(Павлюк І.З. Заборонений цвіт: Ранні повісті.
– Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2007. – 268 с.)[/b]

Те, що на зламі віків завжди з’являються якісь нові віяння в науці й культурі – факт більш аніж очевидний. Так було, так є, так буде… Скажімо, кінець ХІХ століття охарактеризувався появою нових напрямів  у мистецтві (символізм, трохи раніше – імпресіонізм). У  10-х роках минулого віку Гійом Аполлінер, Олексій Кручених, Давид Бурлюк, Михайль Семенко довели “необов’язковість” усталеної пунктуації в поетичному тексті, а у 20-х – завдяки Джеймсу Джойсу, Гертруді Стайн, Джону Дос Пассосу, Вільяму Фолкнеру, Артему Веселому, –  така “необов’язковість” торкнулася й прози. Про розмаїття напрямів і течій, що з початку ХХ віку почали рости, як гриби після дощу (футуризм, експресіонізм, акмеїзм, кубізм, супрематизм, дадаїзм, згодом – сюрреалізм тощо), я вже й не кажу…
Межа минулого й нинішнього століть, далебі, не є винятком. Більше того, йдеться не просто про нові напрями чи жанри. Схоже, на очах тих, хто небайдужий до літературного процесу, все частіше відбувається певне “злиття” двох видів – поезії та прози, а можливо й зародження нового виду – т.з. “проезії”. Принаймні слово це вже запроваджене з легкої руки письменника Ігоря Павлюка, чию книгу “Заборонений цвіт” нещодавно благословив у світ поліграфічно-видавничий дім “Твердиня” (Луцьк).
Читач, беручи до рук вищезгадану книжку, мусить бути готовий до того, що світ, який відкриється перед ним – НЕсподіваний, НЕзвичний та НЕпередбачуваний, причому всі три “не” постають перед ним із перших же сторінок. Початок “Масовки” – першої з повістей, – просто-таки “готичний”: у селищі під назвою Гамаліївка, де “уже рік не було електрики”, раптом зривається вихор, який вартує життя двом курям “доярки Зоськи”. На це вона реагує промовистим: “Почалося!”, – ніби запускаючи в хід хитру машину сюжету. Хоча ні – “запускає” її все-таки візит у Гамаліївку “дивного чоловіка”, до якого мешканці ставляться з великою цікавістю й не меншим острахом, приписуючи йому просто-таки демонічні риси. А тут ще (ні сіла, ні впала – давай, бабо, сала!)  накладає на себе руки Варвара Костьова, і – як любив повторювати перший і останній президент СРСР, – “процес пішов”… “Дивний чоловік” із “дуже режисерським” прізвищем, – Віктор Чухрай, – справді виявляється голівудським кінорежисером, котрий приїхав в Україну для праці над новим фільмом (йому, щоправда, більш імпонує псевдо “Калинюк”). Він збирається зняти в Гамаліївці картину “Євангеліє від народу” (чи “Спартак і Христос”), запросивши на більшість ролей мешканців селища (вони ж – “масовка”)… Жителі ж Гамаліївки – не менші від Чухрая диваки, котрі, якби трапилися свого часу на очі Андрієві Платонову, Василеві Шукшину чи Григорові Тютюннику, неодмінно були б увічнені в їхніх безсмертних творах, а так – мусили чекати, поки волинський хлопчина Ігор Павлюк виросте й стане письменником…
Це стосується не лише “Масовки”. Диваком, – із точки зору пересічних людей, – є юний зцілитель Герасим Сич із повісті “Ченці майбутніх богів”, що теж входить до “Забороненого цвіту”! І отримав він потаємні знання від такого ж “дивака” – свого діда, теж Герасима: “… дід передавав внукові ласкавими зимовими вечорами не лише теорію, але й досвід розмови з травами, вітрами, зорями, підземними водами, підводними голосами. Герасим учив Герасима бути самим собою, тобто всесвітом. Він не відрікав його ні від комунізму, ні від християнської церкви, ні від смерті, ні від злості, ні від любові. Дід учив онука Єдності. Це ширше, ніж Любов. Вимагає не лише ніжності, але й сили, не лише душі, але й Духу”. Це були прадавні знання про Світобудову й людину в ній – отой знехтуваний, заборонений, забутий цвіт правічної духовності, яка давала змогу нашим пращурам жити в гармонії з Божественним Началом, Космосом, Природою і встановлювала чітке табу на спроби насильницького використання її ресурсів. Коли цю нерозривну Єдність було порушено, згадані спроби стали системою, що призвело, зрештою, до Чорнобильської катастрофи й низки подальших трагедій (періодичні аварії на шахтах, інші техногенні лиха). Вірний дідовій науці, Герасим зберіг Єдність у своїй душі непорушною, а з нею – й дитинну допитливість: “Йому ще хотілося пізнавати світ”.
До цієї ж категорії варто віднести й героя фантастичної повісті “Тут було колись море” Сергія Патроніка, справжніми батьками якого нібито є інопланетяни (їх автор зве Князем та Княгинею). Цілий набір цікавих типажів маємо і в “Кометії ” – чого варті, наприклад, Борис Цихан, котрий “пише музику Революції” й на афішах зве себе генієм, літній учитель Йосип Радкович, “смішні вади якого є справді парадоксальним розвитком його нетутешніх чеснот” (саме він став духовним наставником для героїні повісті – Люби Вербич), та й сама Люба, котра, будучи при надії, сприймає комету, що наближається до Землі, як живу, одухотворену істоту – теж майбутню матір: “Здавалося, що й комета несе в собі кометеня. Не безплідна ж вона. І ставало шкода його, адже при зіткненні його мамусі з нашою планетою воно може загинути. По-людському загинути, бо таїна душі його – велика”.
Але повернімося до гамаліївчан, аби збагнути причину тривоги письменника, з якою він про них пише. Чи тільки дивацтво є характерною рисою мешканців селища? Диваки як такі найчастіше характеризуються добродушністю, незлобивістю, безкорисливістю. Вони часто є незрозумілими для інших, іноді дратують, але ніколи не становлять небезпеки для суспільства, ба навіть, мовлячи словами класика, “прикрашають світ”. Згадаймо тепер, чим керується Режисер (іноді автор, – та й гамаліївчани, – звуть його просто Чоловіком), коли робить “обсаду” на ролі у своїй картині? “Ці люди – як діти: жорстокі, наївні, самонеорганізовані, – розмірковує він, – Якраз такі були в Палестині під Римом. Кращої масовки не придумаєш”. Саме вони мають вимагати, щоб Пілат звільнив з-під варти тогочасного екстреміста Варавву й розіп’яв Спасителя. А “не масовка” – скажімо, той же служитель культу, котрий спочатку, згідно з каноном, відмовляється ховати на цвинтарі Варвару як самовбивцю, а потім – після спеціальних “умовлянь”, – відступає від канону і не лише відправляє по ній заупокійну службу, а й виголошує про небіжчицю таке слово, що всі (окрім дітей, чутливих до фальші) плачуть (“крута” іномарка, – при тому, що він усього-на-всього “підробляє на прожиття” торгівлею іконами, – ще один промовистий штрих до образу цього персонажа, якому Чухрай збирається довірити роль первосвященика Анни)? І, зрештою, чи має моральне право на дотик до святої теми сам Калинюк (у минулому, теж, до речі, гамаліївець), який старанно приховує від колишніх односельців правду про своє життя за океаном, про двох дочок і онука, котрі лишилися там, – натомість він стверджує, що “любить свободу”, тому йому “не до створення сім’ї” (отже, не є чесним ні перед Богом, ні перед людьми)? За бажанням же прославити гамаліївчан і навіть поліпшити їх добробут через участь у культовому фільмі, явно простежується гординя, прагнення прославити насамперед себе: “А потім… потім… масовкою стане вся моя країна… Земна куля”.
Вигадана Ігорем Павлюком Гамаліївка (підкреслюю –  в и г а д а н а, тож годі шукати якихось прототипів чи асоціацій з іменами героїв!) – це ніби віддзеркалення загальноукраїнських проблем, що непокоїли автора (та й не тільки його) у 90-ті, коли було створено більшість включених до книги творів, але до кінця не подолані й у новому тисячолітті. Кінематографічно, – якщо уявити екранізацію “Масовки”, – повість можна умовно означити як “чорну комедію”, а цей жанр (як і “чорний гумор” узагалі) є нічим іншим, як спробою перемогти прихований страх смерті, який живе, либонь, у кожній нормальній людині, причому йдеться не лише про страх за власне життя, а й про тривогу за долю народу і – беріть вище! – людства. За гротесковими чварами двох гамаліївських “мафій” та режисерськими фантазіями про майбутній фільм, де, подолавши часові межі, сходяться докупи Христос, Спартак і Прометей, якось не одразу помічаєш пронизливу антивоєнну ноту. Вона вплітається в авторську оповідь ледь помітним образним штрихом-згадкою про російські танки, що йдуть Чумацьким Шляхом (!) у кавказькому напрямку і літаки НАТО, що летять, – “навхрест” до цього Шляху, – бомбардувати Югославію. Людство ніби розіп’яте на хресті воєн – внутрішніх та зовнішніх, – і немає “хати скраю”, де можна було б їх перечекати. На підтвердження цього письменник вводить епізод із “помилкою натовського льотчика”, котрий замість якоїсь зі стратегічних цілей у Белграді влучив у гамаліївську “Лісову корчму”, відправивши на той світ обидва непримиренні “клани” (з котом Маліром на додачу). Цю подію Ігор Павлюк описує як… космічну катастрофу: “І раптом десь недалеко вибухнув всесвіт. Можливо, навіть не один”. І це не лише вдала метафора чи гіпербола – це нагадування про те, що наслідки земної “війни усього з усім” неминуче відбиваються й на космічному плані. А це вже аж ніяк не скидається на комедію – як і творча поразка Віктора Чухрая, котрий, довірив головну роль професійному акторові і в той же час не помітив Христа у смітникареві Леонові Гайдеровському, а от інші (автор не вказує – хто) якраз помітили, але зробили з цього  с в о ї  висновки, розіп’явши його не по-“кіношному”, а насправді…
Й тут спадають на думку гіркі слова великого француза Антуана де Сент-Екзюпері про те, що в кожній людині якоюсь мірою вбито Моцарта. Чи не страшнішу ситуацію маємо нині, чи не розіп’ятий у кожній людині ХРИСТОС? І що, врешті-решт, переважить у Чухраєві та безіменному акторові, призначеному на роль Спасителя, в момент, коли вони знімають із хреста непритомного (чи вже мертвого?) Леона – усвідомлення жертви з наступним очищенням, а чи старе марнославство, уособленням якого є камера, поставлена на “автомат”? Чи настане у їхніх душах Великдень (згадаймо останню фразу з “Ченців майбутніх богів” чи аналогічну згадку у фіналі повісті “Тут було колись море”), чи це буде “кінець світу”, якого багато хто чекає в “Кометії”? Автор не дає прямих відповідей на ці запитання, чи то переводячи їх у площину риторичних, чи, радше, свідомо залишаючи такі відповіді за читачем, оскільки вважає його достатньою мірою зрілим, щоб “розжовувати” смисл написаного самому, а не чекати, коли хтось укладе в його мізки вже “розжовані” висновки – мовляв, “усі померли” чи навпаки – “всі щасливі”.
Здавалося б, уже звичним і воістину інтернаціональним художнім прийомом стало ототожнення людей із птахами – згадаймо розділ “Три душі” з містерії Тараса Шевченка “Великий льох”, журавлів-джигітів (у пісенному варіанті – солдатів), побачених народним поетом Дагестану Расулом Гамзатовим і нарешті, чайок, геніально олюднених славним американцем Річардом Бахом у притчі “Чайка Джонатан Лівінгстон”? Але цей прийом, схоже, сягнув меж архетипу – от і з’являються на Павлюковій індивідуальній мапі країни Лелекія та Орлинія (повість “Свято відпускання птиць на волю”), де знову ж таки не птахи мешкають, а люди у крилатій подобі й, на жаль, далеко не всі з них є особами “високого польоту”. Власне, про це й розмірковує Ліричний Герой (так він і зветься у творі): “Є птиці, що співають, і є птиці-хижаки… Горобці літають зграями, орли – поодинці. І ті, й інші можуть жити в неволі, виводити у клітках потомство, яке живе довше за своїх родичів, що живуть на волі. Іноді зозуль виховують солов’ї, інколи – соколи?.. Усі хочуть волі, але не всі виживають на волі… (…) Народ мій був би й зараз юний такий, дзвінкий, якби не кляті закони зграй: сусіди позаздрили такому буттю і так зашарпали бідних лелек, що врешті вони стомилися. Найкраще гинуло, найгірше сіялося, просочувалося в политу кровію земельку. І так століття, тисячоліття… Яка культура даватиме добрі сходи в такому ворожому бур’яні?”
Це теж про Україну, ба більше – про кожну країну, з життя народу якої зникла Любов, а отже й Бог, оскільки Бог є Любов…
Іноді може здатися, що проза (як, до речі, й поезія) Ігоря Павлюка аж надто рясніє язичницькою (не люблю слова “поганський”) символікою, хтось може навіть побачити й певний виклик ортодоксальному християнству. Принаймні Чухраєве трактування Ісуса Христа як революціонера вже було поширене на Заході в 60-ті роки минулого століття як явище своєрідного соціального протесту. Але, по-перше, це трактування саме Чухраєве, а не власне Павлюкове (автор ніби дистанціюється від нього, вводячи себе у повість як поета – Вікторового друга). По-друге, така вже специфіка української (та й загалом східнослов’янської) ментальності, де православ’я тісно переплелося із народними традиціями, витоки яких коріняться в далекому дохристиянському минулому (та ж таки Масниця, Зелені свята, ворожіння на Андрія чи на Водохреща, трансформація язичницького бога Велеса у християнського святого Власія тощо). Щось схоже (хоча й не зовсім тотожне) бачимо у японців, де нині бачимо не лише на диво мирне співіснування релігії привнесеної (якою є далекосхідна форма буддизму) і традиційних вірувань (синтоїзму), а й їхня взаємопроникність: так, синтоїстську богиню Сонця Аматерасу-о-мікамі багато хто з японців-буддистів сприймає як одне з втілень космічного Будди – Вайрочани. Окрім того, серед японців є й представники інших релігійних конфесій (щоправда, нечисленні) – зокрема християни, але, певен, – кожен із них відчуває себе часткою саме  я п о н с ь к о ї  культури з усім багатством народних традицій. І щось не чути у Країні Сонця, що сходить, про тамтешні “Ольстери” чи “Варфоломіївські ночі” (варто сподіватися, не трапляться вони й у нас).
Що ж відрізняє “проезію” від звичайної прози? Це, передовсім, розмаїття образів, кожен із яких легко міг би знайти місце у якомусь із віршів (чи поем) Ігоря Павлюка. Скажімо, чого вартий образ сльози (“сивої краплини чоловічої крові”), котра тече  в г о р у  – з серця до єдиного ока колишнього воїна-афганця Костя Ґавури, коли той дізнається про смерть дружини (а в смітникаря Леона Гайдеровського сльоза –  “велика, як церква”), чи зір, що для “приземлених” мешканців Гамаліївки схожі на “жаб’ячу ікру”! Додаймо сюди згадку про “пізньосиве” волосся Чухрая-Калинюка, яке “заламує місячні промені” й колише “тихі зоренята”, чи його ж характеристику зовні благополучного Заходу: “Скільки не посипай вулиці Чикаго сіллю, вони Чумацьким Шляхом не стануть”! Та й поза “Масовкою” таких образів чимало – про “вагітну” комету вже мовилося, тож чом би не згадати наречення вагітної ж таки Люби Вербич “двосердною”, атомної електростанції – “містичним замком ХХ століття” в тій же таки “Кометії”. А Любин телескоп, через який дивляться на комету “найкращі астрономи світу”! А селяни, що “жили за Сонцем, а воно від комети не залежало, а від часу”!
Тоді й не дивуєшся тому, що на похорон Сергія (“Тут було колись море”), з’їжджаються відомі люди різних часів – як живі, так і “не зовсім”: за іменами, зокрема, можна ідентифікувати і вже померлих художника-сюрреаліста Сальвадора Далі (а може, це допіночетівський президент Чилі Сальвадор Альєнде?), “батька” теорії відносності Альберта Ейнштейна, і нині сущого британського співака Елтона Джона (хтось із читачів, може, ще когось упізнає). Це й здатність до творення влучних неологізмів (як-от “саломандра” – “сало в мандрах”, – на адресу політичних пристосуванців). Таким чином “проет” (чи “проезаїк”) – це той, хто знає, подібно, до Герасима Сича (“Жерці майбутніх богів”) таїну стану, коли правдивими лишаються тільки Музика й Любов, стану, який іще в 10-х роках минулого століття описав забутий український поет Василь Алешко:

Той, хто має сонця рану –
На землі не стане жить.
Шлях лишить серед туману
І до сонця полетить.

Неправдою, однак, було б сказати, що з усім викладеним у “Забороненому цвіті” можна погодитися беззастережно – іноді авторська філософія відчутно “зашкалює”. Особисто мені імпонує тема Волі, внутрішньої свободи, духовного розкріпачення, яка “червоною ниткою” проходить, либонь, через усю ранню прозу Ігоря Павлюка. Але, читаючи повість “Тут було колись море”, ніяк не міг і не можу (як християнин) погодитися з виправданням замаскованого під нещасний випадок самогубства “земної” Сергієвої бабусі як засобу “звільнення” хлопця від необхідності догляду за нею: “Сергій закінчує школу. Хоче летіти у світ, але ж він не може покинути бабусю. Не може. Отож вона й вирішила проблему дуже просто…” Цей епізод видається щонайменше непорозумінням на тлі загалом гуманістичного звучання книги…
…А що ж там, у Гамаліївці? Над Гамаліївкою, можна сказати, “небо чисте”. Так-так, читачу, ти правильно зрозумів: у селище ввійшли війська й проголосили державу під назвою “Київська Русь”. Так що, як захочеш поїхати до Гамаліївки і розпитати тамтешніх мешканців, чи справді так було, як написав автор, чи якось інакше, доведеться сідати за підручники з історичної граматики і вчити давньоруську. Чи давньоукраїнську, що, на думку ряду мовознавців, – є “вшистко єдно”. А ні – читай Павлюкову “проезію” і визначайся, хто ти – виконавець головної ролі у фільмі, що зветься “життя”, а чи просто учасник “масовки”, чи й того гірше – статист без слів? Читай… Або пиши власну.

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ