Не торкаючись трав, не лишивши сліду в порохняві доріг,
уникаючи поглядів, вікнами розокулярених, міст,
у сідлі він летить і ніколи йому не завершити біг,
поки знов на шляху не постане з віків той обпалений ліс.

Стрічний вітер вплітає сваволю вуздечки у гриву коня,
дно зіниць - зцементований відчаєм попіл зотлілих надій.
Що шукає у світі живих, чи намарно когось доганя
блудний син, нерозкаяний Богом, непрощений батьком, Андрій.

У загублену шаблю сосновим корінням вплітається час,
тисне в плечі, як плата за зраду, чужинський жупан.
Та удень і вночі знову кличе, зове блідочоле дівча
за собою у ніч, у солодкий, знеможено-хтивий туман.

Кволі руки її розірвали братерства сталевий ланцюг,
вірність серця зіткнулась із лезом обов"язку - антитіла!
порятунок від батька - сльозами відточена крапля свинцю
на свитині козацькій розлитим червоним вином розцвіла.

Ця краплина упала на терези, названі "пекло" і "рай",
лиш здригнулись вони, а суддя зрівноважив і гріх і добро.
Злочин зради і вірність коханню - нарівно закінчилась гра,
присуд - вічно летіти між брудом землі й чистотою зірок.

На зчорнілих, беззвучних губах вічно кликати польки ім"я,
лоскотати невидимим шовком волосся чекання долонь.
Але знову вітри незборимо вертають на круги своя -
Дубно. Ніч. В котрий раз  кожен грає призначену автором роль.

Незбагненно - чи ніч, наче очі, чи очі, як стомлена ніч.
Переплетення слів з невгамовністю губ - епілог в забутті.
Голубі переливи прозорості душ, що прийшли з потойбіч,
невагомість туману з ознаками пристрастю сплетених тіл.

Буде ранок. Обвуглений ліс. І Тарас - чи людина, чи тінь.
Краплі батькових сліз на долоні затверднуть блискучим свинцем.
Недолюблених душ, недомучених мук, недожитих життів
на останнім листку всемогутнє перо замикає кільце.
...А Петро угорі заховає ключі і сховає лице.
Унизу перевернеться автор у темнім своїм забутті.