Коли оркестр гримить,
А ти чуєш соло самотньої флейти.
Так і моє життя.
Коли небо за хмарами щільно сховане,
А ти, не стільки бачиш,
Скільки якимось куточком спинного мозку
чуєш за ними сонце.
Так і мого серця биття серед потворного лементу суєти
Ледь чутне, а все ж є.

Тільки одна з мільйонів
однаковісіньких краплин дощу
Може впасти саме на твою долоню.
Тільки така ж, як і я.
Невловимо схожа на себе та непізнавана ні для кого зірка
могла впасти саме у твоє серце.

Як виплести нитку свого соло з плутанини суєтного оркестру,
що давно прогнав безвісти свого диригента?
Як виплисти з вод ріки
у якої немає ані берегів, ані течії, а тільки глибина?
Ти знаєш, може?
Невже тільки ти одна?