Память проснулась, вскрыла забытую нишу, Вызвала эхо вечно живого фантома. Полные грусти комнаты тёмные вижу Нашего дома. Щедро, пучками, в топку бросаю солому. Красное пламя тени гоняет отсветом. И набухает, как-то уже по-ночному, Тьма фиолетом. Сколько мечтаний вслед уплывает за дымом, Под вековые стылого ветра напевы, Контур неясный в мареве неуловимом: Женщины? Девы? Вновь арабески холод наносит на окна; Волк камышами бродит за дремлющим садом; Льются на землю лунного света волокна Синим каскадом. .................................................. ..................... Как бы хотелось благовест слышать порою, Лозы увидеть крытые снежной фатою, Снова отдаться комнат вечерних настрою Вместе с тобою. *** Ігор Качуровський Приспану пам’ять щось розбудило, не знати, Давньодалекі, але живі й незникомі, Сповнені смутку бачу вечірні кімнати В нашому домі. Віхоть за віхтем я підкладаю солому, Поки червоно в грубі займаються дрова. І нагусає якось уже по-нічному Тьма фіалкова. Скільки тих марень злине струмочками диму, Поки самотня тліє-горить соломинка, Легша від диму постать пливе невловима: Дівчина? Жінка? Пальмовим листям холод осріблює шиби; Очеретами вовк переходить за садом; Тугу містичну місяць пролив на садиби Синім каскадом. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Так би хотілось слухати дзвін до вечірні, Бачити лози, сніжною вкриті габою, Знов завітати в наші кімнати сумирні Вдвох із тобою. |