Уже і осінь... За віконцем дощ-приблуда Від суму й холоду здуває сльози гірко На лист самотній, що тремтить останнім чудом, З останніх сил тремтить, тримаючись за гілку. Осінній лист з весняних мрій про чисті роси, Що в мерехтінні тих осінніх крапель зрідка Тремтінням стримують зими сніги й морози, Які заковують в кайдани душі й ріки... Він у довірливих розмовах з небом синім Зимі холодній в очі дивиться правдиво, І разом з ним тремчу і я листом осіннім, Тремчу щоденно і надіюся на диво. Й допомагає ще надію не згубити Недавній сон... Хтось скаже: «Що за атрибути, що за убогості і що за теми збиті?», Але його чомусь не в змозі я забути. Мені наснилося таке, що кров застигла, — Дитячий плач, який лунав зі всіх усюдів, З таких глибин, і був цей плач такої сили, Що аж на клапті розривав дорослі груди. І я проснувся... Пізно... І навряд чи вдало... І зрозумів, хоч що дорослі не говорять, І як би сумно там в дорослих не складалось, Найбільше горе на землі — дитяче горе. І щоб потішити дітей грайливим вітром Небесних слів, які ведуть мене радаром, З грудей розірваних моїх розквітла квітка... Візьміть цю квітку... Просто так... Нізащо... Даром... Яке це диво — ґрунт, який не став ріллею Іще для всіх, зорати першим, до морозів, Й маленьку квітку, дуже схожу на лілею, В душі-пушинці віднайти, а з нею — сльози... Ця дивна квітка розквітає так поволі, Як зберегти її, зігріти, чим полити, Як пронести крізь біль і час пелюстки кволі, Щоб не затисли цвіт слабкий бетонні плити?.. З тих пір я крихітку тепла ношу щоднини, А призабуду щось — сумління голос вторить, Що найгіркіший в світі плач — це плач дитини, Найбільше горе на землі — дитяче горе. Дитяче горе — це навряд чи примхи й «бзики», Воно приклеїлось в душі міцнючим клеєм, І десь в глибинах не одна лежить сльозинка, Щоб не замерзла в самоті моя лілея...
|