О, як багато речей між небом і землею, про котрі дозволяють собі мріяти лишень поети!
Ф. Ніцше

До своєї вже п’ятої книжки молода волинська поетка Олена Пашук вибрала мотто зі Стефана Цвейґа: «Поет, за своєю суттю поет тільки в той момент, коли творить, а не два роки потому, коли виступає перед мікрофоном зі своїми віршами». Мені здається, що Цвейґ мав рацію. Особливо це стосується тих, хто не виходить із різних літературних тусівок, надолужує, прогаяне за столом, всілякими презентаціями своїх часто недовершених, наспіх скомпонованих текстів, а коли обпирається ногами у сцену – його навіть землетрус на ній не похитне. В такому випадку кажуть: тут уже ради нема, бо презентант чекає на схвальний відгук, назавше забувши, що презентацій без словоблудної похвальби  не буває, а відтак спантеличений автор ще розраховує на розтиражований успіх у пресі. І не безпідставно. Але не дивуймося, слабким завжди доводиться виборювати своє право на існування.
Добре пам’ятаю, як колись ще у відомому київському ресторані, котрий носив ім’я одного з героїв славетного Івана Петровича Котляревського, якась група жваво обговорювала вчорашню презентацію якогось маловідомого, але рішучого у своєму творчому пориві провінціала. «Щиро виклався, – казали хлопці. – А вірші такі собі… Але при такій оказії нічого поганого не скажеш…» – резонно резюмували. А потому тут же за столом і мені запропонували: «Приїхав би, привіз свої фільми. Ми б тобі в Будинку літератора вечір розкрутили, запросили б навіть співаків, адже в тебе, здається, не тільки «Кобза» й Кудлай співає». Не пам’ятаю, що тоді відповів, але не приїхав. Чи передумав, чи щось завадило.
Але повернімося ближче до теми. Слова знаменитого австрійця молода волинянка вибрала не випадково. Сьогоднішній особливий кололітературний галас тільки глухий не чує, а Олена Пашук має ще й абсолютний літературний слух. До того ж, як засвідчує анотація до книжки «25-ий кадр» (Луцьк,Терен, 2010), її автор «натякає читачеві, що не треба сприймати написане буквально, слід шукати прихованих пластів і потаємних значень…» Тут «кожний вірш – це окремий пазл, цеглина, вмурована у поетичний мікросвіт Олени Пашук».
Не будемо приглядатися до того, як кожен «вмурований», але,  уважно перечитавши збірку, побачимо, що тут таки нема «прохідних» текстів і взагалі нема «текстів», а є найвищого вишколу поезія, яка потужно пульсує і, сподіваюся, в недалекому майбутньому ще голосніше промовлятиме зі сторінок  майбутніх книжок вельми талановитої нашої авторки. Бо це – не запрограмовані кібернетичні екзерсиси, це – органічний сплав душі й слова, між якими нема щонайменшого зазору для позерства і фальші. Крім того, авторка «25-го кадру» досягла (не біймося сказати) неабиякої віртуозності. Тут поетичні проекції є радше асоціативні, ніж логічно-раціональні ритмізовані комбінації. Інтуїтивна вага слова дивовижна, і поетка маневрує ним на всіх напрямках – метафоричному, семантичному, звуковому і навіть фізичному.
Для нашої авторки слово не семіотичний засіб, а багатофункціональний код, який у площині вірша часто виражає його поліфонічність.
Треба сказати, що Олена Пашук вільно й досконало володіє як верлібром, так і класичним віршем. Їй досвід, а подеколи й інтуїція підказують, яку форму обрати й обрати саме так, щоб думка була найточніше відсканована. Інтертекстуальність її поезій – глибинно сучасна і нерідко бере начало  в Біблії, міфах, казках, у мистецтві, найчастіше в живопису.
Іноді з тієї поезії виростають далекі японські кадри, очевидячки дуже близькі українській поетці.  
          коли цей потяг перетне екватор
заїде до країни снігу Кавабати…
Нобелівський лауреат Ясунарі Кавабата – один із найулюбленіших письменників Олени Пашук. І не лишень Кавабата, а й Харукі Муракамі, Кайтіро Уно і, без сумніву,  вишуканий букет майстрів японської поетичної малої форми на чолі з неперевершеним Мацуо Басьо. Звідси, може, й отакі промовисті рядки:
Щоб з вітром за руку в небо ходити, / і мовою лапок пташиних писати хоку. Живи, як живеш, медитуй, ховайся у кокон, крізь тебе, може, пройдуть дзен-будисти. / Коріння сакура пустить у вазі, / бо ти за феншуєм у центрі моєї кімнати. / Я мушу заплющити очі, щоб упізнати / п’ятнадцятий камінь саду Рьоандзі.
Треба визнати, що мапу планети (з обома півкулями) Олена Пашук освоює досить успішно.
І ти, мов дівчинка на кулі, / За день оббігла тричі землю, /  аби знайти собі оселю / десь у Парижі чи в Сеулі.
Але найбільше її хвилює рідний зоровий ряд. І не випадково. Ось прямий натяк на нашу мітингову демократію. Особливо на її «здобутки».
   птахи кричать героям слава /псевдогероям – героїн /    бо слава це така шалава / сьогодні ти / а завтра він / зійде на сходи п’єдесталу / щоб відірватись од землі / Ведмедиця Велика впала / щоб поступитися Малій.
Цей пасаж, здається, не потребує коментарів.
А ось яким ширококутним об’єктивом відзнята панорама  нашого сьогодення:  
   ми є моделі боді-арту /   і час на нас малює зморшки / хоча не віримо у Санту / годують досі нас із ложки / у гості білі йдуть халати / під ними вірогідно ризи / за гроші можна й Смерть позвати / свою улюблену актрису.
Хтось скаже: це – політика. Так, і навіть велика політика як для наших широт. Той, хто може обійтися без неї, може обійтися й без демократії, і тоді будемо писати колективні твори новоявленим вождям (таке вже було), сусіди запанують у нашому кровному обійсті (таке теж було), бо вони вже заполонили своєю антиукраїнською суттю наші книжкові ринки, захопили телеканали, скорочують українські школи. Хто ж тоді і де вас, панове-митці, буде слухати? Кому будуть потрібні ваші конвульсійні тропи і ритми?
Анатоль Франс писав: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне».
Хіба?
А що ж вийде, коли порівняти красу голу і правду глибоку?
А є ще житейська і мистецька правда, котрі теж не завжди стикуються межи собою.
Ото ж міркування можуть бути різними.
Бо в кожного – своя правда. І краса в кожного – своя.
У нашої авторки – своя.
Її батько ще маленькою дівчинкою «покинув». І цей внутрішній щем вона зараз передає у зверненні до матері, нині чи не найближчої їй людині.
   Мамо / рабо своїх дітей / як так сталося / що ти проґавила своє щастя? / як так сталося / що ти повірила у свою самотність? і т. д.
Сказано багато, але на плівку не зафіксовано жодної деталі, яка випромінювала б трагедію, що трапилася з Оленчиним батьком од вибуху біблійної полин-зорі під старовинним Чорнобилем.  Тільки залишивсь якийсь докір і то собі за ту сатанинську комуністичну дійсність, до якої авторка аж ніяк не причетна за статусом неповноліття. Це вже й навіть  25-му кадру проінтерпретувати не під силу.
А скільки теплоти й материнської ласки у звичайному кліпі «Сьогодні не буду казок казати», а
«Цілуватиму щічки, маленький носик, / аби розігнати страхи навісні. / Бо там, у кутку Невідомохтосик / ловить у сіті дитячі сни».
Поки він ловить, дбайлива мама йому вже встигла написати чудову книжечку, в якій маленька мишка йде до нічки в гості і, напевне, щось колись підсуне отому Невідомохтосику під подушечку. Тільки так, щоб ніхто не бачив. Навіть мама.
А далі вже зовсім інша амплітуда, хоча й пересипана дитячою атрибутикою.
   свідомо змирившись даєш собою погратись / покірний джойстик в руках професійної ночі… / не пишеться вірш і лист до самого себе /ніби на зло в акваріумі риби горланять / Гольфстрімом розбуджені мов наркомани / хапають ротом сиве повітря кальяну / й заснути вам не дає місця лютий цербер.
Погодьтеся, задушлива атмосфера. Адекватна нашій дійсності. Це розуміє  наша авторка, але це не спонукає її до  мітингової декларативної риторики, а до печальних роздумів:
   Колись дерева проростали в небо / Мов нігті в шкіру при кожному кроці / Сьогодні в дерев одна потреба / Щоб сірниками не стати в коробці.
Може, й не «одна». Але поетико-кінематографічний ракурс Олени Пашук саме об те обперся. Не будемо заперечувати, бо тлумачити поезію люблять критики. Насправді ж ті, хто не відбулися як поети. А наша авторка й без них свої проблеми вирішує промовисто. Наважуся запропонувати відеоряд повністю:
   ти любиш літати в нічній сорочці / шукаючи зірку з ім’я своїм / тобі віщують в наступному році / зі стразами крила й новенький німб / тобі віщують щодня по Іуді / візьмуть на органи душу твою / і хто його знає чи скажуть підсудні / за що заплели тобі в коси змію / ти біла ворона / ти чорний лебідь / чи просто вимерла птаха додо / яку поховають у відкритому небі / в  повітряній ямі / земноводним на зло.
Після такого космічного розмаху натрапляємо у збірці на звичайні дівчачі пустощі під ритм скакалки:
   а я не є / не є пустим дівчам яке / у ранці носить сни-малюнки / і забиває сонце в лунку /  щораз як хочеться цілунку / і впасти з милим у піке.
Вже, до речі, пора звернути увагу на ритміку. Вона – багата, різноманітна і завжди випливає із настрою витвору. А подеколи навіть наближається до пісенного ритму, «бо всі птахи із пісні родом».
Іноді у своїх окрилених збиткуваннях молода волинянка з гріховним ластовинням на личку, як мені здається, втрачає контроль:
   давай відріжемо янголам крила / щоб спати теж могли на спині.
Це вже, даруйте, не пустощі. Це щось інше, навіть поза кадром зажорстоке. Так само натрапляємо подеколи в книжці на мовні «ляпи», котрих при уважному редагуванні можна було б легко позбутися.
Що ж до інтимної стихії, то складається враження, що вона іноді фокусується через призму, де «хтось замість капців чужі сліди одягає на ноги». А відтак
сховався годинник у сніжнім барлозі /  аби замерзнути з лапою в роті / твоє весілля /  а я на капоті / та лялька /  що плаче назустріч дорозі.
Авторка признається: «Полюбити того, хто за крок від тебе так важко, /  хто сніги розфарбовує в чорне, хто дихає криком». Такий звукоряд зазвичай не коментується, як і не однозначно сприймається. Отже, не будемо добиратися до отих, заявлених в анотації, «прихованих пластів».
В Олени Пашук у логіці поетичних парадоксів відчуваються деякі паралелі з кращими поетами сьогодення. Але це йде не від творчого наслідування, не для того, щоб не відстати від моди, а є внутрішньою потребою, означеною дозрілістю митця після багатьох років нестримних і упертих пошуків. Це вже, якщо хочете, той етап, коли митець не задоволений  бездоганною класичною формою вираження, коли вже його не влаштовує ні розмір, ні рима, ні зужитий ракурс інтерпретації того чи іншого факту.
Творчі пошуки Олени Пашук сміливі й непередбачливі:
   роззуваю черевики / і залажу в першу найліпшу квітку / закриваю пелюстки над собою / і перечікую дощ / не хочеться / аби він змив з мого тіла / поцілунки коханого чоловіка / немає нічого гіршого / ніж почуватися рікою / яка забула / чиї ноги в неї вступали
З такого матеріалу інші роблять повісті, виколупують із комп’ютера десятки тисяч без пробілів знаків, а добиваються, погодьтеся, значно меншого, ніж авторка цієї по суті мініатюри. Отже, в чому суть поезії? По-різному можна казати. А можна виразитися і так: суть її полягає в тому, що й суть ямочок на дівочих щічках. А суть спокусливих ямочок у тому, щоб ними не лишень милуватися, а й виціловувати їх. А хтось інший, схильний до парадоксів, ні з того ні з сього додасть: зелені очі не лише кицькам пасують. Бо ж «Поезія – це завше неповторність…» – сказала класик, яку Олена Пашук знає майже напам’ять.
Гортаю, перегортаю сторінки… Щирим домашнім інтимом віє од вірша «…у хаті рідній мене зустрічають лиш привиди…», припадає «на горіхи» блудливим сучасним піїтам у вірші «…душа із тілом грається в петинг…», в окремих віршах прямий натяк на безправність довершеної, але слабкої статі:
   це ви зробили нас / Венер безрукими / бо не розгледіли в богині жінки / чи стане подиху між поцілунками /    щоб далі жити?
Як бачимо, тут ідеал митця наближений до зразків античності, котрих вона вряди-годи воскрешає у своїх кадрах.
Цікавий витвір «…живе собі дівчинка-бумеранг», інтригуючий і не менш цікавий «Крізь сухожилля дерев крадуться апачі», а вірш «…ех ви коні деревяні коні», стилізований під народну пісню, тільки засвідчує, що авторка могла би  щось підготувати і для композитора.
Ще і ще раз перечитую поетичну збірку Олени Пашук, адже вона вимагає осмисленого сприйняття, аби збагнути глибинний підтекст і повніше розкрити асоціативні проекції, несподівані й цікаві поетичні деталі. Що ж до метафори, то  остання може подивувати й фантаста.
Принести себе у жертву / можна лише один раз / ото ж коли лежатимеш / розіп’ята на сонці /  думай про спасіння тих / що колись із твого обличчя / живцем веснянки здирали /  що твоїм волоссям  розпалювали світанок.
Чи не правда, поет – то таки явище космічне? Хтось, прецінь, не даремно таке прорік.
Треба сказати, що в нашої поетки трапляються і ремінісценції, які глибоко заховані в канву вірша і часто ніби  закодовані. Але той, хто розкриє той код, я певен, отримає душевну насолоду, увійде в творчу ауру авторки «25-го кадру» і стане довічним шанувальником її наступних поетичних  проекцій.
Признаюся, мені дуже імпонує Оленина меланхолійна і разом із тим філософськи заглиблена тональність. Як ось у цій пазл-проекції:
все одно колись / пристанемо до того берега / де залишили одяг / коли були молодими / ти – військовий мундир / а я – сукенку / тоді для цілого світу ти був дезертир / а для мене – військовополонений/ бо саме я намовила тебе/ переночувати  у мене війну / бо саме я намотала стежку довкола хати / і мені справді байдуже / що колись-таки ми пристанемо / до того берега / де нас упізнає лише дерево / та й те не подасть руки
Все просто і точно, без жодного зайвого жесту. А оповідна манера і вислів «переночувати війну» надав поезії якогось особливого шарму. Такі речі не варто тлумачити. Такі речі треба читати-перечитувати.
Наш земляк Ігор Павлюк колись сказав: «Олена Пашук природно належить до стану, цвіту тієї духовно здорової молоді, яка через весну-другу стане сторожем генетичного коду народу нашого, загалом людини. Знаю її не перший рік. Вона красива своєю вірністю літературі, в якій, не пориваючи із традиціями, модернізовує, ніжно розвиває жанр ліричної прозової літератури, талановитої поезії».
Хочеться нагадати, що молода авторка є лауреатом Всеукраїнського літературного конкурсу «Витоки» у номінації «Проза» за 2009 рік. Є переможцем багатьох відомих премій, хоча – стоп… Сьогодні наявність премії навіть найвищого всеукраїнського ґатунку мало що важить. Радше береться до уваги її відсутність. Згадаймо приклад Юрія Андруховича чи Василя Шкляра. Або ж ще краще позицію Ліни Костенко, котра відмовилася від звання Героя України, себто від героїзації творчості майстрів красного письменства. До речі, найчастіше тих, хто в недалекому минулому обкидав брудом наших воістину національних героїв.
Насамкінець хочу сказати, що  мені можуть закинути у  завищенні оцінки своїй вихованці по літстудії. Безперечно, суб’єктивний фактор відіграє не останню роллю. Але ж такої думки про творчість авторки «25-го кадру» й багато інших відомих митців і шанувальників «красного письменства» досить різних за вишколом і уподобаннями. Врешті-решт, мабуть, років із сім тому незмінний керівник всеукраїнських семінарів і нарад молодих літераторів, блискучий український поет Василь Гарасим’юк писав: «Ця група юних письменниць (мається на увазі з волинської літстудії «Лесин кадуб») наче прийшла на зміну львівським поетесам, які звернули на себе увагу десятиліття тому, і сьогодні без Маріанни Кіяновської і Мар'яни Савки розмова про на¬шу поезію вже не відбудеться. Думаю, що ми прийдемо до висновку, що й без Олени Пашук та Галини Глодзь та¬кож картина буде неповною».
Дозволю собі лишень додати: вона вже є неповною.
31. 03.2011