Недавно письменник, перекладач із п’яти мов, літературний критик Віктор Мельник презентував в Івано-Франківську свою книгу «Двійник невідомого контрабандиста», яка, за словами її автора, є реакцією на незадоволення українським сучасним детективом. Сьогодні ми поведемо з Віктором Мельником розмову про український детектив.
–    «Двійник невідомого контрабандиста - це ваша дебютна книга, чи потяг до детективу жив у вашій душі ще з дитинства?
–   Це з’явилося у практиці моєї роботи як журналіста, який пише на теми криміналу. Протягом багатьох років я вів рубрику«Судові нариси», тому напрацював різний матеріал. Були і нецікаві справи, і надзвичайно цікаві, які випадали із загального ряду. І навіть я було подумував, що така справа справді може бути канвою детективного роману. І так поступово визрівала думка про те, що, може, колись напишу детектив. До цього, власне, вже підходило, були певні задумки, напрацювання, але підштовхнула мене ідея ви   давця, який просто прийшов до мене і сказав: «Вітю, я готовий видати детективний роман, сідай і напиши. Але там має бути археологічна трипільська культура». Від цього я і відштовхнувся, побудував схему роману, вибрав    жанр, в якому працюватиму. Допомагали спілкування із слідчими, прокурорами, оперативниками, довіра людей, які пересвідчилися, що я їх ніде не підставляю, не пишу ніяких дурниць. Вони просто мені більше розповідали. Я бачив внутрішні конфлікти в правоохоронних органах. Словом, матеріялу за два десятиліття назбиралося справді багато.
–   У вашій книзі вражає неабияка авторська обізнаність із внутрішнім життям правоохоронних органів.
–   Люди, які прочитали роман, стверджують, що це справді реальні знання органів з середини. Звідки вони? З журналістського досвіду. Хоча віддаю собі належне, що не мислю так, як оперативний працівник чи слідчий. Проте я не ставлю завдання чисто відтворити ту чи іншу ситуацію. Я мислю як письменник, створюю художній текст і моє головне завдання – естетичне. Пишучи постійно на ці теми, читаю процесуальні документи, закони, кодекси, спілкуюся із спеціялістами. У мене немає фахової юридичної освіти, просто практика змусила здобути певний блок знань. Тепер, коли спілкуюся із слідчими, прокурорами, які підтримують обвинувачення у суді, суддями, розмовляємо про особливості кваліфікації, чому саме звернули увагу на те, а не на інше. Що стосується процесуальних речей, які видно в романі, то переді мною стояло завдання, крім художнього тексту, не допустити юридичних помилок. І я консультувався, показував написане фахівцям. Щоправда, старався не переобтяжувати текст юридичною термінологією, її скупо використав, але там, де вже присутня, всі терміни стоять на своєму місці.
–   Герой вашого детективного роману – слідчий Гальчевський начебто претендує на українського Шерлока Холмса...
–   Я думаю, що це не Шерлок Холмс, це Гальчевський. І коли в англійському детективі є брендом Шерлок Хомс, то сподіваюся, що в українському стане брендом Гальчевський. Це мої такі амбітні плани.
–   Якої ви думки про стан сучасного українського детективу з його, так би мовити, плюсами і мінусами?
–   По-перше, наразі відбувається тільки становлення українського детективу. Мені дуже важко зараз назвати автора, який справді фахово почав писати, зображати людей, котрі реально працюють над розкриттям злочинів. У нас є автори, головні герої яких детективи-любителі, це, наприклад, журналіст Андрій Грабовський в Олександра Вільчинського чи Лариса Лавриненко у Євгенії Кононенко. Можливо, фаховий слідчий Гальчевський попадає у нішу, яку ще не заповнено. З художньої точки зору цікава робота Андрія Куркова. Його погляди, бачення десь співзвучні із моїми, мені імпонує його проза як художній текст, тому що в ньому філософське розуміння та осмислення світу. А детективна форма, власне, є тою посудиною, в яку наливають філософське вино.
–   Знаю, що раніше ви писали лірику, навіть пародії. Закинули це заняття чи ще продовжуєте?
–У моїй творчості спостерігається такий порядок, що коли я зачепив якусь тему, то залишаюся вірним їй протягом багатьох років. На певний час вона може відпасти, буває, по кілька років не пишу віршів зовсім, а потім продовжую, це саме стосується і перекладів. А пародій зараз не пишу. Але книжка «Браття во хвості», яка побачила світ 1997 року, – концептуальна. По-перше, вона піднесла, на мою думку, планку української пародії, яка значною мірою занепала; по-друге, я запропонував те, чого досі не було, – візуальну пародію (коли беруть візуальну поезію і пародіюють не тільки текстовий ряд, а й візуальний).
–   В якій іпостасі почуваєтеся природніше – письменника чи журналіста?
–   Знаєте, я у кожній іпостасі виступаю природно, бо не роблю того, що мені не подобається чи суперечить десь моїм внутрішнім інтенціям. Я люблю свою роботу і виконую її із задоволенням.

«газета.if.ua» за 24 листопада 2005 р.