дороги знову слідів не просять. примарне «поруч» згортає простір. пучки втрачають чутливість – досвід підступно зі шкіри робить пергамент. відбитки пальців – вже менше почерк, вже більше пам’ять. вмирають стоячи ті, що задубли, а решті – боляче. перетворіть мене хтось на камінь. генії місця міняють позначки, певно, зумисне. тому навпомацки швидше, ніж зрячим. речі, навпочіпки сівши, марять, і ти – їх марення, ти їм наснилась. і всі ці зачіпки спогадів – більше не мають значення. в кого завгодно проси пробачення. це – не життя, це якесь потьмарення. крихкість усього, що є, – на максимум. тексти – не тексти, суцільні максими скороминущості. чистиш пастою зуби, обручки. сплачуєш мито минулому, згадуєш щось. що саме? – просто вже стільки всього між нами нашарувалося, що місцями не розрізнити, де, власне, ми там: в одязі, в потязі, в милі чи в захваті, в певному вчора, сьогодні чи завтра, чи, може, в ніколи. собі ж бо заздрячи тій, учорашній, міняю тему записів. ліпше про місто, міст якийсь, місце, де можна лягти і виспатись. чи то полежати мовчки, вістрями вій час від часу лоскочучи темінь. ось воно як – вийти з дому й зникнути. телефонуй, але тільки зрідка, бо це небезпечно, я ж можу звикнути. голод на голос лікують ватою. голод на тіло лікують... марно, втім. еритроцити ідуть, як армії, в серця судомне пекло, та в мармурі цих не увічнять малих солдатів. втім, не увічнять і нас. ну, плакали, ну, говорили дурниці, знаками часом обмінювалися. заколот не підняли, між тим, і режимів ми не скидали злочинних. кидались в крайнощі тільки, та швидко видихлись. скоро господь нам сторінки видалить – цей найтерплячіший із адмінів. грубо? що зробиш – цей сленг ще в моді. місяць минув уже. я відтоді думаю – хто нам дітей народить наших, якщо ми самі не здатні навіть зачати. у наших землях жодні не проростали зерна. ми приміряли вінки із терну, як ідіоти. за це і платимо. сонечко, зайчику, що ж це робиться? борсаймось – може, хоч хтось сподобиться кинуть нам линву, інакше – втопимось, вже затікає в легені небо. нас, закривавлене м’ясо вічності, вловить у сіті якийсь доброзичливець. ми і не встигнем письмово викласти, що ж за рибалка закинув невід… |