Сьогодні без його імені неможливо уявити вітчизняну літературу. Він увійшов у неї не блискавично-метеоритно (зірниці хоч і спалахують яскраво, одначе сяють якусь мить), не уповільнено-розважливо (крутий глиняний заміс має здатність перезрівати), а якось по-особливому шляхетно, вишукано, з почуттям власної гідності. Він зовсім не апелював до читацької публіки (як багато хто із сьогоднішніх авторів), – а просто прийшов із віршами і мовби мовив : «Оце я такий. Читайте». І все. Та цього було цілком досить, аби не жебрати уваги до себе, не силувати себе й читача творчими звітами різних рівнів, не ламати голову над тим, якого б «коника» викинути, щоб звернули увагу. Читач сам (не з принуки) пішов на його Слово, на його поетичний світ, на його тремтливо-осяйний вогник Душі, бо відразу відчув: це – істинне , щире, сповідальне і мужнє письмо. Саме таке, якого так бракує сьогоднішній поезії (та й прозі також), за яким знудьгувалися читачі, які ще не втратили здатності думати, мислити, співставляти, співпереживати, боліти… Так, саме боліти, бо справжнє художнє слово завжди виболене, вистраждане, – і це відчуває тонка душа.
Мова – про Ігоря Павлюка, чий творчий доробок залишається в полі зору не тільки читацької аудиторії, а й критики, колег по письменницькій праці. Впродовж останніх років йому вдалося щасливо витримати делікатну пропорцію між кількістю і якістю написаного. Про яку книгу не йшлося б – «Магму» чи «Бунт», «Камертон» чи «Стихію», «Чоловіче ворожіння» чи «Скляну корчму» (він – автор більш як 20-ти видань), у кожній з них постає як тонкий лірик, для якого головне – не злукавити жодним словом у жодному рядку. Його вірш може бути різним: то легковажно-самоіронічним, то ніжно-піднесеним, то безжально-гострим. Як правило, вже перший рядок настільки багатоплановий, що мимоволі переймаєшся сумнівами: а чи вистачить творчого духу «розкрутити» поетичну спіраль до максимальної позначки? Скажімо, ось такі зразки початку: «В село приїжджати – порізати душу об трави», «Боліло дивитись на небо», «Зорі падали так, як в могилу монети і люди», «Зосталося тільки повірити в Бога і в себе», «Не кожне слово може стати духом», «У чужих дзеркалах відбивається наше небо», «Час мій іде, наче падає сніг у колодязь…». За великим рахунком, для слабенького чи навіть посереднього автора подібні рядки могли б з успіхом слугувати завершальними. Однак І. Павлюк зумисне задає з самого початку такий тиск і напругу, аби з кожною строфою підвищувати їх до гранично можливої межі. Кінцеві ж рядки, як правило, несподівано-вибухові, змушують затамовувати подих і вкотре співпереживати разом із золотими лісами, замерзлими на вікні краплями, сивим медом дощу, чорновиновою музикою.
Уважний до епітетів і метафор читач неодмінно помітить, наскільки багаті на них вірші Ігоря. Він поєднує між собою слова, які, на перший погляд, видаються непоєднуваними і їхнє сусідство може видатися випадковим. Але таке враження ілюзорне, хибне, оскільки слова, припасовані одне до одного і злютовані в єдиний римовано-ритмізований малюнок, дозволяють творити світ не стільки в рядках, як поза ними. Ось автор пропонує малесеньку картинку із двох десятків слів. А скільки асоціацій-думок-переживань вона викликає:
                  Плаче дівчинка боса
                  На бабусин поріг.
                  Розчарована осінь
                  Клигає по дворі.
                  На душі прохолода.
                  Навіть півень затих…
                  – А кого тобі шкода?..
                  Каже дівчинка:
                  – Всіх…
                          («Дівчинка»)
Тільки справжні віртуози мови можуть творити неологізми, застосовуючи дрібні «будівельні матеріали» префіксально-прикметникового характеру. Такі як «неосінь», «отеплює», «прасумне», «відгрішити», «черствохлібно»… І це не самоціль чи самохизування, а потужний підсилювальний інструмент у процесі творення тих чи інших образів.
Поезії І. Павлюка густо пересипані афоризмами, влучними висловами-порівняннями, мудрими спостереженнями, що значно підвищує художню цінність творів. Як правило, вдумливий читач запам’ятовує саме такі розсипи, бо й справді: «Коли щастить, то десь є нещасливі», «Тільки той, кого любиш, може зігріти снігами», «…чим ближче до Творця, Тим менш його ми бачим, бо великий», «Лиш тим не сумно, в кого ще нема Вітчизни і неправди за собою» тощо.
Ігор Павлюк сильний не тільки в ліричних мініатюрах чи віршах як таких. Його перу належать ряд розлогих художніх полотен, серед яких драматизовані і драматичні поеми «Регентка», «Таморус», «Бут», «Голод і любов», поема «Степ». Останнім часом активно заявляє про себе і як прозаїк. Тобто, мова йде про письменника широкого жанрового і стильового діапазонів, який наполегливо освоює все нові й нові творчі материки. При цьому безпомильно вгадується саме українська душа, український погляд на світ: траву і зорі, листок і космос, воду Дніпра і американське чи індійське небо. Така українність робить його доробок глибоко національним.
У цьому відношенні показовим є вірш «Розмова з дідом». Овіяний світлою зажурою, він сприймається як синівський гімн рідній землі. В шести строфах – простий діалог про життя, останню дорогу до вічного прихистку на цій планеті:
                  «Діду, діду, а болить вмирати?»
                  «А я знаю?.. Я ще не вмирав.
                   Місце вибрав, де мене сховати.
                   Вже туди й стежину протоптав…»

І, як відлуння, щемливе онукове зізнання:
                   «Є кому сходити на могилу…
                    Діду, я не винен. Це не гріх.
                    Просто серцю передчасно мила
                    Вічність під горою на Дніпрі».

Попри виняткову трагічність, переважає мажорне начало, наскрізь пройняте невидимим вічним світлом.
За силою художнього звучання подібних поезій у І. Павлюка – сотні. Вони, мов калейдоскопічна мозаїка, створюють різнопланове полотно, на якому знаходиться місце радощам і суму, щастю і журбі…Немає лише байдужості, черствості, холодного споглядання і розумування.
…Як поет Ігор Павлюк нагадує мені спортсмена-відчайдуха, який стрімко і нестримно мчить дзеркальним водним плесом, не роззирається навсібіч, а бачить лише неозору синю далину, відчуваючи під ногами тужаву мінливість гладіні. То тільки збоку (звіддалік?) здається: все дається легко, красиво, невимушено. Лише одиниці розуміють, наскільки трудним є отой піднебесний політ, як чинять опір простір, повітря, секунди, водна глибінь, намагаючись «підрізати» лет, затягнути в себе, завадити балансувати на грані можливого і фантастичного. Високе і важке справжнє поетичне мистецтво – летіти над магнітною безоднею, водночас відчувати й ігнорувати її тяжіння. Звісно ж, ідеться про Слово – цей неймовірно складний матеріал, який скоряється і стає податливим в умілих руках, віддаючи лише справжнім Майстрам своє тепло, силу, світло. І то є великим Божим Даром – тримати його в душі і на долонях, бути впевненим, що будь-якої миті воно спалахне високим і нестримним вогнем, зігріє чиєсь зашерхле серце. Цим даром сповна володіє він – поет Ігор Павлюк, творчість якого викристалізувалася свіжо, неповторно, яскраво, – саме так, аби бути увінчаною найвищою і найвідповідальнішою премією з ім”ям Тараса Шевченка.

Олександр Вертіль
м.Суми