Євгенія Більченко.
Переклад із російської - Ігор Павлюк



Так багато нездар мені в спину «Нездара!» шпурляло,
Скільки славної зброї поїла іржа,
Але знов я лечу над смішливим проваллям,
Бо ж полтавським «хохлам» Європа чужа.

Ми беремо потроху, – чим далі, тим більше,
Продаєм, подаєм, піддаєм на загал…
Поміж Пензою й Польщею ми – наче ніші:
Не стіна, не країна, банальний провал.

Тому нас так і тягне на бійку і «водку».
Зрозумів щоби хтось маячні несусвіт.
Та сусід під столом уже гладить колготки
На ногах у сусідки сімнадцяти літ.

Спроби дві горбовини: занепад, підйоми –
Нерозлучні й чужі, наче тіло й душа.
Дим вітчизни для нас солодіє знайомо,
Якщо він без вогню й пахне, мов анаша.

Потім – тиша прийшла. Електрички по шпалах,
Як у бітлівські дні, утікають в Едем.
І горять ліхтарі над обпалим вокзалом
Синяками значних недобитих поем.
                                                 3 червня 2011 р.

ФОНАРИ

Сколько бездарей в спину бросало: «Ты бездарь!»,
Сколько славных доспехов изъедено ржой,
Но опять я парю над улыбчивой бездной,
Как полтавский хохол – над Европой чужой.

Мы берем понемногу, – чем дальше, тем больше:
Предаем, продаем, подаем, поддаем…
Мы – всего лишь зазор между Пензой и Польшей:
Не стена, не страна, а банальный проем.

Потому нас так тянет на драку и водку,
Чтоб хоть кто-то постиг этот умственный бред,
Но сосед по столу уже гладит колготки
На ногах у соседки семнадцати лет.

Две попытки пригорка: подъем и упадок –
Неразлучны и чужды, как тело с душой.
Дым отечества нам еще более сладок,
Если он без огня и разит анашой.

А потом – тишина. Электрички по шпалам,
Как в битловские дни, убегают в Эдем.
И горят фонари над опалым вокзалом
Синяками больших недобитых поэм.
                                                 3 июня 2011 г.
© Евгения Бильченко.