Я часто думаю про шлях, що є за кроком крок,
Та поринаю у гармонію кривих доріг,
Мов метроному звук, вистукує у скронях кров,
І все сплітається в один клубок внизу й вгорі.
По траєкторії параболи в моїм вікні
Проходять роздуми, і в кожному — канва своя,
Де я занурююсь в небачене — тоді мені
Здається інколи, що думаю не зовсім я.

Десь, зупиняючись над думкою, що крок є — слід
На перемерзлому асфальті і на тлі причин,
Шлях поступово переходить у п’янкий політ
Понад пологими дахами. Й невідомо чим,
Якою силою керований, лечу вперед
І легко пурхає кораблик мій — стрімкий «Арго»,
З величним трепетом злітаю ввись поверх дерев,
Куди приваблює настійливо мене вогонь.

І, вкотре вже вогнем обпалений, іду згори
В піке пізнань для неприкаяних учнівських душ,
Мені здається в невагомості, що суть є ритм,
І невідомо, що відбудеться — удар чи туш.
Ритм шаленіє і за мить тонку, мов щем струни,
На віражі краплину суті дістаю —
З такою силою я тягнуся до істини,
Що поступово сам частиною її стаю...