Опубликовано: 2007.12.05
АНТОНИШИН Світлана, Львівщина
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ІГОРЕВІ ПАВЛЮКУ ВІД СВІТЛАНИ АНТОНИШИН
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ІГОРЕВІ ПАВЛЮКУ ВІД СВІТЛАНИ АНТОНИШИН
Добрий день, шановний пане Ігоре!
Прочитала Ваш «Камертон». Налаштувала вічно розсварені розум і серце на хвилю Вашого слова, тож тепер скажу...
Йой, який Ви традиційний, аж страшно! Страшно, що заклюють. А ще ж геть безсоромний ліризм. Ото вже українська ментальність! Знову ж таки – не формат. І чи не в кожному другому вірші – «місяць-місяченько» у всіх своїх фантасмагорійних перевтіленнях.
А ще у Вас... "сніг у косах задихається". То заплаканій дівчинці шкода всіх... І мені шкода. Й Ірині Жиленко: «Ми малі й безпорадні. Нас треба любить!» (цитую з пам’яті). І ще кільком «безнадійним романтикам» та допотопним лірикам.
Борис Олійник, здається, з їхнього коша. Але ж то не Ваше (і не моє...) покоління. То шопта тих диваків, для яких «поезія більше, ніж логіка, зна». Для них, уявляєте! й досі існують білі й чорні лебеді «впереміш» з голубими. (Ох, Борисе Іллічу, та в наш «сексонутий» час тричі подумаєш, перш ніж небо назвати голубим!).
А коли серйозно, то – чесно! – не знаю, як світи й покоління єднає поезія Ігоря Павлюка. Здається, ще І. Римарук прагнув зв’язати вузлами розірваний час. І вийшла з того пречудова... «Діва Обида». Ото і вся теорія...
Якби я зважилася написати ґрунтовну аналітичну рецензію (боюся, що не зважуся...), то, напевно, назвала б її: «Оптимізм над зламом світів». Здається, світоглядний код Вашої лірики «зашифрований» в отому розбитому слові з поезії «Монастирська пасіка»: «пусто... та...» В цьому коді – надія. Вона залишається. Навіть тоді, коли сподіватися ні-на-що.
Знаю, що з тріснутого горняти води не нап’єшся. Зате з долоні – можна... А з «розбитого» Слова? Треба! Бо то не гра задля гри. І навіть там, де Ви відверто «каламбурите», є щось глибше, ніж просто розгортання і зіткнення семантики слів. («Опальний світ, опалий цвіт старого саду»...). Це багаторівнева (текст-контекст-підтекст) художня філософія, з якою боляче («пекельний світ») і водночас – затишно, бо є «та...» з трьома вічними крапками.
Можна ще багато розмірковувати на хвилях Вашого «Камертону». Скажімо, про розкішну метафорику поезії Ігоря Павлюка, про дуже близький мені пацифізм і про неголосний «патріотизм»: на рівні беззахисної – бо живої! – діброви, а не бездуховної державної машини. А ще можна написати цікаву розвідку на тему: «Український поет – він хто?» Різноманітність авторських метафоричних дефініцій тут просто вражає: від «Князя роси» Тараса Мельничука через Герасим’юкового «Крука» – і до Вашого «Наймита журавля». В екзистенційному плані це виглядає (принаймні для мене) як небо, тобто роса, на землі, далі – «небо-земля-небо» й, нарешті, – тільки небо.
Хто має рацію? Всі! Тобто дівчинка з першої сторінки «Камертону». І, звичайно ж, – Ісус з останньої – як відлуння прощальної і всепрощаючої ноти...
То як ми звемося? А Бог його знає... Напевно, «правильно» бути камертоном, налаштованим на добро і любов, навіть якщо за серцем – прірва. Бринімо, шукаймо суголосся душ. І воздасться кожному по духовності спразі його.
І насамкінець. Не відаю, за яким принципом, шановний пане Ігоре, Ви підбирали тексти, аби читачеве «знайомство з автором» вийшло якомога ґрунтовнішим. Сподіваюся, запропоновані поезії репрезентабельні щодо всієї Вашої творчості. Розумію: двадцять два вірші – то крапля в морі, але водночас цього цілком достатньо, щоби полюбити Слово Ігоря Павлюка. Тож будьмо знайомі ще раз і ще раз! І дай Боже, щоби чудовий проект, започаткований паном Миколою Кротенком, не погас, не засох на корені. Блага ж бо справа! Для усіх спраглих...
З незмінною повагою Світлана Антонишин.
P.S. Даруйте за легковажність та пунктирність мого відгуку. Єдине виправдання: я абсолютно щира. Пишу «телеграфно» і від руки, бо... А втім, то мої проблеми, які не мають жодного стосунку до літератури. Щиро зичу міцного здоров’я та успіхів. І найперше – Головної Премії. Ви на неї давно заслужили!
Добрий день, шановний пане Ігоре!
Прочитала Ваш «Камертон». Налаштувала вічно розсварені розум і серце на хвилю Вашого слова, тож тепер скажу...
Йой, який Ви традиційний, аж страшно! Страшно, що заклюють. А ще ж геть безсоромний ліризм. Ото вже українська ментальність! Знову ж таки – не формат. І чи не в кожному другому вірші – «місяць-місяченько» у всіх своїх фантасмагорійних перевтіленнях.
А ще у Вас... "сніг у косах задихається". То заплаканій дівчинці шкода всіх... І мені шкода. Й Ірині Жиленко: «Ми малі й безпорадні. Нас треба любить!» (цитую з пам’яті). І ще кільком «безнадійним романтикам» та допотопним лірикам.
Борис Олійник, здається, з їхнього коша. Але ж то не Ваше (і не моє...) покоління. То шопта тих диваків, для яких «поезія більше, ніж логіка, зна». Для них, уявляєте! й досі існують білі й чорні лебеді «впереміш» з голубими. (Ох, Борисе Іллічу, та в наш «сексонутий» час тричі подумаєш, перш ніж небо назвати голубим!).
А коли серйозно, то – чесно! – не знаю, як світи й покоління єднає поезія Ігоря Павлюка. Здається, ще І. Римарук прагнув зв’язати вузлами розірваний час. І вийшла з того пречудова... «Діва Обида». Ото і вся теорія...
Якби я зважилася написати ґрунтовну аналітичну рецензію (боюся, що не зважуся...), то, напевно, назвала б її: «Оптимізм над зламом світів». Здається, світоглядний код Вашої лірики «зашифрований» в отому розбитому слові з поезії «Монастирська пасіка»: «пусто... та...» В цьому коді – надія. Вона залишається. Навіть тоді, коли сподіватися ні-на-що.
Знаю, що з тріснутого горняти води не нап’єшся. Зате з долоні – можна... А з «розбитого» Слова? Треба! Бо то не гра задля гри. І навіть там, де Ви відверто «каламбурите», є щось глибше, ніж просто розгортання і зіткнення семантики слів. («Опальний світ, опалий цвіт старого саду»...). Це багаторівнева (текст-контекст-підтекст) художня філософія, з якою боляче («пекельний світ») і водночас – затишно, бо є «та...» з трьома вічними крапками.
Можна ще багато розмірковувати на хвилях Вашого «Камертону». Скажімо, про розкішну метафорику поезії Ігоря Павлюка, про дуже близький мені пацифізм і про неголосний «патріотизм»: на рівні беззахисної – бо живої! – діброви, а не бездуховної державної машини. А ще можна написати цікаву розвідку на тему: «Український поет – він хто?» Різноманітність авторських метафоричних дефініцій тут просто вражає: від «Князя роси» Тараса Мельничука через Герасим’юкового «Крука» – і до Вашого «Наймита журавля». В екзистенційному плані це виглядає (принаймні для мене) як небо, тобто роса, на землі, далі – «небо-земля-небо» й, нарешті, – тільки небо.
Хто має рацію? Всі! Тобто дівчинка з першої сторінки «Камертону». І, звичайно ж, – Ісус з останньої – як відлуння прощальної і всепрощаючої ноти...
То як ми звемося? А Бог його знає... Напевно, «правильно» бути камертоном, налаштованим на добро і любов, навіть якщо за серцем – прірва. Бринімо, шукаймо суголосся душ. І воздасться кожному по духовності спразі його.
І насамкінець. Не відаю, за яким принципом, шановний пане Ігоре, Ви підбирали тексти, аби читачеве «знайомство з автором» вийшло якомога ґрунтовнішим. Сподіваюся, запропоновані поезії репрезентабельні щодо всієї Вашої творчості. Розумію: двадцять два вірші – то крапля в морі, але водночас цього цілком достатньо, щоби полюбити Слово Ігоря Павлюка. Тож будьмо знайомі ще раз і ще раз! І дай Боже, щоби чудовий проект, започаткований паном Миколою Кротенком, не погас, не засох на корені. Блага ж бо справа! Для усіх спраглих...
З незмінною повагою Світлана Антонишин.
P.S. Даруйте за легковажність та пунктирність мого відгуку. Єдине виправдання: я абсолютно щира. Пишу «телеграфно» і від руки, бо... А втім, то мої проблеми, які не мають жодного стосунку до літератури. Щиро зичу міцного здоров’я та успіхів. І найперше – Головної Премії. Ви на неї давно заслужили!
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.