Екзистенція, міф та суб’єктність у верлібрі Сергія НЕГОДИ «ПРІРВА»

Прірва

від осінніх чорних дощів
збіглось життя вівторком
святочним промінчиком
немовби дні кривди
повернули
зночі в Київ
пройшовши гоморри
сину сміло завітри
дзизі ці хвилі
ці милі потіхи
хворого на письмі
той невгамовний
Грицько від живості
сходить до зайвості
до любості
хлопчик ольжин
поламав замочки
у мідній монголці
різкий сокіл
ніби на шпильці
ковзає у повітрі
актор без підошв
скотивсь босоніж
порськнув криком
доніс свої болі
ліг під ліжком
боїться прильотів
встиг зістрибнути
під виск і свист
сьогодні під злим
шипінням втік
від свіжих вогнів
з-під стріхи
вискочив з книжками
з комори
овва живісіньким
побіг до школи
то що йому хіба
вже готові різдвяні
дідухи та віночки
з волошками
ці його білі
вінця дідухів
ой розтрощили
вночі бомби скинули
ти візьми ці свічки
доччині в Дніпро
не забудь про оплату
до охоти Ізольді
цих похідних свіч без форми
вона виготовить собі світло
там вгорі поміж
достойних слідів
поросли листочки
голодних грициків
воскові шприцики
жертовних тривог
достигли боровички
в дрімоті
з потворними
батончиками щастя
поміж поблідлі
стиглі чорниці
мій хижий дохід
зник вночі
почорнів в хвої
його погризли
зумисно попоїли
корисне тісто
випили мої виїзні
сльози у коморі
оці ввічливі миші
і сміх і гріх
прийми свіжий хліб
з одних вощин
віддай дівчині їй
лишилось тільки бриніти
ніби сорок білих
горошин у воді
гості годі лінитись
щось робіть зі мною
хоч помолитесь
всім отцям і синам
прости оцим доле
їхні вроди і мені
мертвому прости теж
прости їм їхні
городи по вихідних
повчись їхній волі
коротко жити многії роки
нічого собі достойні
щоголі і роззяви
ніби вийшли на білі
проліски до мерців
і вже осінь
і ти винісся
і тебе розтрощив
моторний дурман
в білому молоці
від зальотних
проворних полковників
з-під сивої вишні
гомін на горі
на бомбі підірвались
їхні грибочки
хай стоїть ві млі
пісок в олійнику
нехай долом підходять
сині видноколи
це ворожчині вишиванки
це мої сорочки з Ворохти
ніби це торішні
відновки для даосів
ці дороги пішли
вбік вліво кілочки
ніби на росинці
ці кожухи висохли
в окопі заквітли
нові дзвіночки
це мої три сини
достойники квітнуть
вони з чимось вищим
з опіллям квітів
від довгих околиць
простягають уяву
ти неповторний
від коротких звуків
приголосних слів
ледь притомний
ти вже дійшов
до дзвінких похоронних
голосів чолових наймолодших
ти сам зміг своїми кіньми
їх повивозити
від ворогів ти зміг
їх покласти тут
ти сам склепав гроби
з ониськових дошок
цей саможертовний
кінь Пищик
привіз їх до Вінниці
цей свіжий вогонь
з-під чорних корінь
котрі виросли в одній Джолії
це твій шостий
будиночок що в Борові
так мій ледь вигріб
ці виполіски у двір
бомбер розбив вікно
згоріли три колиби
колишіть ковили
чорні рожі на сході
простим світлом
в бідолашнім бозі
щоби чорнило живило
їхні огненні городи  
за довгім подвір'ї
не встиг зловити
його більмо
від стомленої мощі
зі стійкими тріщинками в сонці
звітрись мій тривожний
сон на горі
вимрич рознеси
цей сморід війни
до столів золотооких
наших сиріт
вибрич з порогів
молодої вічності
вигрич з хоромів
білої свіжості
вже хлібороб поніс
золотий стіжок
під впливом поніс
до вдівоньки Олі
погірдний Прокіп
з лакованим нігтем
одне долото з борінкою
скріпило місточок кладкою
а коло окаянних воріт
злочинно-голосі
шалені ходаки-зайди
поволокли чотири
зайці із Воровців
котрим жінки роздрібно
розпороли горловини  
а мачуха попорола лозою
ще двох скажених носорогів  
за те що ті долонями
тихесенько обмололи снопи
під полову борилівським мороком
дідько отой гонить усіх їх сюди
чи йому там потопили бджоли
од цей Куманівський родовід
приходжу до чотирьох гробів
полягли од ці мої рідні хлопці
мої молодці мої світлоголові
мої захисники опікли у вогні
собі руде волосся
вії щоки брови очі
роти носи ноги руки
ви святі спочивайте в тиші
української світобудови

Комплексне літературознавче дослідження
ВСТУП
1.РОЗДІЛ 1. Фоносемантична та ритмічна архітектура
1.1.Алітераційні вибухи та тембральний контраст
1.2.Дієслівні форми як ритмічні імпульси опору
1.3.Ритмомелодика та метричний синтаксис
2.РОЗДІЛ 2. Міфопоетичні архетипи
2.1.Архетип Свічки та Вогню
2.2.Архетип Хліба та Тіста
2.3.Архетип Коня (Психопомп)
2.4.Архетип Квітів і Рослинності
3. РОЗДІЛ 3. Образ Батька/Оповідача як втілення етики чину та суб'єктності
3.1.Етика Чину: Відсутність медитації над відчаєм
3.2.Духовна суверенність і канонізація
4.РОЗДІЛ 4. Порівняльно-типологічний аналіз: традиції Василя Стуса та Миколи Вінграновського
5.РОЗДІЛ 5. Лексико-стилістичний вимір (неологізми, архаїзми, діалектизми)
5.1.Систематизація лексичних пластів
6.ВИСНОВКИ


ВСТУП
Верлібр «Прірва» –  це потужне, сліпучо-болісне полотно сучасного українського воєнного буття 2026 року, де поетика «трагічного сюрреалізму» оголює реальність війни, руйнування та внутрішнього випалювання духу. Поетичний текст вибудовується не через логічну фабулу, а через щільний струм образів-видінь, де побутові деталі миттєво перетікають у сакральні виміри.
Дане дослідження систематизує п'ять ключових вимірів тексту: фоносемантичний, міфопоетичний, антропологічний (образ Батька/Оповідача), порівняльно-типологічний (традиції В. Стуса та М. Вінграновського) та лексико-стилістичний.
РОЗДІЛ 1. Фоносемантична та ритмічна архітектура
Звукова тканина тексту вибудовується як інструмент акустичного опору руйнівній силі зовнішнього хаосу та війни.
1.1. Алітераційні вибухи та тембральний контраст
Предомінація вибухових і сонорних консонантних груп ([р], [г], [б], [ч], [ш]):
Рядки «порськнув криком / доніс свої болі / ліг під ліжком / боїться прильотів» та «під виск і свист / сьогодні під злим / шипінням втік» відтворюють фізичне відчуття стиснення, свисту снарядів і миттєвої реакції тіла на небезпеку. Звукосполучення [ск], [ст], [вск], [зл] створюють високу акустичну напругу («виск», «свист», «шипіння»), відтворюючи звукове середовище під час обстрілів.
Контраст м'яких і твердих тембрів (Світло vs Вогонь):
Світлий, вокалізований пласт («святочним промінчиком», «білі вінця дідухів», «сорок білих горошин у воді») спирається на передньоязикові та лабіальні звуки ([в], [л], [м], [і]), створюючи акустичні острови спокою та пам'яті. Йому протистоїть «темний», «обвуглений» фоносемантичний шар ([ч], [хв], [ж], [зр]): «почорнів в хвої / його погризли / зумисно попоїли», «чорні рожі на сході».
1.2. Дієслівні форми як ритмічні імпульси опору
Неологічна тріада імперативів: «вимрич» – «вибрич» – «вигрич»:
Усі три форми побудовані за моделлю «префікс ви- + звуконаслідувальний/експресивний корінь + африката [ч]».
Вимрич – виштовхнути, витерти морок і сморід війни за межі людського буття.
Вибрич – вистрибнути, вирватися з-під згубного чару/порогів війни.
Вигрич – вигризти зубами, вибороти простір чистоти й вічності.
Ці дієслова виступають акустичним дефібрилятором: вони переривають пасивний стан заскленілості та випалюють «сморід війни» крізь голосовий апарат.
Супозиція «самостійного чину»:
У центрі етичного розв'язання верлібру стоять дієслова особистої відповідальності минулого часу: «склепав», «вивозити», «покласти», «втік», «вискочив». Повтор конструкцій із займенником «ти сам» («ти сам зміг...», «ти сам склепав...») створює розрубаний, чіткий ритм карбування, де кожна дія дорівнює виконанню ритуалу поховання та збереження суб'єктності.
1.3. Ритмомелодика та метричний синтаксис
Вірш не дотримується фіксованого силабо-тонічного розміру, але має внутрішній пульс, який змінюється залежно від емоційного та подійного навантаження:
Метричне стакато (сценічна динаміка втечі та обстрілу): «актор без підошв / скотивсь босоніж / порськнув криком / доніс свої болі / ліг під ліжком». Короткі ритмічні відрізки (по 2–4 склади) імітують прискорене дихання та рвучкі перебіжки під вогнем.
Внутрішнє суголосся та анафоричні паузи: Текст прошитий внутрішніми римуваннями та асонансами: грициків – шприцики – боровички; виполіски – колиби – ковили; долонями – снопи – полову – мороком.
Фінальне літургійне сповільнення: Ритм різко розширюється напередодні фіналу. Анафора «мої... мої...» разом із суцільним безсполучниковим переліком (асиндетоном) частин тіла створює заупокійний, стародавній голосільний ритм, що завершується монументальним акордом: «в тиші української світобудови».
РОЗДІЛ 2. Міфопоетичні архетипи
Міфопоетика тексту вибудовується як сакральний простір, де повсякденна трагедія війни перетікає в архаїчний міф про творення та збереження світу.
[СВІЧКА / ВОГОНЬ] - (трансформація болю у світло).
[КІНЬ] – (провідник між світами).
[ХЛІБ] – (жертовне тісто - буття).
[КВІТИ] – (воскресіння і світобудова).

2.1. Архетип Свічки та Вогню
У верлібрі деструктивний вогонь війни (руйнівне «шипіння», «свіжі вогні з-під стріхи») протиставляється сакральному Вогню-Світлу.
«Похідні свічі без форми»: Свічка позбавлена сталого зовнішнього вигляду, але через жіноче, одухотворяюче начало (Ізольда/дочка) вона стає матеріалом для виготовлення чистого светла. Це прямий акт трансформації травми у духовну артилерію.
«Воскові шприцики жертовних тривог»: воск перетворюється на інструмент лікування або уколу пам’яті; медитація болю стає ліками проти заскленілості душі.
2.2. Архетип Хліба та Тіста
«Корисне тісто» та «миші-зайди»: тісто – це незавершена, гнучка матерія життя, яку намагаються знищити ворожі сили («миші»).
«Хліб з одних вощин»: хліб, випечений не з борошна, а з вощин (стільників) – чиста есенція праці бджіл і сонця, медовий хліб мертвих і живих.
2.3. Архетип Коня (Психопомп)
«Саможертовний кінь Пищик»: кінь отримує власне ім'я, що перетворює його з тварини на повноцінного суб'єкта трагедії. Вона виступає тихим побратимом, який бере на себе тягар вивезення тіл полеглих синів зі світу Нави у світ Яви.
2.4. Архетип Квітів і Рослинності
«Нові дзвіночки в окопі»: там, де пролилася кров і згнив військовий одяг («кожухи»), земля виштовхує квіти-дзвіночки, які виконують роль акустичного сповіщення про незнищенність живого.
«Дідухи, віночки з волошками»: знищення «білих вінець дідухів» бомбами – замах на генетичну пам'ять народу. Проте поява «волошок» та «пролісків біля мерців» маркує перехід полеглих воїнів у стан вічного цвітіння.
РОЗДІЛ 3. Образ батька/оповідача як втілення етики чину та суб'єктності
У верлібрі «Прірва» образ Батька/Оповідача є композиційним і смисловим центром, навколо якого тримається весь космос поетичного тексту. В умовах тотального руйнування Батько здійснює свідомий перехід від трагедії пасивності до суб’єктності чину.
Субстанція [ПАТРІАРХАЛЬНИЙ БІЛЬ] – (втрата синів / загальне згарище).
Субстанція [АКТ ЕТИЧНОГО ВИБОРУ / ЧИНУ] –  («самістю» долається відчай та безпорадність).
Субстанція [СКЛЕПАННЯ ГРОБІВ] – (майстрування хрестів і домовин).
Субстанція [ВИВЕЗЕННЯ ТІЛ] – (шлях крізь сніг і вогонь на власному коні).
Субстанція [ВХОДЖЕННЯ В СВІТОБУДОВУ] – (канонізація синів у тиші українського буття).

3.1. Етика чину: відсутність медитації над відчаєм
Своєручність ритуалу: Займенникова анафора «ти сам» («ти сам зміг...», «ти сам склепав...») – це стрижень суб'єктності. Батько власноруч теше гроби з «ониськових дошок», запрягає коня й вивозить тіла своїх дітей з-під вогню. Чин поховання стає актом збереження людської гідності перед обличчям хаосу.
3.2. Духовна суверенність і канонізація
Вихід у Світобудову: Фінал верлібру утверджує Оповідача як носія високого священнослужіння: «приходжу до чотирьох гробів... ви святі спочивайте в тиші української світобудови». Батько особисто здійснює акт канонізації полеглих воїнів, виносячи їх із контексту брудної війни у вищий вимір буття.
РОЗДІЛ 4. Порівняльно-типологічний аналіз:
традиції Василя Стуса та Миколи Вінграновського в творчості Сергія НЕГОДИ
Верлібр «Прірва» виступає органом прямого спадкоємства двох найпотужніших векторів українського модерного епосу: екзистенційно-експресіоністичного екстремуму Василя Стуса та міфопоетичного живопису Миколи Вінграновського.
Лінгво-система [ВАСИЛЬ СТУС] – (етика стугону & чину): самособостояння;  мовні дієслова-вибухи;  доля як абсолютний вибір.                                                                                                          
Лінгво-система [МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ] – (міфопоетичний космос & рід):  анімізм природи; пластика образу; захисний купол роду.
Лінгво-система [СЕРГІЙ НЕГОДА) – синкретичне сприйняття суб’єктності оповідача через систему мовних засобів
4.1. Порівняльна матриця поетичних систем
Домінанти в поезії Василя Стуса
Домінанта: етичний вектор: вольовий чин, «самособостояння», непоступливість долі.
Домінанта: поетика образу: експресіонізм, натягнута струна болю, виламування форми.
Домінанта: звуковий лад: карбування ритму, катарсис через звуковий вибух і сонори.
Домінанти в поезії Миколи Вінграновського
Домінанта: етичний вектор: родинна пам'ять, космічна любов до землі, захист свого.
Домінанта: поетика образу: живописність, контраст ніжність/гнів, анімізм.
Домінанта: звуковий лад: спектральна мелодика, асонанси, широкі подихи фрази.
Домінанти в поезії Сергія НЕГОДИ
Домінанта: етичний вектор: своєручний чин поховання синів та збереження суб'єктності («ти сам зміг»).
Домінанта: поетика образу: з'єднання гротеску й ніжності: «воскові шприцики», «віночки з волошками», «короткі звуки приголосних слів».
Домінанта: звуковий лад: динаміка змін ритму від стакато («вимрич / вибрич / вигрич») до літургійної широти («в тиші української світобудови»).

РОЗДІЛ 5. Лексико-стилістичний вимір
(неологізми, архаїзми, діалектизми)
Мовний шар верлібру «Прірва» являє собою багаторівневий, динамічний сплав прадавньої народної розмовної стихії, діалектного лексичного пласта Поділля та Карпат, а також індивідуально-авторського словотворення
[МОВНА МАТРИЦЯ ВЕРЛІБРУ]:
1.[НЕОЛОГІЗМИ / АВТОРСЬКІ]: вимрич, вибрич, вигрич;  воскові шприцики; батончики щастя та інші.                
2.[ДІАЛЕКТИЗМИ / ЛОКАЛІЗМИ]:  вощини, опілля, ковили, з-під стріхи, кладка, ониськові дошки та інші.                                
3.[АРХАЇЗМИ / САКРАЛІЗМИ]: дідухи, достойники, отцям і синам, окаянні ворота.
5.1. Систематизація лексичних пластів
Авторські неологізми (вимрич, вибрич, вигрич, воскові шприцики): виконують функцію акустичного опору, трансформуючи психологічну травму у слово-дію.
Діалектизми та локалізми (вощини, опілля, сорочки з Ворохти, ониськові дошки): забезпечують конкретизацію простору, зберігаючи родинне та етнографічне коріння.
Архаїзми та сакралізми (дідухи, окаянні ворота, отцям і синам, достойники): відповідають за сакралізацію жертви та введення полеглих у канон Світобудови.
ВИСНОВКИ
Верлібр «Прірва» є цілісним поетико-філософським монолітом, у якому злилися найвищі здобутки українського художнього мислення.
Завдяки фоносемантичному напруженню, міфопоетичним архетипам та етиці чину, втіленій в образі Батька, твір перетворює особисту й національну трагедію на Акт Світла, вибудовуючи непорушну Українську Світобудову над прірвою війни.