Як було
А нам здавалося: пройшло все чисто:
Його взяли і вивели за місто,
А там – всього лише дещиця крові,
І ту розмили роси світанкові.
Та все було інакше, о, інакше!
Так, як тоді воно бувало завше...
Були різки, і “кішка” з пазурами,
І в муці нелюдській Мадонна – мама.
Був хресний хід – найперший, невмолимий.
Була весна. Мабуть, цвіли оливи...
Вінок із терня впився в плоть жертовну...
Чи може Бог уподобитись овну?
Людина тягне, йде, то пада раптом,
І шкіри висять скрізь криваві клапті.
Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!
Хутчій кінець, що дасть жадану волю...
Та жертва вимагає крок за кроком
Для свідків змалювать панно широке.
А фарби вибір, як завжди, скупий –
Червоне все, лиш вечір золотий.
Той вечір, що настане після бурі,
Коли покинуть стражники похмурі
Пустельні схили пагорба святого,
Не стрівши по дорозі вже нікого.
Десь був Петро, і прийде ще Хома,
Прощення Агасферу вже нема,
У зашморгу – кому було найважче,
Минули розпач, біль... – і все це нащо?
А ранок устає, й холодні роси
Омиють Божі руки й ноги босі.
І сяйво прийде в світ і в людські душі,
Бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.
Хто Він: чи Бог, чи, може, чоловік, –
Того ніхто не знатиме повік.
Але Він був, і це Його офіра –
Вогонь добра, любові, щастя й миру.