1

Лоскочеш–пестиш – пензликом очей...
Зацвів, нарешті. Двадцять п’ять ночей
Тебе, Адонісе, під кленом я чекала.
Я ж дзьобом насінину в землю вклала.
В раю те диво золоте зустріла.
Ох, як тут низько, сіро, чорно-біло...

2

Зажди, Адонісе...
                            Я за хвилину
Змету спогадок висхлу бадилину.
Я ж – Ластівка.
                       Я птахою була!
Торік Дощеві тіло й душу віддала,
Та Вітру-лиходію не вгодила...
Понівечив жаги зелені крила!
І ось у травні я побачила тебе.
Ти - юний, жовтоцвітний, люксусовий.
Тепер я - грудка. Пір"ячко руде.
Сміються наді мною ґави, сови.
Мене, юначе, відроди. Зросту до звізд.
Я – з вервиці Дощу летких невіст,
Знов прагну лету - вранці, на зорі,
Коли спадають роси… Угорі –
Метелики, пташки...А я лежу.
Ти Мальву намалюй! Я фарби покажу.

Горицвіте, не квапся. Барви - з медом.
Вони отут чаяться - попід кленом.
У крону ластів’ят перенесу,
Злечу – із Мальви у дзвінку росу...

3

Ніч проростає пишнобарвна Мальва...
Клен звисока:”Леткий цей пагін. Файно...”
Жагучий Хміль
                       оповива картину –
Стебло, пелюстки
                            (руки...губи...спину...).
Не пестить він – осердя поїдає.
У вогневиці гину-зотліваю!

4

Не Грудка „Я” – полумениста птаха.
Зростають крила з болем. Синій спалах.
Прощай, юначе!
                         Забувай про мене.
Шукай безкрилля під високим кленом.