Опубликовано: 2006.10.22
Ярослав Голобородько, доктор філологічних наук, професор
МІЖ УКРАЇННІСТЮ ТА УКРАЇНСЬКІСТЮ: НІША ІГОРЯ ПАВЛЮКА
Ярослав Голобородько,
доктор філологічних наук, професор
МІЖ УКРАЇННІСТЮ ТА УКРАЇНСЬКІСТЮ:
НІША ІГОРЯ ПАВЛЮКА
Коли митець сповідує цінності, що вони очевидно й неприбрано вибиваються з кола поп-ідей, тенденцій, програм, це завжди викликає інтерес. Причому не лише до його творчості, а, можливо, ще більшою мірою до його постаті, позаяк, перефразуючи відомий вислів, можна стверджувати, заявляти, проголошувати: постать чи, радше, масштаб постаті вирішує все.
Масштаб поетичної постаті Ігоря Павлюка предметно й повнокровно виражений у його поважних збірках “Бунт свяченої води” (Львів: СПОЛОМ, 2005) та “Магма” (Львів: Світ, 2005), до яких увійшли ліричні тексти й драматизовані поеми та які своїм обсягом, текстовою наповненістю претендують на статус поетичних томів.
У них Ігор Павлюк постає мислячою і креативною особистістю, яка в добу, коли безмежним у своїй незчисленності арсеналом мас-медіа, політичними гравцями, державними інституціями утверджуються напрями глобального об’єднання, возз’єднання, єднання різних націй, культур, ментальностей, між іншим, з відчутною перспективою уніфікації, коли в українському літературному соціумі поширюється і тиражується аксіологія західної художньо-образної стилістики, до того ж не найвищого, не елітарного ґатунку, коли література втрачає автентичні корені, витоки, річища, отже, постає особистістю, яка в епоху цих складних і суперечливих явищ обстоює національні поетичні й поетикальні цінності.
Й це, безперечно, викликає повагу, оскільки є формою новітнього художньо-етичного й естетичного нонконформізму, про реальне й гіпотетичне існування якого, схоже, в українській аналітичній думці забули, захопившись розбудово-побудовою гіперпрагматичного суспільства, в якому чи не найбільшим мірилом вартості й вартісності стає спроможність підлаштуватися – нині це ефектно називають адаптацією – під його вимоги й правила гри.
Ігор Павлюк – це український поет за природою мислення, фонопису, лексичного депозитарію, образного звучання, ментальної спрямованості, це достеменно національний митець за сутністю й поставою слова, за характером проблематики й лейтмотивів, за органікою ритмостилю й мелодійних малюнків, це український художник за порухами думки, ліризмом манери, епічністю погляду, культурою версифікації, духом світовідчуття.
Поет Ігор Павлюк іде від України – від її слова, кольорів, історії, прикмет, образів, духу – і приходить до неї. Причому його цікавлять, приваблюють, бентежать не тільки національні реалії, у сенсі реалії минулого чи сучасного життя етносу, народу, нації, а передусім патос, колористика, синергетика цих реалій і цього життя. Він глибоко відчуває дух національної аури, геокультуру, геоментальність, геотрадиції українського світовідчуття. Він не те що говорить від імені нації – складається інша партитура стосунків митця з національним єством: немовби національний дух, макрокосм говорить поетовими текстами.
Виразна, рельєфна, наскрізна, непереможна й непереможена українськість поетичних витоків-начал, витоків-струменів Ігоря Павлюка зримо оприявнюється практично в усіх творах, які увійшли до двох репрезентованих збірок, що вони своїм обсягом, своєю потужністю нагадують прозові, а ще точніше, романні явища. Й справа не тільки, та й не стільки в образних висловах на кшталт “чайка на Дніпрових кручах”, “щоб запахло Поліссям”, “полинові хвилі Бугу”, “і тінь вогню, в якому профіль Гонти / зазолотів”, “стану тихим і світлим – ну зовсім Чумацький Шлях”, “він вільним був, як течія Дніпра”, “Чумацьким Шляхом, що веде на Київ”, “в моїй крові, що на Дніпрі розведена”, “і співають пісні, трохи довші за воду Дніпра”, “Козаків імена, ніби назви пташок України, скільки у відчутті-вираженні національного мелосу з усіма його жалями, болем, роздумами, глузливими інвективами, з усією його мінорно-медитаційною та глибинно вибуховою експресією.
Ігор Павлюк постає і ліриком, і лірником, і романтиком, і автором романсів, і драматичним поетом, і поетом-мандрівником, і елегіком, він постає і сатириком, що подає документально, ба навіть натурально влучні картинки життя-буття, і бунтівником, який відчуває та розуміє духовну велич, морально-естетичну силу протесту, й автором сценок, картин, виконаних неначе на пленері української дійсності, й художником, який схильний до загострено соціумних, майже публіцистичних випадів, і мислителем-онтологом, що його непокоять взаємини космосу неба із космосом серця й людської душі.
З особливою щедрістю й повнотою українолюбна, українопристрасна, українозосереджена колористика Ігора Павлюка втілюється у віршах “Піч наша більша була за хату...”, “Творець і гетьман”, “Дощ мені просто на серце йшов...”, “Тихо. Чую дихання калини...”, “Над вікном щербатий Місяць плаче...”, “Українським поетам не можна вмирати рано...”, “Така глибока кров...”, “Як перший сніг – отак мені світає...”, “У хаті селянській свячена вода й самогонка...”, “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну...”, “Корінному триптиху”, “Снах рідної землі”, “Із циклу “Провінція”, “Із циклу “Провінція і колонія”, циклі-поемі “Степ”, американському щоденнику “Смерть золотого міту” (поїздка друга), драматизованій поемі “Бут” (усі – збірка “Бунт свяченої води”), а також у ліричних текстах “Торішні гнізда цвітом замело...”, “Станси”, “Зі Львова”, “Зорями лікуй мене і морем...”, “Я мав твій хліб і пив твоє вино...”, “Лірник”, “Відвідання батьківської хати Івана Франка”, “Відвідання Хортиці 16 жовтня 2003 року”, “Із жил калини капає весна...”, “Віршах одного сердечного ритму”, циклі “Осіння Україна”, драматизованій поемі “Регентка” (усі – збірка “Магма”).
В цих та багатьох інших текстах, бо обидві збірки рясно засіяні найрізноманітнішими структурно-жанровими формами – від стрімкого двострофового вірша до розлогої та широкотечійної, наче степ чи Дніпро, поеми, стилізованої під драму, багатою гамою звучать переливи української класики. У них вгадуються інтонації, що своєю генетикою, своїм нервом, своїми ритмомелодикою та образною статурою викрешують у свідомості поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Олеся, Миколи Чернявського, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Володимира Сосюри, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського. Ігор Павлюк як на підсвідомому, так і на свідомому рівнях орієнтується на здобутки, канони національної класики.
Проте поруч із прокласичними прикметами у його віршах і поемах густо зустрічаються й прийоми, властиві найновішій, модерноцентричній версифікаційній техніці. Він тонко відчуває живу, рухливу напругу, притаманну поетичній культурі, й уносить наймодерніші риси, конструенти у свій поетичний простір. Ігор Павлюк – це митець, який, базуючись на традиції, виходячи з традиції, керуючись національними поетичними традиціями, зумів осучаснити їх постмодерними вкрапленнями, родзинками, образно-стильовою шліфовкою настільки, що від цього його українська інтенціональність постала ще багатограннішою, ще симфонічнішою.
Павлюкові вдалося, зберігаючи власну мистецьку ідентичність, національну образно-фонічну виразність, продемонструвати, що українська художня ментальність не просто на структурно-текстовому чи текстуальному, а на генетичному рівні дотична до найпостмодерніших прийомів і художніх конструкцій. Причому він уміє “знаходити спільну мову” з такими по-своєму радикальними напрямами у найновішій літературі, як, з одного боку, панметафоризм, а, з другого, – відмова від метафорики.
Метафоричний простір Ігоря Павлюка досить строкатий і розмаїтий, об’ємний і варіативний, численний й ексклюзивний. Попри те, що з першого погляду він може видатися не надто складним, цей простір відверто претендує на те, щоб до нього зверталися на Ви, і відзначається рисами, що починаються на Ви, – вишуканістю, вибагливістю, витонченістю. Одне слово, цілком обґрунтовано претендує на естетичну елітарність. У Павлюкових рядках рясно-густо зустрічаються самобутні вислови, що оприявнюють тяжіння до складних образно-поетичних побудов, у яких ключову роль відіграють самоцінні тропи й не менш самоцінна тропіка.
Так, з віршів “Магми” й “Бунту свяченої води” зринають візерунки, що ними може послуговуватися тільки митець, який розуміється на чарівливому смакові доброї естетської образності: “Вином церковним писаний мій лист / Куйовдив неціловане багаття”, “І я також, надлюблений і твій, / Циганським степом вишито хрещений”, “Дорога-промінь в соснах поламалась. / Русява шишка впала в тінь свою”, “І зорі магнітні. І вітер в затопленім храмі. / А зверху весніє – мов пінеться кров’ю блакить”, “І день – як розхристаний піаніст, / І ніч – як рояль німий”, “Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата”, “Мороз малює / Себе у січні / Так фортеп’янно”, “Небо дерев’яне і безкоре. / Вітер пахне хвоєю і сном”, “Заблудле серце грається віками, / Як чорним воском білої свічі”, “Роса кипить на Місяці востаннє. / Холодно-ніжний скоро прийде сніг”, “Візьму цей світ, як гріх беруть на душу, / Як вітер із орлиного гнізда”, “Юне зморщене небо, / Як дзеркало долі стоїть”. Ці й аналогічні рядки немовби зазнали втручання ювеліра й коштовним блиском прикрашають Павлюкові ліричні форми.
Попри те, що український і світовий простір поетичних метафор є доволі різноаспектно розробленим, Ігор Павлюк укотре виявляє неосяжну й нічим та ніким не обмежену природу метафоричного мислення, яке ґрунтується на дотичності, сув’язі й взаємопов’язаності усіх граней, форм та явлень світу. В його виконанні метафорика вкотре потверджує свою онтофілософську сутність.
Серед метафоричних побудов, властивих збіркам “Бунт свяченої води” та “Магма”, виділяються картини-зрощення, де між власне тропами – порівняннями, епітетами, метафорами, гіперболами, метоніміями – фактично не існує меж, де мікрореалії, або реалії-складники, постають асоціативно-метафоричною єдністю, що її доцільно сприймати у цілісності й непочленованості, оскільки, якщо такий текстовий фрагмент розподіляти на образні мікрофайли, то руйнується не тільки поетична завершеність враження, а й ліричні сенс та концепція самої картини:
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.
(“Поліський край придумував мене...”)
Поетичними зрощеннями Ігор Павлюк широко й наполегливо наснажує свої поетичні візії, переводячи окремі строфи, зчеплення строф і вірші у розряд метафоропису, себто метафоричного письма, в якому лірична концепція щільно переплетена із метафорикою, що вона стає поштовхом, чинником художньої оповіді і відбруньковується в автономні образні мікросюжети, у яких одні тропеїчні реалії природно й невимушено переходять у інші, утворюючи цілі метафоричні колізії:
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори,
Що спадають козакам на рани
Оберемком променів святих.
Степ – як лист турецькому султану,
І кургани – душі висоти.
(“Творець і гетьман”)
Переплетення, нагнітання й акцентуація, інакше кажучи, культивування тропів – найпомітніша якість поетичної манери Ігоря Павлюка, який у ніші метафоричного стилю й світобачення почувається розкуто, вільготно й самодостатньо. Йому вдаються як гранично оригінальні, навіть поетично сміливі, так й утрадиційнені сцени, що ґрунтуються на поетиці метафоричного словомислення.
Годую із руки
Вогонь жорстокосердний.
Чекаю від весни
Звірино-чесних ласк.
Молився б, як умів.
Хотів минуле стерти.
Хотів струсити цвіт,
Як пір’я із крила.
(“Знайду собі печаль...”)
Метафоричні картини “Магми” та “Бунту свяченої води” позначені бурхливою та експресивною політональностю. Взагалі стиль цих збірок – це стиль експресій, явлених у вимірі побутових реалій, соціумних алюзій, сталих й індивідуальних символів, експансивних асоціацій. Метафоричні зрощення піддаються Ігорем Павлюком обробці не лише за участі естетського лексико-вербального інструментарію, а й багатого інтонування.
У його віршах звучить розмаїтий спектр інтонацій – від елегійно-медитативних до алегорійно-драматичних. Звучання психологічної, духовної, образно-мисленнєвої напруги постійно актуалізується у річищі текстів “Бунту свяченої води” і “Магми”, доводячи найцікавіші та найглибші фрагменти, вірші до рівня образно-символічних інтерпретацій сутності людського існування, шляху, життя:
Портрети снів розвішені без цвяхів.
Танцює дощ зі січкою в руці...
А сфінксенята щуляться зі страху,
Бо бачать фатум в мами на лиці.
(“Тут тільки час свою ще робить справу...”)
Позаметафоричні сцени, малюнки в Ігоря Павлюка прозорі, немов весняна вода, чисті, наче післягрозове небо, ясні, неначе ранковий степ чи вечірні гори. У них виражено ще одне його амплуа – митця, який створює відчуття образності, художності, який сягає тембру поетичності виключно автологічним підбором слів та їхніх значень.
Безметафоричні контури Павлюковій поезії не охоплюють усієї текстури вірша, вони мають парціальний характер і торкаються чи, точніше, складають окремі рядки та рідше – строфи: “У хаті селянській свячена вода й самогонка. / Вродила калина – червоно на білій стіні”, “Цей цвинтар над лісом якийсь наймудріший у світі, / Цей клуб, цей вагончик, і школа, і церква, медпункт...”, “Баби і леді, лорди і хлопи, / Самці і самки всіх племен і видів”, “Не знав, для чого все те і кому... / І церква, й цирк, і теле-, й мікроскопи”, “Полин і води. / Я не впізнаю / Ні церкви, ні корчми, ні бандуриста”, “Воду з річки носять у відерці / І коня лягають батогом”, “Тут берег як берег. Сльоза як сльоза. / Жовтіють листки газет. / У нас немає дороги назад, / Нема дороги вперед”, “Вітер. Флейта. Гніздо і зорі. / І тривога. І трепет. Сіль. / Вдома. Юність. Немає горя. / Скоро осінь – / Пора весіль...”, “Нові вкраїнці і нові колгоспниці... / Хтось наверху зове елєкторат. / Московка юна: “Госпадзі і Госпадзі!” – / На тиху й сильну течію Дніпра”. Павлюкові поетичні реалії, що вирізьблені без мікрообразів, без суголосся тропів, постають не менш виразними, а, можливо, ще зоровішими, предметнішими, насиченішими рельєфною внутрішньою сутністю, ніж щедрі тропеїчні й мегатропеїчні утворення.
Атропеїчна мікросюжетика порівняно не чисельна у збірках “Бунт свяченої води” й “Магма”, у яких поет постає передусім метафориком, що спостерігає та оприявнює взаємодотичність трьох основних світів – неживого, живого й людського, віднаходячи у їхніх виявах споріднене, кревне, рідне.
Ігор Павлюк підкреслено закцентовує увагу на власній духовній близькості до свого ліричного персонажа, від імені або крізь призматику зору якого ведеться поетична оповідь. Його ліричний наратор – натура з експресивною та вибуховою свідомістю, схильна до сповідування строкатих і суперечливих чеснот, найяскравішим виявом чого є перехрещення у його неспокійній, збентеженій душі язичницького та християнського начал.
Ліричний персонаж Ігоря Павлюка – не язичник, але в ньому живуть і буяють відлуння поганських обрядів, дійств, ігрищ. Він переживає навіювання поганських міфологій і міфопоетик. Він, за своїм світовідчуттям і світорозумінням, християнин із потужним і розгалуженим поганським корінням, що воно продовжує надійно, міцно, кровно тримати його в обширі слов’янського світу та геопоетики східнослов’янської міфології.
Поганська генеза персонажа-наратора виражена у віршах “Про Перуна”, “Відьми”, “Скіф”, “Знову вдома”, “Я сильний, мов шаман, що спить на шкурі лева...”, багатоликий і яскравий світ язичництва змальовано у драматизованій поемі “Регентка”. Ліричний персонаж не тільки відчуває у собі відгомін поганських ритуалів і поривань, а й декларує його, дорожить ним, зберігає у соціумі власної душі зв’язки-перехрестя з буйним багатством язичницької культури:
А так – життя туге.
З поганською душею /
Літаю уві снах,
А наяву пливу.
(“Життя було туге...”)
Для Ігоря Павлюка та його ліричного оповідача світ язичництва залишається одним із джерел живого, достеменного, духовно наснаженого життя, позбавленого спокою та статики, інертності та інерційності, монотонів та напівтонів.
У свідомості його персонажа язичницькою сутністю огорнутий, пройнятий ледь не увесь ментальний простір – почуття, думки, мислення. Навіть слова – і ті зберігають свою поганську зарядженість, поставу, енергетику:
Всі слова – язичники. А жертва –
Ця Земля, закутана в політ...
(“Холодно...”)
Язичницьке начало Ігор Павлюк убачає й у бунті, повстанні, що в поезіях і драматизованих поемах “Бунту свяченої води” та “Магми” символізує рух, тяжіння до споконвічного розвою. Образи “повстання”, “бунту” є не лише наскрізними носіями ліро-епічної фабули цих двох книжок, вони виступають основою-фактурою, на яку нарощуються концептуальні, образні, інтонаційні шари.
У рядках на кшталт “Бо дешева воля без повстання”, “Провінція – це не села, / Це там, де немає повстань”, “Вони ще бунт піднімуть кров’яний”, “Оце помру – відважусь на повстання”, “Ми згадуєм – яке воно, повстання...”, “і бродить, і бродить в халявах задавнений бунт”, “Тіло душею хворе. / Мабуть, річ у повстанні...” виражена не тільки одна з найприкметніших поетикальних рис Ігоря Павлюка, а й світоглядна константа його поліфонічної творчості, що вона (константа) може бути явлена у формулі: поезія є вибухом, енергетичним сплеском, чинником зміни художніх віх, що відчиняють простір для усе нових і тому безмежних шукань; поезія є синонімом безмежності й космічної сутності буття.
Язичницькі корені Павлюкового ліричного персонажа не заважають йому відчувати себе християнином, який істинно вірує у Творця та Його усеохопну життєдайність. Причому в інтерпретації Бога, Божеського, Божественного переважає не релігійне, а ціннісне, акмеологічне начало.
Бог для ліричного наратора – це не стільки сама віра, скільки символ віри, сутнісноположне кредо, альфа й омега творіння, скільки вічно живою є творчість, явлена формами-образами природи й живого макросвіту. Герой-наратор Ігоря Павлюка не прагне філософічності, проте досягає її. Він не ставить собі за мету подати панорамну, узагальнюючу картину світу й всесвіту чи, радше, все-світу, але така картина з’являється з його висловів, спостережень, суджень. Він живе цілком земними образами й мисленнєвими проекціями, проте позаземний простір, космічна ноосфера, вселенський масштаб дзвінко відлунюють у його розмислах.
Ліричний персонаж живе з Богом у серці. Й на такий сердечний мотив, на цей совісний камертон налаштовані його етичні інтенції: “Той, хто до себе доріс, / Перед Всевишнім чистий”, “Допоки спокійно тече вода / По шаблях очей Всевишніх”, “Малий Ісус. І ще малий Варрава. / І хрест – срібляста гілка без роси”, “І скапує сльоза із рук Пілата / До тих, що всоте / Бога розіпнуть”, “Клин вибивають клином, / Як цвяхи Христові – цвяхом”, “Як в юності бідній повірив Христос у хреста”, “Не кожне слово хоче стати Богом”, “І от печаль: чим ближче до Творця, / Тим менш його ми бачим, бо великий”.
Герой-наратор відчуває вічну трагедійність Ісуса Христа, його незмінну явлюваність у різні часи й різним етнолюдським культурам, а ще постійну дисонансність його духовного лику пересічним культурним цінностям: “Прийшов Христос, як у пустелю: / Не розп’яли... / Посміялися з нього”, “Христа по спині поплескали ніжно, чесно, / Питаючи – за тих він, а чи за тих...”. Ісус у ліричному потрактуванні Ігоря Павлюка – це месія-страдник, месія-одинак, що приречений на споконвічне вивищення над людством, яке, рухаючись до нього як до символу правди й любові, так і залишається у стані руху, в стані дороги до нього.
Ліричного оповідача не задовольняють більш-менш традиційні схеми у потрактуванні Христової долі, Божого Промислу й він зосереджує погляд на нових, що вони позначені якщо не схизмою, то вільнодумством, прагненням виокремити та увиразнити менш типові або й атипові колізії, пов’язані з поетичними образами Ісуса, Всевишнього: “Вона хотіла сина від Христа”, “Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі”, “Випадок – псевдо Бога – / Нас кидає під трамваї”, “І плач Богоматері на Суді, / Христос, що забув молитву...”, “... І скучно так, / Немовби вже Бога бачив”, “Бути Божим – / Значить / Нічиїм”. Схизматик думки живе в свідомості-уявленні Павлюкового персонажа, який і в цій площині проривається до бунту. Бунтівні інтонації прориваються й у рядку “Там на брудершафт Христос із Перуном п’ють”, де, осучаснюючи лик Христа, поет очевидно інтерпретує його в річищі спорідненості з одним із символом поганської міфології. Христос якщо не “українізується”, то принаймні “слов’янізується”.
Поетичний зір Ігоря Павлюка сповідує свою, особливу глобальність та глобалізацію – панукраїнську. І зосереджений у площині між українністю (себто того, що стосується України) та українськістю (того, що належить до цінностей українського світу). При цьому поет долучає до національних художньотворчих величин клейноди, ознаки, орнаменталістику світових поетичних традицій. Він увесь – у національному ментально-зоровому просторі, в якому бринять та буяють найрізноманітніші часові, символічні та мовностильові стихії. І тому такими близькими, зрозумілими, такими “своїми” постають у нього атрибути образно-асоціативного мислення, якими послуговувався та послуговується культурний, мислячий світ.
Ярослав Голобородько
доктор філологічних наук, професор
МІЖ УКРАЇННІСТЮ ТА УКРАЇНСЬКІСТЮ:
НІША ІГОРЯ ПАВЛЮКА
Коли митець сповідує цінності, що вони очевидно й неприбрано вибиваються з кола поп-ідей, тенденцій, програм, це завжди викликає інтерес. Причому не лише до його творчості, а, можливо, ще більшою мірою до його постаті, позаяк, перефразуючи відомий вислів, можна стверджувати, заявляти, проголошувати: постать чи, радше, масштаб постаті вирішує все.
Масштаб поетичної постаті Ігоря Павлюка предметно й повнокровно виражений у його поважних збірках “Бунт свяченої води” (Львів: СПОЛОМ, 2005) та “Магма” (Львів: Світ, 2005), до яких увійшли ліричні тексти й драматизовані поеми та які своїм обсягом, текстовою наповненістю претендують на статус поетичних томів.
У них Ігор Павлюк постає мислячою і креативною особистістю, яка в добу, коли безмежним у своїй незчисленності арсеналом мас-медіа, політичними гравцями, державними інституціями утверджуються напрями глобального об’єднання, возз’єднання, єднання різних націй, культур, ментальностей, між іншим, з відчутною перспективою уніфікації, коли в українському літературному соціумі поширюється і тиражується аксіологія західної художньо-образної стилістики, до того ж не найвищого, не елітарного ґатунку, коли література втрачає автентичні корені, витоки, річища, отже, постає особистістю, яка в епоху цих складних і суперечливих явищ обстоює національні поетичні й поетикальні цінності.
Й це, безперечно, викликає повагу, оскільки є формою новітнього художньо-етичного й естетичного нонконформізму, про реальне й гіпотетичне існування якого, схоже, в українській аналітичній думці забули, захопившись розбудово-побудовою гіперпрагматичного суспільства, в якому чи не найбільшим мірилом вартості й вартісності стає спроможність підлаштуватися – нині це ефектно називають адаптацією – під його вимоги й правила гри.
Ігор Павлюк – це український поет за природою мислення, фонопису, лексичного депозитарію, образного звучання, ментальної спрямованості, це достеменно національний митець за сутністю й поставою слова, за характером проблематики й лейтмотивів, за органікою ритмостилю й мелодійних малюнків, це український художник за порухами думки, ліризмом манери, епічністю погляду, культурою версифікації, духом світовідчуття.
Поет Ігор Павлюк іде від України – від її слова, кольорів, історії, прикмет, образів, духу – і приходить до неї. Причому його цікавлять, приваблюють, бентежать не тільки національні реалії, у сенсі реалії минулого чи сучасного життя етносу, народу, нації, а передусім патос, колористика, синергетика цих реалій і цього життя. Він глибоко відчуває дух національної аури, геокультуру, геоментальність, геотрадиції українського світовідчуття. Він не те що говорить від імені нації – складається інша партитура стосунків митця з національним єством: немовби національний дух, макрокосм говорить поетовими текстами.
Виразна, рельєфна, наскрізна, непереможна й непереможена українськість поетичних витоків-начал, витоків-струменів Ігоря Павлюка зримо оприявнюється практично в усіх творах, які увійшли до двох репрезентованих збірок, що вони своїм обсягом, своєю потужністю нагадують прозові, а ще точніше, романні явища. Й справа не тільки, та й не стільки в образних висловах на кшталт “чайка на Дніпрових кручах”, “щоб запахло Поліссям”, “полинові хвилі Бугу”, “і тінь вогню, в якому профіль Гонти / зазолотів”, “стану тихим і світлим – ну зовсім Чумацький Шлях”, “він вільним був, як течія Дніпра”, “Чумацьким Шляхом, що веде на Київ”, “в моїй крові, що на Дніпрі розведена”, “і співають пісні, трохи довші за воду Дніпра”, “Козаків імена, ніби назви пташок України, скільки у відчутті-вираженні національного мелосу з усіма його жалями, болем, роздумами, глузливими інвективами, з усією його мінорно-медитаційною та глибинно вибуховою експресією.
Ігор Павлюк постає і ліриком, і лірником, і романтиком, і автором романсів, і драматичним поетом, і поетом-мандрівником, і елегіком, він постає і сатириком, що подає документально, ба навіть натурально влучні картинки життя-буття, і бунтівником, який відчуває та розуміє духовну велич, морально-естетичну силу протесту, й автором сценок, картин, виконаних неначе на пленері української дійсності, й художником, який схильний до загострено соціумних, майже публіцистичних випадів, і мислителем-онтологом, що його непокоять взаємини космосу неба із космосом серця й людської душі.
З особливою щедрістю й повнотою українолюбна, українопристрасна, українозосереджена колористика Ігора Павлюка втілюється у віршах “Піч наша більша була за хату...”, “Творець і гетьман”, “Дощ мені просто на серце йшов...”, “Тихо. Чую дихання калини...”, “Над вікном щербатий Місяць плаче...”, “Українським поетам не можна вмирати рано...”, “Така глибока кров...”, “Як перший сніг – отак мені світає...”, “У хаті селянській свячена вода й самогонка...”, “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну...”, “Корінному триптиху”, “Снах рідної землі”, “Із циклу “Провінція”, “Із циклу “Провінція і колонія”, циклі-поемі “Степ”, американському щоденнику “Смерть золотого міту” (поїздка друга), драматизованій поемі “Бут” (усі – збірка “Бунт свяченої води”), а також у ліричних текстах “Торішні гнізда цвітом замело...”, “Станси”, “Зі Львова”, “Зорями лікуй мене і морем...”, “Я мав твій хліб і пив твоє вино...”, “Лірник”, “Відвідання батьківської хати Івана Франка”, “Відвідання Хортиці 16 жовтня 2003 року”, “Із жил калини капає весна...”, “Віршах одного сердечного ритму”, циклі “Осіння Україна”, драматизованій поемі “Регентка” (усі – збірка “Магма”).
В цих та багатьох інших текстах, бо обидві збірки рясно засіяні найрізноманітнішими структурно-жанровими формами – від стрімкого двострофового вірша до розлогої та широкотечійної, наче степ чи Дніпро, поеми, стилізованої під драму, багатою гамою звучать переливи української класики. У них вгадуються інтонації, що своєю генетикою, своїм нервом, своїми ритмомелодикою та образною статурою викрешують у свідомості поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Олеся, Миколи Чернявського, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Володимира Сосюри, Бориса Олійника, Миколи Вінграновського. Ігор Павлюк як на підсвідомому, так і на свідомому рівнях орієнтується на здобутки, канони національної класики.
Проте поруч із прокласичними прикметами у його віршах і поемах густо зустрічаються й прийоми, властиві найновішій, модерноцентричній версифікаційній техніці. Він тонко відчуває живу, рухливу напругу, притаманну поетичній культурі, й уносить наймодерніші риси, конструенти у свій поетичний простір. Ігор Павлюк – це митець, який, базуючись на традиції, виходячи з традиції, керуючись національними поетичними традиціями, зумів осучаснити їх постмодерними вкрапленнями, родзинками, образно-стильовою шліфовкою настільки, що від цього його українська інтенціональність постала ще багатограннішою, ще симфонічнішою.
Павлюкові вдалося, зберігаючи власну мистецьку ідентичність, національну образно-фонічну виразність, продемонструвати, що українська художня ментальність не просто на структурно-текстовому чи текстуальному, а на генетичному рівні дотична до найпостмодерніших прийомів і художніх конструкцій. Причому він уміє “знаходити спільну мову” з такими по-своєму радикальними напрямами у найновішій літературі, як, з одного боку, панметафоризм, а, з другого, – відмова від метафорики.
Метафоричний простір Ігоря Павлюка досить строкатий і розмаїтий, об’ємний і варіативний, численний й ексклюзивний. Попри те, що з першого погляду він може видатися не надто складним, цей простір відверто претендує на те, щоб до нього зверталися на Ви, і відзначається рисами, що починаються на Ви, – вишуканістю, вибагливістю, витонченістю. Одне слово, цілком обґрунтовано претендує на естетичну елітарність. У Павлюкових рядках рясно-густо зустрічаються самобутні вислови, що оприявнюють тяжіння до складних образно-поетичних побудов, у яких ключову роль відіграють самоцінні тропи й не менш самоцінна тропіка.
Так, з віршів “Магми” й “Бунту свяченої води” зринають візерунки, що ними може послуговуватися тільки митець, який розуміється на чарівливому смакові доброї естетської образності: “Вином церковним писаний мій лист / Куйовдив неціловане багаття”, “І я також, надлюблений і твій, / Циганським степом вишито хрещений”, “Дорога-промінь в соснах поламалась. / Русява шишка впала в тінь свою”, “І зорі магнітні. І вітер в затопленім храмі. / А зверху весніє – мов пінеться кров’ю блакить”, “І день – як розхристаний піаніст, / І ніч – як рояль німий”, “Тут нап’юся журби, голубої, мов даль непочата”, “Мороз малює / Себе у січні / Так фортеп’янно”, “Небо дерев’яне і безкоре. / Вітер пахне хвоєю і сном”, “Заблудле серце грається віками, / Як чорним воском білої свічі”, “Роса кипить на Місяці востаннє. / Холодно-ніжний скоро прийде сніг”, “Візьму цей світ, як гріх беруть на душу, / Як вітер із орлиного гнізда”, “Юне зморщене небо, / Як дзеркало долі стоїть”. Ці й аналогічні рядки немовби зазнали втручання ювеліра й коштовним блиском прикрашають Павлюкові ліричні форми.
Попри те, що український і світовий простір поетичних метафор є доволі різноаспектно розробленим, Ігор Павлюк укотре виявляє неосяжну й нічим та ніким не обмежену природу метафоричного мислення, яке ґрунтується на дотичності, сув’язі й взаємопов’язаності усіх граней, форм та явлень світу. В його виконанні метафорика вкотре потверджує свою онтофілософську сутність.
Серед метафоричних побудов, властивих збіркам “Бунт свяченої води” та “Магма”, виділяються картини-зрощення, де між власне тропами – порівняннями, епітетами, метафорами, гіперболами, метоніміями – фактично не існує меж, де мікрореалії, або реалії-складники, постають асоціативно-метафоричною єдністю, що її доцільно сприймати у цілісності й непочленованості, оскільки, якщо такий текстовий фрагмент розподіляти на образні мікрофайли, то руйнується не тільки поетична завершеність враження, а й ліричні сенс та концепція самої картини:
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.
(“Поліський край придумував мене...”)
Поетичними зрощеннями Ігор Павлюк широко й наполегливо наснажує свої поетичні візії, переводячи окремі строфи, зчеплення строф і вірші у розряд метафоропису, себто метафоричного письма, в якому лірична концепція щільно переплетена із метафорикою, що вона стає поштовхом, чинником художньої оповіді і відбруньковується в автономні образні мікросюжети, у яких одні тропеїчні реалії природно й невимушено переходять у інші, утворюючи цілі метафоричні колізії:
А тополі ходять за водою,
Розпустивши коси-вечори,
Що спадають козакам на рани
Оберемком променів святих.
Степ – як лист турецькому султану,
І кургани – душі висоти.
(“Творець і гетьман”)
Переплетення, нагнітання й акцентуація, інакше кажучи, культивування тропів – найпомітніша якість поетичної манери Ігоря Павлюка, який у ніші метафоричного стилю й світобачення почувається розкуто, вільготно й самодостатньо. Йому вдаються як гранично оригінальні, навіть поетично сміливі, так й утрадиційнені сцени, що ґрунтуються на поетиці метафоричного словомислення.
Годую із руки
Вогонь жорстокосердний.
Чекаю від весни
Звірино-чесних ласк.
Молився б, як умів.
Хотів минуле стерти.
Хотів струсити цвіт,
Як пір’я із крила.
(“Знайду собі печаль...”)
Метафоричні картини “Магми” та “Бунту свяченої води” позначені бурхливою та експресивною політональностю. Взагалі стиль цих збірок – це стиль експресій, явлених у вимірі побутових реалій, соціумних алюзій, сталих й індивідуальних символів, експансивних асоціацій. Метафоричні зрощення піддаються Ігорем Павлюком обробці не лише за участі естетського лексико-вербального інструментарію, а й багатого інтонування.
У його віршах звучить розмаїтий спектр інтонацій – від елегійно-медитативних до алегорійно-драматичних. Звучання психологічної, духовної, образно-мисленнєвої напруги постійно актуалізується у річищі текстів “Бунту свяченої води” і “Магми”, доводячи найцікавіші та найглибші фрагменти, вірші до рівня образно-символічних інтерпретацій сутності людського існування, шляху, життя:
Портрети снів розвішені без цвяхів.
Танцює дощ зі січкою в руці...
А сфінксенята щуляться зі страху,
Бо бачать фатум в мами на лиці.
(“Тут тільки час свою ще робить справу...”)
Позаметафоричні сцени, малюнки в Ігоря Павлюка прозорі, немов весняна вода, чисті, наче післягрозове небо, ясні, неначе ранковий степ чи вечірні гори. У них виражено ще одне його амплуа – митця, який створює відчуття образності, художності, який сягає тембру поетичності виключно автологічним підбором слів та їхніх значень.
Безметафоричні контури Павлюковій поезії не охоплюють усієї текстури вірша, вони мають парціальний характер і торкаються чи, точніше, складають окремі рядки та рідше – строфи: “У хаті селянській свячена вода й самогонка. / Вродила калина – червоно на білій стіні”, “Цей цвинтар над лісом якийсь наймудріший у світі, / Цей клуб, цей вагончик, і школа, і церква, медпункт...”, “Баби і леді, лорди і хлопи, / Самці і самки всіх племен і видів”, “Не знав, для чого все те і кому... / І церква, й цирк, і теле-, й мікроскопи”, “Полин і води. / Я не впізнаю / Ні церкви, ні корчми, ні бандуриста”, “Воду з річки носять у відерці / І коня лягають батогом”, “Тут берег як берег. Сльоза як сльоза. / Жовтіють листки газет. / У нас немає дороги назад, / Нема дороги вперед”, “Вітер. Флейта. Гніздо і зорі. / І тривога. І трепет. Сіль. / Вдома. Юність. Немає горя. / Скоро осінь – / Пора весіль...”, “Нові вкраїнці і нові колгоспниці... / Хтось наверху зове елєкторат. / Московка юна: “Госпадзі і Госпадзі!” – / На тиху й сильну течію Дніпра”. Павлюкові поетичні реалії, що вирізьблені без мікрообразів, без суголосся тропів, постають не менш виразними, а, можливо, ще зоровішими, предметнішими, насиченішими рельєфною внутрішньою сутністю, ніж щедрі тропеїчні й мегатропеїчні утворення.
Атропеїчна мікросюжетика порівняно не чисельна у збірках “Бунт свяченої води” й “Магма”, у яких поет постає передусім метафориком, що спостерігає та оприявнює взаємодотичність трьох основних світів – неживого, живого й людського, віднаходячи у їхніх виявах споріднене, кревне, рідне.
Ігор Павлюк підкреслено закцентовує увагу на власній духовній близькості до свого ліричного персонажа, від імені або крізь призматику зору якого ведеться поетична оповідь. Його ліричний наратор – натура з експресивною та вибуховою свідомістю, схильна до сповідування строкатих і суперечливих чеснот, найяскравішим виявом чого є перехрещення у його неспокійній, збентеженій душі язичницького та християнського начал.
Ліричний персонаж Ігоря Павлюка – не язичник, але в ньому живуть і буяють відлуння поганських обрядів, дійств, ігрищ. Він переживає навіювання поганських міфологій і міфопоетик. Він, за своїм світовідчуттям і світорозумінням, християнин із потужним і розгалуженим поганським корінням, що воно продовжує надійно, міцно, кровно тримати його в обширі слов’янського світу та геопоетики східнослов’янської міфології.
Поганська генеза персонажа-наратора виражена у віршах “Про Перуна”, “Відьми”, “Скіф”, “Знову вдома”, “Я сильний, мов шаман, що спить на шкурі лева...”, багатоликий і яскравий світ язичництва змальовано у драматизованій поемі “Регентка”. Ліричний персонаж не тільки відчуває у собі відгомін поганських ритуалів і поривань, а й декларує його, дорожить ним, зберігає у соціумі власної душі зв’язки-перехрестя з буйним багатством язичницької культури:
А так – життя туге.
З поганською душею /
Літаю уві снах,
А наяву пливу.
(“Життя було туге...”)
Для Ігоря Павлюка та його ліричного оповідача світ язичництва залишається одним із джерел живого, достеменного, духовно наснаженого життя, позбавленого спокою та статики, інертності та інерційності, монотонів та напівтонів.
У свідомості його персонажа язичницькою сутністю огорнутий, пройнятий ледь не увесь ментальний простір – почуття, думки, мислення. Навіть слова – і ті зберігають свою поганську зарядженість, поставу, енергетику:
Всі слова – язичники. А жертва –
Ця Земля, закутана в політ...
(“Холодно...”)
Язичницьке начало Ігор Павлюк убачає й у бунті, повстанні, що в поезіях і драматизованих поемах “Бунту свяченої води” та “Магми” символізує рух, тяжіння до споконвічного розвою. Образи “повстання”, “бунту” є не лише наскрізними носіями ліро-епічної фабули цих двох книжок, вони виступають основою-фактурою, на яку нарощуються концептуальні, образні, інтонаційні шари.
У рядках на кшталт “Бо дешева воля без повстання”, “Провінція – це не села, / Це там, де немає повстань”, “Вони ще бунт піднімуть кров’яний”, “Оце помру – відважусь на повстання”, “Ми згадуєм – яке воно, повстання...”, “і бродить, і бродить в халявах задавнений бунт”, “Тіло душею хворе. / Мабуть, річ у повстанні...” виражена не тільки одна з найприкметніших поетикальних рис Ігоря Павлюка, а й світоглядна константа його поліфонічної творчості, що вона (константа) може бути явлена у формулі: поезія є вибухом, енергетичним сплеском, чинником зміни художніх віх, що відчиняють простір для усе нових і тому безмежних шукань; поезія є синонімом безмежності й космічної сутності буття.
Язичницькі корені Павлюкового ліричного персонажа не заважають йому відчувати себе християнином, який істинно вірує у Творця та Його усеохопну життєдайність. Причому в інтерпретації Бога, Божеського, Божественного переважає не релігійне, а ціннісне, акмеологічне начало.
Бог для ліричного наратора – це не стільки сама віра, скільки символ віри, сутнісноположне кредо, альфа й омега творіння, скільки вічно живою є творчість, явлена формами-образами природи й живого макросвіту. Герой-наратор Ігоря Павлюка не прагне філософічності, проте досягає її. Він не ставить собі за мету подати панорамну, узагальнюючу картину світу й всесвіту чи, радше, все-світу, але така картина з’являється з його висловів, спостережень, суджень. Він живе цілком земними образами й мисленнєвими проекціями, проте позаземний простір, космічна ноосфера, вселенський масштаб дзвінко відлунюють у його розмислах.
Ліричний персонаж живе з Богом у серці. Й на такий сердечний мотив, на цей совісний камертон налаштовані його етичні інтенції: “Той, хто до себе доріс, / Перед Всевишнім чистий”, “Допоки спокійно тече вода / По шаблях очей Всевишніх”, “Малий Ісус. І ще малий Варрава. / І хрест – срібляста гілка без роси”, “І скапує сльоза із рук Пілата / До тих, що всоте / Бога розіпнуть”, “Клин вибивають клином, / Як цвяхи Христові – цвяхом”, “Як в юності бідній повірив Христос у хреста”, “Не кожне слово хоче стати Богом”, “І от печаль: чим ближче до Творця, / Тим менш його ми бачим, бо великий”.
Герой-наратор відчуває вічну трагедійність Ісуса Христа, його незмінну явлюваність у різні часи й різним етнолюдським культурам, а ще постійну дисонансність його духовного лику пересічним культурним цінностям: “Прийшов Христос, як у пустелю: / Не розп’яли... / Посміялися з нього”, “Христа по спині поплескали ніжно, чесно, / Питаючи – за тих він, а чи за тих...”. Ісус у ліричному потрактуванні Ігоря Павлюка – це месія-страдник, месія-одинак, що приречений на споконвічне вивищення над людством, яке, рухаючись до нього як до символу правди й любові, так і залишається у стані руху, в стані дороги до нього.
Ліричного оповідача не задовольняють більш-менш традиційні схеми у потрактуванні Христової долі, Божого Промислу й він зосереджує погляд на нових, що вони позначені якщо не схизмою, то вільнодумством, прагненням виокремити та увиразнити менш типові або й атипові колізії, пов’язані з поетичними образами Ісуса, Всевишнього: “Вона хотіла сина від Христа”, “Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі”, “Випадок – псевдо Бога – / Нас кидає під трамваї”, “І плач Богоматері на Суді, / Христос, що забув молитву...”, “... І скучно так, / Немовби вже Бога бачив”, “Бути Божим – / Значить / Нічиїм”. Схизматик думки живе в свідомості-уявленні Павлюкового персонажа, який і в цій площині проривається до бунту. Бунтівні інтонації прориваються й у рядку “Там на брудершафт Христос із Перуном п’ють”, де, осучаснюючи лик Христа, поет очевидно інтерпретує його в річищі спорідненості з одним із символом поганської міфології. Христос якщо не “українізується”, то принаймні “слов’янізується”.
Поетичний зір Ігоря Павлюка сповідує свою, особливу глобальність та глобалізацію – панукраїнську. І зосереджений у площині між українністю (себто того, що стосується України) та українськістю (того, що належить до цінностей українського світу). При цьому поет долучає до національних художньотворчих величин клейноди, ознаки, орнаменталістику світових поетичних традицій. Він увесь – у національному ментально-зоровому просторі, в якому бринять та буяють найрізноманітніші часові, символічні та мовностильові стихії. І тому такими близькими, зрозумілими, такими “своїми” постають у нього атрибути образно-асоціативного мислення, якими послуговувався та послуговується культурний, мислячий світ.
Ярослав Голобородько
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.