НА СТИКУ МОРЯ І ЛИМАНУ
Три дні підряд не розлучаюся з книжкою «Вечерний чай». Вірш, що дав назву збірці, вмиротворений, ледь сумовитий, прозорий, але... Так назвати книжку поезій? Не знаю, що це: надмірна скромність чи епатаж? Ви, мовляв, ловіть собі жар-птицю літературного успіху — «борітеся — поборете!», а я втомився, питиму свій вечірній чай перед заслуженим відпочинком?!
Не вміємо називати книжки! Ні в прозі, ні в поезії. Збірка «Вечерний чай» чарує впізнаванням не лише дорогої й рідної «місцевості», а й кожної билиночки, подробиці того краю, де народився і виріс, де минуло дитинство і юність, а ти ніби й не помічав тих деталей, що тепер, на старості літ, стають такими дорогими! Вони викликають щемливе почуття ностальгії, і провина, а то й справжня вина за власну байдужість чи неуважність, махають тобі з того далека чорним сумовитим крилом.
Я не стану делать путь короче –
Торопиться надо было днем...
Ах, какие медленные ночи
В пыльном Николаеве моем!
Перший рядок кострубатий і недолугий: ну що значить «делать путь короче»? По-якому це? Так-так, я розумію: не піду навпростець, не буду й квапитися, еге ж? Так не скажуть навіть у розмові. Але два завершальних рядки у цій строфі буквально хапають за серце: ти сам пам'ятаєш оті задушливі ночі, названі влучно — «медленные». Це — справжнє поетичне відкриття! Отой «троп», які так важко даються і в поезії, і в прозі. Та саме вони і є визначальними ознаками художності, талановитості. В цій строфі — портрет, суть не лише Миколаєва — всього південного регіону.
Виразність і конкретність фіналу виправдовують увесь вірш:
И звезда упала за Терновку,
Никому не причинив беды.
Схвильований до краю, біжу на перший поверх до дружини, відірвавши її від газової плити, читаю вголос. І ми забуваємо всі наші клопоти, впізнаючи з цієї простої, нелукавої і конкретної поезії давно покинуті й забуті прикмети рідної сторони. Ці милі серцю подробиці й деталі воскрешають у пам'яті весь наш південний Причорноморський край з його вітрами, травами, запахами. І шлють печальні, сумовиті, безмовні докори...
І стоїмо ми разом з автором «на стыке моря и лимана» (ось назва збірки!), сповнені смутку і жалю за всим тим, що довелося там пережити й залишити. «Не бентеж мою душу...» - сказав би я Володимирові Пучкову. Але не кажу. А пам'ять не гасне, і серце рветься туди, в Далекий Бейкуш, до осетрів, білуг та севрюг у вранішніх ставниках-неводах, до мартинів та альбатросів, що походжають у дворі, немов на далеких пустельних островах.
Встанеш на світанні, вийдеш на ґанок, а вони величаво походжають біля самісіньких сходів — сріблясто-цинкові по крилах і немислимо білі та чисті під шиями і на грудях. Повільно й гордовито переступаючи рожевими лапами, неквапливо віддаляються до яскраво-глинистого обриву, гордовито й ніби аж презирливо позираючи на непроханого гостя, що самовільно, неждано й негадано вторгається у їхнє заповідне царство.
А я, читаючи вірші Володимира Пучкова, ніби й сам «шествую» разом із ними отам, на далекому півдні, повторюючи вслід за автором:
Но все топчу полоску суши
На стыке моря и лимана...
І думаю собі: щаслива людина! Адже саме там, між Бейкуським та Березанським лиманами, стоїть наша дача, покинута й забута, звідки нас витиснули «добрі люди» — будівельники злочинно-диверсійного Очаківського гідровузла, проти яких я тоді воював у пресі та публічних виступах, не знаючи й не відаючи, що саме ж тоді, 1985 року, й розпочалася «перестройка», тобто розвал ізсередини й погибель Великої Держави! Цей гідровузол мав відгородити Чорне море від стоку Дніпра й Південного Бугу, а Дунай— цю клоаку всієї Європи — пустити разом з першими двома ріками в південні степи України! Готувалася катастрофа, страшніша за чорнобильську, бо Чорне море на 3/4 заповнене рідинним сірководнем — страшної сили гримучим газом, схованим від поверхні всього лише вісімдесятиметровим шаром води, що влітку витончується до 50 метрів. Вибух такої кількості сірководню в сотні, а то й у тисячі разів перевершив би чорнобильську катастрофу.
Ще й зараз ніхто не може сказати, у яких організаціях і центрах планувалася, проектувалася і розпочата будівництвом така грандіозна диверсія?! Як багато у нашому житті залишилося нерозгаданих таємниць...
Коли про все це й гадки не було, восени 1980 року ми розпочали будівництво своєї невеличкої дачі — всього на дві кімнатки з мансардою та гаражем під будинком на насипаному під берегову батарею пагорбі «времен Очакова и покоренья Крыма». За п'ять років ми з дружиною викохали там справжній рай: який там виноградник посадив і сформував я власноручно! Які там троянди «Суперстар», майори, петунії, ромашки й чорнобривці, ранню зірку і канни вирощувала невтомна Галина Дмитрівна! А які горіхи, персики, яблуні та груші виросли в нашому саду! На белебні, в епіцентрі «троянди вітрів».
А в дворі садили баштан: вийдеш вдосвіта — а кавуни ось вони, біля самого порога. Візьмеш в долоні холодний і слизький від вранішньої роси кавун, стиснеш і почуєш утробне рипіння налитого соком степового дива! Ребром долоні — раз! А він — трісь! Розколеться з рокотанням, і — ось вона: яскраво-червона, всіяна цукристими крапочками соковита і солодка-пресолодка м'якоть! Духмяно пахне степом і морем, світанням і лиманом...
І всі ці видіння воскресають, постають в уяві з поезії Володимира Пучкова. Асоціації з неї зроджуються приголомшливі, чарівні: в ній чуються крики-скигління чайок над хвилями, і глинисті кручі здіймаються над берегами, і синіє вдалині таємничий острів Майський, де готували для всього союзного флоту підводних бійців-диверсантів, і ті після відбою одягали свої костюми для підводного плавання, по морському дну долали відстань до Очакова, з'являлись на танцівних майданчиках, чарували падких на пригоди очаківських красунь і на світанні поверталися в казарми, так що командири й не здогадувалися про їхні нічні посиденьки. А може, й удавали, що не помічають? Зате весь Шостий флот США на рейді в Неаполі був ними вивчений з кіля й знову ж таки прослуханий до цурки!
І мчать в уяві гусари і драгуни Суворова, і козаки, сотники й полковники наказного отамана Запорозької Січі Головатого з розгорнутими малиновими прапорами скачуть випаленим степом, припавши до кінських грив, — сама історія, далека й близька, дрімає на тих берегах і оживає у віршах Володимира Пучкова. Наприклад, в «Плаче по казацким люлькам»...
Давно не стрічаюсь з таким вишуканим, ґречним і шляхетним віршуванням, з такою виразністю, конкретністю і яскравістю поетичного малюнку. Особливо гострий дефіцит інтелігентності й невимушеності в поезії спостерігається нині. І як відрадно знаходити ці якості у миколаївського поета!
Аристократизм, введений Пушкіним в російську поезію два століття тому і утверджений в ній його генієм, ставить перед продовжувачами й послідовниками немислимі завдання! Не епігонство, не наслідування його зразків, а розвиток пушкінських традицій. «С тропы своей не соступая, не отступая, быть самим собой!» — ніколи, однак, не забуваючи: тут царствував Пушкін! Навіть жах проймає, ні?
А Володимир Пучков, здається, не боїться, а радується, що Олександр Сергійович був тут і залишив свої безсмертні «заветы». І я вловлюю пушкінський дух в поезіях Пучкова, бентежачись і радіючи. І ще — тютчевський дух: гарним, вершинним поетичним озоном пахнуть вірші мого земляка.
Свіжі, щирі, стримано-ніжні й суворі, вони голублять мені душу. О, яка це радість— зустріти в наш розшарпаний бездуховний час, в оцю, за Дмитром Кременем, «скурвлену еру» по-справжньому мудру, талановиту людину і поета Божою милістю!
Як відомо, Некрасов після першої публікації 24 віршів у «Современнике» «рішуче відніс талант Федора Тютчева до російських першостатейних поетичних талантів».
Тургенєв: «Тютчев створив речі, котрим не судилося умерти, а для істинного художника вище подібного усвідомлення нагороди немає».
Лев Толстой про Тютчева: «Без нього не можна жити». І далі: «Ось я щасливий, що знайшов істинний витвір мистецтва. Я не можу читати без сліз. Я його запам'ятав. Підождіть, я вам його зараз скажу: «Тени сизые смесились...» — кілька разів він переривав і починав знову. Але коли він вимовив нарешті кінець першої строфи: «Все во мне, и я во всем», - голос його урвався». (А.Гольденвейзер).
Саме Толстой вперше звернув увагу на щемливу красу тютчевських рядків: «Лишь паутины тонкий волос блестит на праздной борозде». Вичерпна картина погожої осінньої днини, коли все вже впорано і ратаї «пішли» з поля! Такою ж прозорістю відсвічує й поезія Володимира Пучкова:
Век велик — мечта о малом:
кто в ответ аукнет, если
проповедников — навалом,
исповедники исчезли?..
Або ще ближче до тютчевської ясності й виразності:
Пружинящий родник, светящаяся роща,
роящихся листков пропащая судьба...
Природа, говорю, в тебе — светлей и проще,
не спрашивай, зачеп, — впусти меня в себя!
Хіба ж це не прагнення до того ж — «Все во мне, и я во всем»?! Таких поетичних одкровень у цій книзі багато. Наведу ще й заключну строфу: вона мовби про природу, але й про Жінку, про її душу — так я читаю і так розумію цю поезію.
Я рощу пролистну, ответа не нашедши,
с платформи в небеса осенние взгляну –
и засквозит в лицо дыхание надежды:
впусти меня в себя, не оставляй одну!
Прочитавши вночі цей вірш, я написав для себе: «Навіть Пушкіним війнуло!». Як легко зрозуміти, це написалося під сильним враженням, мовби навмання, само собою. А тепер додумую: «Війнуло й Тютчевим. Можливо, ним — ще більше!»
А насправді це — Володимир Пучков. І ніхто інший. Живучи в Миколаєві й редагуючи вечірню газету, писати такі вірші!
«За всю історію цього адміралтейського, флотського, суднобудівного міста такого редактора-поета тут ще не бувало», — ось про що подумалося теж. Але були в інших містах. Та ще які! Пушкін — в «Отечественных записках» в Петербурзі, Некрасов і Тургенєв — в «Современнике», Твардовський та Симонов в «Новом мире» в Москві, Коцюбинський в житомирських «Губернских ведомостях» вів публіцистично-політичний відділ «Свет и тени русской жизни».
Але до них нам — як до Сіріуса: летіти-летіти! Й згоріти, не лишивши й сліду по собі. В небесах — точно. А в поезії російськомовній на Україні, я певен, вже світиться помітний слід Володимира Пучкова. Але провінція, її регіональна замкненість і глухота до поетичного слова поглинають його, мов оті «чорні діри» Всесвіту поглинають цілі галактики. Радує й тішить те, що провінціалізм обходить стороною самого Володимира Пучкова. Чи, скоріше, він сам об'їздить його десятою дорогою.
Але, повинен зазначити, доля російського поета на Україні зараз дуже невтішна! У Спілці письменників та в Інституті літератури Академії наук України на найвищий флагшток піднято гасло Хвильового (Фітільова): «Геть від Москви!» 20-х — початку 30-х років минулого століття. Нас туди тягнуть, горнуть і заганяють не лише в літературному процесі, а й новим правописом, що посягає не тільки на граматику, а й на кореневу систему нашої мови-страждальниці, на її словниковий фонд, а не лише на словниковий склад! Російська ж класика і російська мова виведені з шкільних програм та вузівських курсів у ранг зарубіжних. То що там говорити про сучасну поезію?! Коли навіть українську мову витісняє англійська не лише на вивісках та у рекламі, а й зі шкільних програм: на вивчення української мови відводиться дні години на тиждень, а англійської— 6! Тобто — щодня урок «інгліш».
Готуємо рабів для зарубіжних плантаторів, що скуплять землю за безцінь у голодраного нашого селянства?! Зупинімося на цьому, щоб не сипати сіль на рани, а хоч що-небудь робити проти роз'єднання й протиставлення братніх літератур, мов, культур і народів, які вийшли з Київської Русі. Хтось же нас роз'єднує й зіштовхує? Хто? Для чого? За сімома замками єси, за сімома печатями...
Повертаючись до книги Володимира Пучкова, відзначимо: найприкметніша риса її— пейзажна лірика. В ній чується плескіт лиманної та морської хвилі. Пахощі акації, матіоли, бузку й петунії привабливо й химерно мішаються й перетікають в запах водоростей, вранішнього бризу і навіть риби. І над всим поетичним простором цієї збірки в'ються, кигичуть, вилискують сріблястими крильми чайки, і мартини шугають над лиманами, збиваючи білими грудьми піну з вершечків ранкової хвилі, над мілинами й островами, оглашаючи плескіт і шум моря гортанними криками відчаю й моління, іноді схожими на ридання...
І мені здається, що я знову стою на Табірній косі за Далеким Бейкушем поряд з автором: пахне вітром, пахне хвилею й водоростями. Чорніє Кінбурн, і жовтіє Березань. І маяки світяться вночі зазивно, таємничо і дивно. І хочеться дякувати авторові за цей «елемент присутності», котрим позначена вся його поезія. Духовно чиста, душевно витончена й схвильована, висока та елегантна, як сам автор.
В цих поезіях Володимир Пучков відбивається, мов у дзеркалі: його особистість, його зряча і бентежна душа, внутрішній світ, ледь відсторонений і ніби замкнутий, — чи то від усвідомлення власної гідності, чи від скромності й делікатності, чи навіть із цнотливості. Автор скупий у виразі власних емоцій. Але ця скупість — рідня щедротам. «Не лезь с откровенностями, когда тебя не спрашивают!» — так писав Чехов із Таганрога в Петербург своєму старшому братові Олександру.
Прочитавши книжку В.Пучкова, я доторкнувся до чогось дуже тонкого, шляхетного, самобутнього, навіть самодостатнього і гордого. Не аналізуватиму поем, бо не збираюся писати розгорнутої рецензії, котрих понаписувано «во время оно» та й зовсім недавно — тьма! І всі вони, за дуже рідкісними винятками, схоластичні, пласкі й нецікаві.
Мені ж хочеться сказати про поезію Володимира Пучкова як про музику: що вона викликає в душі? Ностальгію? Сум? Печаль? Чи, як і музика, спогад про пережите? Про втрачені ілюзії, настрої й почуття? Про згасле й забуте кохання? Згадки про людей, з котрими дружив, братався, любив їх та з різних причин втратив назавжди? Очевидно, все це разом і складає сутність поезії цієї збірки, як вона уявляється мені зараз, після першого прочитання.
Все це є і в поемах, де сюжет, розповідь про події й людей можуть вступати в протиріччя з самою природою поезії. Можуть, але у Пучкова не вступають, тому що й тут, в поемах, все відображається й вибудовується саме за законами істинної поезії: всіма доступними засобами сюжет підсвічується особистісним ставленням автора до зображуваного. Співчуттям та співпереживанням, любов'ю і сумовитістю.
Прикметна в цьому плані «Баллада о скрытой камере» в поемі-щоденнику «Кинбурнское лето» — про каліку-пацана «с васильковой улыбочкой цепкой»:
Немого придурка жалели рыбацкие вдовы,
на ржавых полях добывал он свинец для грузил,
ходил пастухом, и его понимали коровы,
когда он мычал или куцей культею грозил.
Уже в цій першій строфі неприкаяний Стьопка постає як живий перед нами. Але як живописує його автор далі!
Кряхтят хутора, отрываясь от зимних лежанок.
В глуши заповедной, где море, безлюдье и зной,
сквозь перья осоки — тела отпускных горожанок
назойливо светят укромной своей белизной.
Здається: ну що за діло поетові-миколаївцеві до цього німого Стьопки з далекої Кінбурнської коси? Майже Квазімодо? Навіщо він йому? Для чого? Але в тому-то й суть: тонка душа поета не може лишатися байдужою до чужої біди та занапащеної долі. Пучков не може забути Стьопку навіть узимку, згадуючи літню відпустку, проведену на Кінбурні. А може, тільки приїзд на вихідні ловити рибу й купатися. Жаліє?
Тянуло, влекло... Выбирая змеиные тропки,
он крался, и медлил, и вдруг — как пружина, прямой –
в глазах вырастал...
Но его выносили за скобки –
он был для приезжих частицей природи самой.
Перевтілення автора в Стьопку вражає: яке великодушшя, доброта і щирість! За одну цю баладу про німого хлопця з щербатою долею не тільки запам'ятаєш, а й полюбиш поета. Що зі мною вже й трапилося: я закохався в поезію Володимира Пучкова. Певен, те ж саме станеться й з Вами, дорогий читачу, як тільки Ви прочитаєте цю книжку. З поезій, вміщених у ній, Вам відкриється мудра, добра, чуйна і зряча душа.
І я згадую і повторюю вслід за Олександром Галичем: «Я, конечно, вернусь...» Не із закордонного далека, а із милого кожному українцеві, та й не тільки українцеві, Києва. Ні, не забувається й тут Миколаїв та Миколаївщина: там (а по мені, так краще сказати: «тут») могили моїх дідів і прадідів, батька й матері, сестер та їхніх чоловіків, моїх ровесників — шкільних товаришів, з котрими довелося сьорбнути фронтового лиха, працювати в полях ще до війни і полювати після війни.
Рід наш, вибитий на війні і витолочений тяжкою працею за довгі літа, «пройшов» за пророцтвом Екклезіаста. Пам'ятаєте: «Рід проходить, і рід приходить...»
«Пройдемо» й ми - забудуться наші лиця й імена, і вітри забуття занесуть наші сліди й пам'ять про нас пилом і мороком швидкоплинного часу. А чайки й мартини так само літатимуть понад морем та над лиманами. І трави ростимуть, і колоситимуться хліба... Вже й без нас.
Конча-Озерна, 11 липня 2002 року.
З книги: Олександр Сизоненко. Не вбиваймо своїх пророків! (серія “Життя видатних людей”). – Київ, “Дніпро”, 2003, стор. 759-766.