Постмодерне мистецтво – це таке собі сире тісто, яке місять з бозна-чого. Історія, філософія, мистецтво, література, міфологія замішуються  руками вдалого і не дуже митця. Постмодерніст не хоче виготовити щось конкретне: батон, кекс чи пиріжок до прикладу. Він виготовляє якусь дивну суміш з вищеназваного і неназваного, додає туди потрібне й непотрібне, конкретне й абстрактне, низьке й високе, потворне й красиве, гармонійне й дисгармонійне, раціональне й ірраціональне іт.д.  І підносить читачу це щось так, що його не можна ні прожувати, ні проковтнути, ні виплюнути, бо воно ніби їстівне й апетитне, але водночас напівфабрикат, який міцно засів між зубами. Так що бідний читач тримає це в роті і не знає що робити…      
Ольга Брагіна якраз  намагається своїми текстами витворити такий диво-продукт, щоб читач зміг подовше тримати його у ротовій порожнині  й розмірковувати над смаковими якостями. “Аплікації” – дуже вдала назва для творця постмодерних химерій. Адже з латинської мови це означає накладання, пристосування, приєднання до якоїсь поверхні чогось. Тобто ліпити тісто (тексти) з підручних, названих вище засобів. І з цього  виходить чи то проза, чи то поезія:

Болезнь, или Современные женщины
Девушкой скромной, как серый лён, росла моя Персефона, едва успевала на электричку, всё рвалась убежать куда-то, зеркальце-зеркальце, есть ли кто-то родней меня, вот трещина от плафона, у тебя саднит подреберье алым цветком граната, я сама связала его, делала вытачку, мода и жизнь, мне дико разводить газировку коричневым, столько людей в Аиде, а столбом соляным стоит на проезжей части одна Эвридика, и все объезжают ее и крестятся, вы хотите снести ее в место злачно и место покойно, разлить мартель по стаканам, вдохнуть в нее жизнь прощальную скромную и неумело, всё предыдущее было сном или просто большим чуланом, где черное слишком черно, а белое нет не бело. Если на этой стене висит такое ружье, охотничье с дробью, хотя говорят – шрапнелью. Персефона выходит на улицу, видит каблук ее – все остальные следы сокрыть слепой метелью. Почему из всех сорока миллионов рожденных сегодня лиц ты выбрала эту кожу и волосы цвета меди, этот позор не может жить вечно, и косы лысых певиц лежат на столе с останком брошенной кем-то снеди. Моя Персефона клюет свои зернышки, видимость ниже нуля, скоро придут рабочие и оторвут заплаты, одна Эвридика столбом соляным, пустоту моля проникнуть в ее зрачки, но ответа всё нет, куда ты. Девушкой скромной, как серый лён, Персефона едет в турне, возвращаясь оттуда царицей дол и полей (гемоглобин пониже), она отменяет всё привычной частицей “не”, она продолжает сеять гранаты, а косточки ваши, вы же…


***
Разбойные люди украли девицу Анету, держа ее в замке под ржавым висячим замком, они разливали фалернское, бойся по свету скитаться – иди к своей цели всегда прямиком. Папаша Руссо, на Женевское озеро метя, листал Бедекера, местами уныло вздыхал, вот хижина спа, только три престарелых медведя, закат Невшателя бывает решительно ал. А юный Сен-Пре, изучающий карту Европы, девице Анете шлет письма на трех языках – катахрезы, литоты и прочие дивные тропы, она отвечает на них многомысленним “Ах”. Папаша Руссо говорит: “Возродиться от злости имейте же совесть под звуки печальные му. Пускай человек, что свободным рожден до предела, на цепи свои с вожделением строгим глядит, герои мои здесь болтаются вовсе без дела, вот постный сюжет – не дано нагулять аппетит”. Девица Анета на небо глядит из темницы и письмами топит на трех языках, не впали в ничтожество только небесные птицы, которые сеять не могут без книги в руках. Себя мне живою почувствовать трудно, за лесом мой юный Сен-Пре, красноречием тайным влеком, мне пишет о том, что Парижа не стоит ни месса, ни мраморный дом с мезонином, лепным потолком. Я письма такие читаю, чего же мне боле, я даже пишу их, и тоже, мой друг, от руки, а если бы нам оказаться с тобою на воле, мы были бы слишком от цели своей далеки. Разбойные люди украли девицу Анету, забрав ее на дом, по чашкам разлили с утра, а ты берегись этих мыслей скитаться по свету – всю тайнопись клином не выбить, обманет, хитра. (с. 28-29)                
                                                                                           


Путевые знаки
Инженер человеческих душ Сведенборг идет по Луне, каверна в полушарии правом, невидимом глазу с Земли, если жить разнопланово, полно и многомерно, разговаривать с ангелом - вон его там повезли на телеге скрипучей, крылья светятся - это радий, активная биодобавка в нашей густой крови, посмотри на нас, Господи, дай нам корпию и оладий, только не надо с той стороны Луны строить город-сад, не живи на ней, по утрам не вытаскивай из кисета щепотку соли, а может сахара, на паях со своей душой, ты приходишь к выводу - скоро лето, перемена мест и слагаемых долго внушает страх. Инженер человеческих душ Сведенборг тушит пожар на Венере, бросает огнетушитель в арктический летний зной, у меня нет веры и кто мне воздаст по вере, пробитый талончик, погашенный проездной. Изучая наречий ангельских плоскую перспективу, ничему ты не учишся и ничего не забыл, нужно выписать что-нибудь новое, может, "Ниву", читать Погорельского из предпоследних сил. Нет никаких инженерных способностей у твоего народа - построить водонапорную башню, сбежать по ступенькам вниз. С картинным спокойствием ждете от небосвода новые гвозди, чтобы прибить карниз. Нет никаких инженерных способностей, и не разорван в клочья лишь по счастливой случайности (авторский недосмотр), новые анлелы вертят в руках незнакомые многоточья, будешь бродить по Луне, измучительно свеж и бодр. (с. 31).

Але майстриня вказує, що це лірика. Лірика, бо є римування, яке вплетене у густу прозову масу. Хоч насправді для постмодерного мистецтва, що прагне якнайбільше синтезувати, переплітати, перекручувати, перевертати, ламати, руйнувати, жонглювати це і не дивно. Тож можна залишити це питання відкритим, адже ця химерія має достатньо синтетичні ознаки або обмежимось терміном прозова лірика (поезія), або зовсім нейтральними словами - твір, текст. А от що стосується тем та мотивів прозової лірики, то вони також виглядають сплетінням, тобто, намішаними у тісті іменами, подіями, персонажами тощо. У тексті "Болезнь, или Современные женщины" пильне читацьке око помічає напластування міфологічних персонажів (Аїд, Персефона, Еврідіка), постатей з філософії і героїв літ.творів (Сен - Пре герой роману "Юлія, або нова Елоїза" Жан-Жака Руссо). Авторська увага мандрує різними  періодами культури та історії, щоб знайти саме тих персонажів, які допоможуть їй виразити свої думки.  Героїні цих мініатюр слабкі, поневолені обставинами життя. Вони хворіють на ті недуги, які вигадала їм сама мисткиня.
Зовсім іншим, як на мене, є текст "Путевые знаки". У ньому представлено ряд чудових образів: "Инженер человеческих душ Сведенборг тушит пожар на Венере, бросает огнетушитель в арктический летний зной, у меня нет веры и кто мне воздаст по вере, пробитый талончик, погашенный проездной"; "...крылья светятся - это радий, активная биодобавка в нашей густой крови..."; "Нет никаких инженерных способностей у твоего народа - построить водонапорную башню, сбежать по ступенькам вниз". У тексті є намагання збагнути суть, сенс життя. Ліричний герой мандрує від одних "путевых" знаків до інших. Цей пошук чомусь починається від Сведенборга (можливо, потрібно було б починати від найдавніших цивілізацій і закінчити сучасними релігіями) й закінчується яскравим образом "будешь бродить по Луне, измучительно свеж и бодр". Луна тут символізує відділеність і зовсім осібний світ людини, яка хоч зневірилась, але все ж шукає сенс буття у філософії чи релігії, або й зовсім у якомусь езотерично-містичному плані, бо, як відомо, Сведенборг був видатним теософом.
Поряд з такими текстами у книзі є багато сюжетних творів: “Аптекарский огород” (с. 5),  “Сорока в рукаве” (с. 23), “Море эгоиста” (с. 34)  “Забываемые моменты”  (с. 42), “Лепесток” (с. 59),  “Охлажденный мятный коктейль” (с. 69),  “On/Off” (c. 76) тощо. У сюжетних текстах нема постмодерної накрученості, “складного” замішування тіста. Читач отримає задоволення від напрочуд легкої манери авторського письма.  При читанні ж химерій, диво-продуктів Ольги Брагіної, у реципієнта можуть виникнути складнощі, адже ці тексти спрямовані в більшості на інтелелектуального читача.  Йому доведеться лізти у Вікіпедію чи інші словники, аби збагнути авторський задум. Але це не є перепоною для людини, яка прагне через літературу пізнати глибинні, у випадку нашої поетки, смисли. А інтелектуальний читач же навпаки зможе зануритися в бурхливе море асоціацій, натяків, різних культурних та історичних пластів, які замішані у постмодерному тісті під назвою “Аплікації”.