Вмовкайте, зрадці, ви доволі
Слебезували про славутність.
Розчарування плине в досвід...
Тепер лише Господь розсудить.
Прозріння звільна гоїть душу.
Наївність вичахла. Як зимно...
Довіри храм – у твань із суші...
А серце – мов земля без ливня.
І не забуть, як не старайся:
Сама ж відкрила двері дому
Чорнявці хитрій, віроломній –
І надкусила плід нерайський.
І скам’яніла... І воскресла.
Ще на губах - ядушний присмак.
І що ти вдієш – ти, що чесна,
Як фарисей одвічно хитрий?
Відразний лик під машкарою,
Слівця догідливі, лукаві.
Жадає лаврів і хоромів
Гординя пінна – у фіалі...
Невже ця фабула одвічна
І Всесвіт підлості не знищить?!
Вовчиці ситі. Тихо, вівці!
Тепер у судді йдуть вовчиці.
Мені ж – безвихідь недовіри.
Як бути іншою – не знаю.
І хто там стукає у вікна,
З порогу шепче: „Вір - востаннє"?
Щасливий той, хто обережний?
Але ж минулого не зрушу.
Прости, Всевишній, мої ремства.
Не дай лихому ввірить душу.
01.07.2009
-----------------------------------------------------------------
Пославословили - и хватит,
Отлицемерили - и будет:
В науку горькую - утраты,
А дальше пусть Господь рассудит.
Прозренье отрезвляет душу
И охлаждает пыл наивный:
Доверья храм полуразрушен,
А сердце, что земля без ливня,
И не забыть, как ни старайся -
Сама открыла двери дома
Чернавке хитрой, вероломной,
Вкусила яблочек нерайских -
Вкусила, замерла, воскресла.
Доныне слышу послевкусье...
И что теперь поделать, если
Все лицедеи так искусны?!
: Страшны их лица за обличьем
И за самоуничиженьем -
Лишь жажда жалкая величья,
Гордыни злобной упоенье.
Неужто же сюжет извечен,
И мир коварства не избудет?
Волчицам хватит шкур овечьих,
Они же будут рваться в судьи.
Мне ж ошибаться, задыхаясь, -
Быть не собою не сумею -
И кто там, на порог ступая,
Твердит: "Не верить мне не смеешь"?
... Блажен ли тот, кто осторожен?
Но коль былого не исправить,
Прости мне сетованье, Боже,
И от лукавого избави.
Тетяна Селіванчик
2009
|
