На пальці зіпершися, сніг відшкрібали від тверді,
А море від суші, а гори від стелі небес.
Поглянь, майорять за плечима, як тіні подерті,
Уривки життя і закохані залишки смерті,
І руки, що вміли колись обіймати тебе.

А ми у птахах відчуваємо душі – як кулі,
Як грудки свинцю, як озера вчорашніх вітрів,
Вони прилітають – і з ними скорботи минулі
В подобі сумних наркотичних фарбованих гурій
Сідають на плечі наморених наших життів.

З-під світу вже вийнято палі і цвяхи, і списи,
Вже вкладено пальці у рани, а тіло у час.
І хтось там на небі жовтаву лампадку повісив,
Жадібно вдивляється в наші незаймані риси,
Жадібно впивається в наші незаймані риси,
Неначе у нас впізнає невпізнаваних нас.