У столиці моєї держави,
у княжому граді Києві
така туга, буває, підійде –
защемить, запече під серцем –
за далекою Україною…
      Ось огрядна пані московка
      чи скоріш ґоспожа хохлуша
      тицяє пухкенькою ручкою,
      складає
       вогнисто-багряні губи
       бубликом
      (невже знесеться?)
      і ніжно так сокорить:
      “Ско-о-о-ко-о-о?..”
Купую в кіоску журнал:
– Будьте ласкаві, покажіть…
Он жовтенький, в куточку… “Прапор”.
Перепрошую… Помилився…
Він тепер уже “Березіль”.
І у відповідь чую:
– А разві
березіль по-українски прапор?
    Тож коли у чужій столиці
    псом приблудним душа заскімлить
    від розлуки із Україною,
    перший-ліпший знайду таксофон я,
    догукаюсь, може: “Це Рівне?..”
    Вісім – вихід з Єгипту, з неволі…
    Швидше код! Нуль-три-шість-двадцять два…
    І приємний жіночий голос
    і ласкаво, й суворо промовить:
    “З вашого телефону не дозволяється
    користуватися даним видом зв’язку…”
Я довго триматиму трубку,
а ніжна, терпляча жінка
ввічливо і раз по раз
буде освідчуватися мені
щемливими словами
моєї мови…
“…ашого телефону не дозволя…
…воляється користуватися да…
…ся даним видом зв’язку…”
    Мила моя!
    Дихати заборони!
    Жити заборони!
    Говори!..
   (Слава Богу, навчилася…)
    Рідна моя! Кохана!
   Моя Україно!