Покидаючи снів береги,
вранці страшно мені прокидатись —
все бринить у мені:
віддаю помаленьку борги —
та усі я не в змозі віддати —
звідси — думи сумні...

Запорошили думи сніги:
як латаття усе залатати —
щоб у інше іти...
Але душать нещадно борги…
Не дають — не пускають злітати
в невідкриті світи...

Сни...  Примарна реальність шальги...
Треба… Треба зробити багато
на моєму віку...
Руки Горні — це Страх і Борги
для запалення в серці багаття —
в затяжному стрибку.

Хоч за межі душі берегів
вийшла біль і повисла у сумі
на крюках-повідках —
та якби не удавка боргів —
чи зберіг би я серце і думи
в більш надійних руках...

Але все ж — скільки маю снаги —
в Горню Вись очі тягнуться знову —
де горю і живу:
Дайте змогу віддати борги —
І мені й тим, хто прагне до Слова —
щиро і наяву…

Та не чути Небес коливань…
І кружляють у відчаї чорні
дум незримих рої…
Безнадійність слабких сподівань
і, можливо, ще усмішка Горня
є опори мої…