МОЛИТВА
„У НЕВИДИМОМУ…
ХРАМІ”
Марія Гончаренко за фахом архітектор, а за покликанням вочевидь
поет. Її творчість – явище в сучасному українському літературно-мистецькому просторі глибоко сутнісне, позначене універсальністю світогляду, самобутнє і виразно провіденційне.
Поезія Марії Гончаренко (збірки «Структури Я», «Сполом», Львів,
2001; «Мовчання дерев», «Сполом», Львів, 2006; «Мозаїки в стилі модерного рондо», «Пульсари», Київ, 2007) привертають увагу насамперед тим, що це слово людини, яка надзвичайно проникливо й всеосяжно відчуває світ, межову ситуацію зміни часів і кризу духу людини.
І ця болюча та водночас найбільш творчо пробудна ситуація світу відкривається їй у серці як простір духовної дії – як поклик до істинного
здійснення себе і світу: «Щасливий той хто чує / молитву світу /
настав його час / рятувати / настав його час / запам’ятовувати /
настав його час / оповідати». І знову: «Життя моє – човен / а в ньому – Всесвіт / веслую сильніше / бо хвилі навколо / високі як гори».
У величезній тиші, серед цілого космосу звучить той голос правдивої української душі, яка немов птах-фенікс, пробивається, палаючи,
крізь нетрі оспалого, заблуканого світу – до себе справжньої, якою
має постати в очах Творця.
Певно саме така максималістська, відважно сутнісна і всетворча
постава особистости й засвічує в поезії Марії Гончаренко живий обрій
нового часу, який наближає нас до людини духовної.
В самому стилі витончених, розмаїто промовних верлібрів, в плинності образоформ весь час видніє межова ситуація прозріння суті –
«мить / яка вже є і якої вже немає / на цій хисткій межі / виникає
Слово / прозорою аквареллю». І зблискує образ огнистого Святого
Меча – невидиме Світло правди, до якого постійно звернений внутрішній зір поетки («не сплю я навіть уві сні / вартую Світло»).
Невидиме Світло, яке поетка вартує так пильно, аби навіть її власна тінь не перетнула шлях, і дух, що його у найтяжчих випробуваннях
єдиного, мовить, «рятую завжди», якраз і надає її слову виміри вічної
творчости буття у безмежному Всесвіті. Чумацький шлях і Чумацький
Віз – символ дороги, для неї близька, найпосутніша реальність.
Поетичне слово Марії Гончаренко несе в собі аромат давнини,
глибину культури, а водночас неповторну свіжість першотвору, вітер
світів, які «творять нас / і ми творимо їх». «Мені відкрилося Поле /
я ратай на ньому старанний / ПОЛЕ НАШОГО ДУХУ / і на просторім
його безмежжі… / дозріле зерно безсмертя я засіваю знову».
В суті своїй «тихіша за тишу» поезія Марії Гончаренко є справжнім,
рідкісним в усі часи, одкровенням душі, яка відважилась прийняти абсолют духовного начала як святу творящу силу життя і усвідомила
себе вільною й світотворчою у Божому Всесвіті.
Так слово в неї стало шляхом і творчістю, що невід’ємна від життя:
Щоб «не занурюватися в мерехтливу буттєвість / а збудувати собі
незбориму відстань самодостатности».
Такий вибір людині зробити нелегко. Для цього треба мужности
і неабиякого зору душі, щоб «виструнчитись / знайти в собі цілість
/ що є опорою всередині тебе / ступити на усамітнений шлях / що
є принципово шляхом правдивих».
І на цьому шляху сотворення неповторного власного світу приходить відкриття, яке небагато людей готові прийняти, що справжнього
смислу життя набуває лише в самозреченні. Саме так, приймаючи
випробування і Печаль земного світу, яка невід’ємна від Радости бути
собою, душа поетки набуває внутрішньої свободи, простору вічности
і незнищенности – й переливає той безцінний набуток у слово. В тому
слові чути, як промовляє трава, і дерева, і кожна річ, бо усяке існування має своє світло, свою мову.
Не часто доводиться стикатися в сучасній літературі з такою потугою
і трагізмом духовно-творчих шукань у земній драмі людини, з таким послідовним, прозорим та сповненим осяйних відкриттів змагом душі і з таким
високим світлом самодостатности, що вирізняє творчість Марії Гончаренко як момент становлення духовної зрілости нової української літератури.
Марія Гончаренко не боїться залишитись непоміченою, навіть непрочитаною. Її поезія має ту пекучу силу вистражданої незбагненної
правди, що «життя – це дорога додому», яку ми можемо збудувати й
пройти лише особисто самозабутньою творчістю духа і серця.
Про себе вона мовить спокійно: «Я в дорозі Додому». Вона справжній зодчий свого шляху – «розкриленого неба», на якому людина
«розгоряється» і росте.