Євгенія Більченко. Переклад із російської - Ігор Павлюк Так багато нездар мені в спину «Нездара!» шпурляло, Скільки славної зброї поїла іржа, Але знов я лечу над смішливим проваллям, Бо ж полтавським «хохлам» Європа чужа. Ми беремо потроху, – чим далі, тим більше, Продаєм, подаєм, піддаєм на загал… Поміж Пензою й Польщею ми – наче ніші: Не стіна, не країна, банальний провал. Тому нас так і тягне на бійку і «водку». Зрозумів щоби хтось маячні несусвіт. Та сусід під столом уже гладить колготки На ногах у сусідки сімнадцяти літ. Спроби дві горбовини: занепад, підйоми – Нерозлучні й чужі, наче тіло й душа. Дим вітчизни для нас солодіє знайомо, Якщо він без вогню й пахне, мов анаша. Потім – тиша прийшла. Електрички по шпалах, Як у бітлівські дні, утікають в Едем. І горять ліхтарі над обпалим вокзалом Синяками значних недобитих поем. 3 червня 2011 р. ФОНАРИ Сколько бездарей в спину бросало: «Ты бездарь!», Сколько славных доспехов изъедено ржой, Но опять я парю над улыбчивой бездной, Как полтавский хохол – над Европой чужой. Мы берем понемногу, – чем дальше, тем больше: Предаем, продаем, подаем, поддаем… Мы – всего лишь зазор между Пензой и Польшей: Не стена, не страна, а банальный проем. Потому нас так тянет на драку и водку, Чтоб хоть кто-то постиг этот умственный бред, Но сосед по столу уже гладит колготки На ногах у соседки семнадцати лет. Две попытки пригорка: подъем и упадок – Неразлучны и чужды, как тело с душой. Дым отечества нам еще более сладок, Если он без огня и разит анашой. А потом – тишина. Электрички по шпалам, Как в битловские дни, убегают в Эдем. И горят фонари над опалым вокзалом Синяками больших недобитых поэм. 3 июня 2011 г. © Евгения Бильченко. |