінки пускали. Мій пішов під воду.
Іванчику, хіба не бачиш вроди?
Моєї вроди? Це ж бо, любий, я...

Медовими слова були торік,
у ніч купальську... Там, посеред лісу,
я віддалась тобі чи, може, бісу?
Життя ти випив з мене, наче сік...

Змарніла я? Зійшла уся з лиця?
Колись я парубкам в’язала долі,
зі сміхом, без жалю, не знала болю.
А бач, мене спідкала кара ця.

Якого зілля випила сама?!
Яким відваром напоїв, Іване?!
Скажи, бо швидко ніч липнева тане.
Або мовчи. Усе уже дарма...

Карає Бог гординю і мене...
Якого зілля випити, Іване,
щоби тебе забути, мій коханий?!
Так просто біль у серці не мина...

Ця ніч твоя. А я уже чужа
тобі і світу, і для себе, врешті...
Собака у дворі моїм не бреше
сьогодні – виє. Брався за ножа

тому мій батько, заглядав у хлів,
хрестилась мати... Боже, Боже, правий!
То ж я ніяк не відійду від ставу!
Іди, Іване, бо забракло слів...

-3-
Плаче верба над ставом,
плачуть росою квіти,
сонце над лісом стане –
сонячно, світло-світло...

Тільки у верболозах
крик нелюдської сили.
Тягнуть з води за косу
біле холодне тіло...