укр       рус
Авторов: 403, произведений: 38541, mp3: 330  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2015.11.26


Більченко Євгенія

Моделі ідентичності в сучасній Україні: ліберальна, консервативна, модерна




Головним парадоксом сучасних українських світоглядних реалій є суперечність між діалогічною установкою на легітимність Іншого та патріотичною установкою на національне самовизначення. Інакше кажучи: що саме захищає людина, коли захищає так звану «європейську» свободу? Свободу для себе або свободу для Іншого – навіть не схожого на мене? І якщо вона захищає лише свободу своєї самості чи самості свого народу і намагається насаджувати її «ворожим»  регіонам, то чи не суперечить сам факт насильницького поширення демократії цінностям демократичного суспільства? Цей парадокс сприяв формуванню в Україні двох домінуючих моделей ідентичності: «ліберальної» («європейської», полікультурної, постмодерної) та «консервативної» (етноцентричної, базової, премодерної) із додаванням до них маргіналізованої, але все ще стійкої  «модерної» («російсько-радянської») ідентичності, яка нині витісняється з поля національної системи цінностей як «не українська», «не патріотична». Кожна з означених ідентичностей орієнтується на свій метанаратив: свободу (ліберальна), націю (консервативна) і рівність (модерна).
Розглянемо риси кожної з них з метою пошуку такого модусу української ідентичності, який був би зрозумілий мешканцям Заходу, Центру, Півдня і Сходу України, носіям національної, регіональних та локальних ідентичностей нашої держави. Припущенням, що слугуватиме для нас свого роду робочою гіпотезою, є поступова ескалація протиріччя між двома полюсами Майдану – раннім студентським (ліберальним) та пізнім бойовим (національним), − що із форми implicita переростає у досить відверту: від мирного протесту – до збройного повстання, від анексії Криму  − до АТО.
1. Ліберальна ідентичність – найменш чисельна. Репрезентована переважно студентським Майданом та інтелігенцією Центру, Півдня, Сходу і частково Заходу країни, у тому числі російськомовною.
Основна мета лібералізму – раціоналізоване на основі європейської правової свідомості відстоювання легітимності Іншого, свободи слова та думки, протест проти будь-яких виявів насильства і тиранії (ключовий символ – розгін мирної демонстрації студентів).
Ключовий умонастрій: миротворчий. Пацифістський дух, що лежать в основі ліберальної ідентичності, спирається на два положення: розмежування категорій держави і культури та прагнення досягти діалогу людей культури усіх народів поза державними системами. Звідси – критичність ставлення до української влади із збереженням почуття патріотизму та прихильне ставлення до російської культури з одночасним неприйняттям російської політики. Саме пацифізм є найбільш критикованою консерваторами якістю лібералів, яких звинувачують у «сепаратизмі» та «зраді» (в ур-фашизмі У. Еко «пацифізм» є способом «братання з ворогом»).
Зорієнтована ліберальна ідентичність на Захід. Захід – це свобода, виправдана правовою традицією. Захід передбачає синтез модерної ідеї освяченого класичним трансценденталізмом космосу та постмодерного настрою культурної множинності. Основний міф Заходу – легітимність Іншого, вписана в раціонально-історичний порядок права та взаємного блага (грецька телеологія, римська ідея закону, просвітницька ідея Я, постмодерна діалогічність).
«Першопочатковий» Майдан (умовно кажучи, до початку бойових дій) втілював мультикультурну ідею демократичних свобод для численних несхожих між собою суб’єктів, тобто був достатньо ліберальним середовищем. Мультикультуралізм як одна з форм західної соціальної міфології послідовно дотримується цінностей індивідуальної свободи вибору – невтручання в життєсвіт Іншого та утримання від нав’язування Іншому «свого», – у результаті якого спільною основою взаємодії стає загальноетичний принцип блага.  Ліберальний мультикультуралізм у тому вигляді, у якому він існує нині, поєднує в собі елементи філософського модерну (через парадигму ліберальної етики і, зокрема, через відчутний відголос просвітницької концепції природного права і суспільного договору) та постмодерну (через наслідування принципу феноменологічного утримання від оціночних суджень та настанові на емпіричне споглядання конкретної багатоманітності одиничностей).
З іншого боку, мультикультуралізм у його «чистому», «класичному» ліберальному вигляді задає непомірно високий стандарт абсолютної толерантності, практичне здійснення якої неможливе у будь-якому режимі. Звідси – головна суперечність мультикультуралізму, що стала на Заході джерелом його внутрішньої  кризи. Мова йде про іманентний парадокс між ідентичністю і толерантністю як етноцентричним та космополітичним початками, тобто між самістю та іншістю. Принцип самості визнає право кожної культури на національне самовизначення на засадах корпоративної системи цінностей. Принцип легітимності Іншого означає обмеження права культури на етнічну самореалізацію за умов пошкодження прав інших етносів та культур й апеляція до «загальнолюдських» цінностей поваги і терпимості. Надмірне зловживання принципом ідентичності становить загрозу націоналізму як практичного наслідку мультикультуралізму. Гіперболізація ж толерантності часто завершується релятивацією ціннісної позиції взагалі або загостренням фундаменталізму (зокрема, ісламського).
2. Консервативна ідентичність. Майдан, засвоївши ідеї свободи, доповнив їх традиційною міфологією українського суспільства як суспільства історичної травми («страждання»). Традиціоналізм набув етнічного забарвлення та перетворився на культ нації − оборонний націоналізм із загрозою трансформації в наступальний. Національний Майдан репрезентовано було переважно україномовним населенням Західної (а нині – все більше Центральної та Східної) України, державними колами та праворадикальними силами.
Основна мета консервативної ідентичності – ритуалізоване у дусі традиційної  міфології відстоювання етнічних інтересів, захист права на національне самовизначення і, як наслідок, протест проти російських впливів (ключовий символ – фігура російської гегемонії).
Ключовий умонастрій – войовничий. Він спирається на два положення: злиття категорій держави і культури та обожнення патріотизму з племінним і/або державним почуттям. Звідси – яскрава ксенофобія щодо російської цивілізації та повна довіра або до влади (якщо це чиновницька форма націоналізму), або до групи радикалів, пов’язаних спільними інтересами (якщо це опозиційна форма націоналістичної ідентичності).
Зазначені два топоси Майдану, що буди єдиним цілим на його початку, мірою мілітаризації громадського дійства, виявляли прихований, а іноді і явний конфлікт ідентифікацій, ґрунтований на загальній для мультикультуралізму суперечності між цінністю особистості та цінністю етносу. Так відбувається поступове поглиблення суперечності між індивідуальним міфом «бунтуючої людини» (християнський образ) та колективним міфом «бунтуючого народу» (язичницький образ) Радикалізація національної складової, значною мірою «відклякнула» Європу «неправомірністю» бойових дій. Романтична архаїка цих дій як свого роду реваншистський (антиглобалістський) за духом крок не міг і не може задовольняти універсалістичні претензії євроамериканського блоку. Причиною такого напруження на рівні світогляду є конфлікт між архетипом «страждання», яке несе історична травма української етнічної традиції як традиції «поневоленого народу» (звідси – яскраві тілесні символи оголеності, що облетіли увесь світ у відео) та архетипом «радості», який несе благополучний Захід.
3. Модерна ідентичність. Мова йде про ідентичність ворожих щодо української офіційної політики регіонів, зорієнтованих на матрицю соціальної міфології Росії, де націоналізм трансформується із етнічної в цивілізаційно-релігійну модель. Розглянемо даний міфологічний смисл докладніше. У першу чергу слід сказати, що в основі «великоросійського» (візантійського, імперського, квазікомуністичного) дискурсу у його безлічі спадкових варіацій лежить трансформований відповідно до потреб політичного маніпулювання архетип православної соборності – містичної общини консолідованих одиниць єдиного живого тіла церкви (комуни, держави, світу) – колективної цілісності гармонійно погоджених індивідів, об’єднаних у сакральну структуру єдності, що переважає над одиничним. Тому концепція соборності визначила общинний дискурс православної комунітарності. У цьому – відмінність між східним містицизмом православ’я та західним раціоналізмом католицизму. Раціоналізм є основою індивідуалізму, автономності особистості; містицизм є основою російського православного колективізму. Розгортання соборності у тріаду «православ’я – самодержав’я – народність» на грунті московської версії формує уявлення щодо месіанської долі Росії і російського народу.
Месіанізм як ключова міфологема російської православної картини світу передбачає пристрасне очікування прийдешнього буття у формі здійснення Росією органічно притаманної їй вселенської інтегративної функції. Росія тлумачилася як «богообрана» держава, покликана поєднати країни і народи на релігійному грунті. При цьому дана інтуїція мала безліч різноманітних інтерпретацій, які коливалися між двома культурно-смисловими полюсами: від продиктованих християнською етикою милосердя і любові відкритості щодо інших культур (пригадаймо слова Ф. Достоєвського про «всесвітню чутливість» О. Пушкіна) – до імперських амбіцій, успадкованих від Візантійській імперії, в умовах релігійно-політичного домінування інституту держави над інститутом церкви (цезаропапізм). Якщо у ролі організуючого общину цілого постає не церква, а світська інституція держави, − це призводить до складання проекту імперіалізму у формі мімікрії під універсальні цінності людства (синдром так званих «загальних своїх» за Б. Вальденфельсом). Звідси – орієнтація на світову «інтернаціональну» (псевдофедеративну) державу радянсько-православного типу, серед одиниць якої повинна бути і «братня» (тобто стилізована у звичному архетипі хліборобського провінціалізму) Україна. Тотальність (поширення на усі народи цінностей титульної нації) подається як цивілізаційна «рівність».
Російський модерн спирається на три ключові міфи, пов’язані з мімікрією (стилізацією одного під інше) – етнічний, соціально-класовий та релігійний: мімікрія національного тиску під «інтернаціональне» благо (звідси – риторика «дружби» і «братства»); мімікрія відсутності свободи під наявність «добробуту» (звідси – риторика «щастя у спільному домі», де вільне слово «проти» не потрібне у силу стабільності «соціального пакету»); мімікрія месіанства під діалогічну «відкритість» (Росія – обрана країна не тому, що вона тяжіє до імперіалістичних форм життя, а тому що вона «обрана», «покликана», «посвячена» єднати народи в структуру загального «царства» як найбільш оптимальну для них же самих).
Потрібно зазначити що великоросійський імперіалізм (і зорієнтовані на нього сили «Антимайдану» східних топосів) і «майданівський» етнічний націоналізм при усій позірній протилежності орієнтуються на спільний метанаратив – ототожнення цінностей держави і культури,  стилізація політичних смислів під духовні, − що виявилося у ставленні до Росії, образ якої ґрунтується на злитті російської культури і російської державної політики. Цей образ або категорично приймається, або нігілістично заперечується, але редукція культури до політики залишається незмінною, тобто парадоксальним чином крайні форми консервативної української виявляються втягнутими до формування модерного імперіалістичного російського міфу.  
Таким чином, у сучасних українських світоглядних реаліях маємо виразний конфліктний співіснування трьох ідентифікаційних моделей: премодерної, модерної та постмодерної. Їх внутрішня несумісність послаблює ефективність діалогу України із Заходом, що давно пережив не лише модерн, але й постмодерн, прийшовши до кризи ідей мультикультуралізму та толерантності. Між тим, Україна не тільки не вичерпала постмодерну, але й використовує у якості ідеології романтично-просвітницькі традиції етноцентризму зразка європейської «весни народів» ХІХ століття. Подолати парадокси євроінтеграції реально лише за умов, якщо українська культура почне транслювати смисли, що б виконували роль Третього у стосунках між лібералами та націоналістами.
Для цього з кожної моделі ідентичності треба взяти кращі риси (свободу особистості в лібералізмі, національну гідність в консерватизмі, рівність у соціалізмі)  і одночасно обмежити інші («травматичні») смисли, що заважають співробітництву (пасивну толерантність, етнічну агресію, тоталітарність). Націоналізм повинен позбавитися радикальності і звернутися до обличчя Іншого, усвідомлюючи, що ксенофобія – це не лише не синонім, але антипод патріотизму. Для цього націоналізм має змінити риторику з вузько етноцентричної на суспільну, урівноважуючи національне начало соціальним. Лібералізм же повинен позбавитися утопічної нерішучості і використовувати радикалізм як спосіб активної реалізації гуманності і свободи в суспільстві. Свобода без здатності її захистити – ніщо інше як сентиментальність. Захист свободи лише для «своїх» – націоналістичне насилля. І лише у поєднанні самості та Іншого при їх спільному зверненні до соборної рівності можливий вихід з кризи.



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2017 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании