Віктор Мельник – типовий літературний “багатоверстатник”: поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, публіцист. На сьогодні він автор тринадцяти книжок, дві з яких заслужили на перевидання. Перша, “Просто вірші”, вийшла 1991 року, остання, “П’ятдесят кримінальних історій”, з’явилась у грудні 2008-го. Родом із села Краснопілка на Уманщині, закінчив філологічний факультет Вінницького педагогічного інституту. Мешкає у Вінниці. Останні п’ять років працює власним кореспондентом газети “Україна молода” в регіоні. Ми попросили його відповісти на кілька запитань.
– Вікторе, у літературу ти прийшов із журналістики… Писав вірші, прозу, але і з журналістикою не пориваєш. Зрозуміло, що це заробіток, але, можливо, ще й певний енергетичний заряд?
– Можливо, на перший погляд так і здається, бо мене як журналіста спільнота взнала раніше – перша моя невелика збірочка віршів вийшла тоді, коли я вже понад п’ять років професійно працював у газетах. Я написав свій перший вірш, коли вчився у восьмому класі, і мене це страшенно вразило. Тоді за один день і обрав те, чим би хотів займатися все життя. А в журналістиці опинився випадково. Я шукав роботу, нічого вартого уваги знайти не вдавалося, а в обласній молодіжці була вакансія кореспондента, і мене запросили. Я вирішив: от трішки попрацюю, з’явиться дещо більш підходяще – і перейду. Але стояв 1986 рік, розгорталась перебудова, хотілося зробити щось потрібне для суспільства, а в руках був добрий інструмент… Хоча я дуже вдячний своїй професії, бо вона дала настільки різнопланове знання життя, якого, мабуть, не дала б жодна інша.
– Твій детективний роман “Двійник невідомого контрабандиста” поки що єдиний у цьому жанрі, хоч колись ти обіцяв цією книгою розпочати цикл романів із наскрізним героєм? Чи Вінниця місто не для детективів?
– На жаль, місцем для детективів є вся Україна – настільки вона криміналізована. Наше місто тут не виняток. Досить згадати такі гучні події, як крадіжка з управління Нацбанку 80 мільйонів гривень, викрадення губернаторського онука чи спроба розстріляти з автомата вінницького мера. Знаю те дуже добре, бо багато років пишу також документалістику на кримінальні теми. Замисел циклу детективів якраз і виріс із цієї документалістики, зі знання реальних ситуацій і справжніх дійових осіб – деякі з них стали прототипами окремих моїх персонажів. Другий роман циклу, який має називатися “Приманка”, в голові уже весь вибудуваний, залишилось його покласти на папір. От це буде справді рідкісний жанр для української літератури – шпигунський роман, причому заснований на реальній оперативній розробці наших контррозвідників. Правда, це зовсім не означає, що я три роки бив байдики – за цей час у мене вийшло шість книжок. Зараз чекає на видання рукопис вибраної літературної критики “Рефлекси”.
– Як ти вважаєш, чому літературні твори українською мовою у так званих “масових” жанрах (детективи, пригодницькі та любовні романи) поки що не мають великих накладів? Може, тут дається взнаки недостатня промоція через телебачення, відсутність тих же телесеріалів за цими книгами?..
– Я не став би виокремлювати якусь одну причину. Їх тут цілий комплекс, тому в комплексі й треба розглядати. Проте основоположна з них у тому, що наші люди взагалі читають мало, особливо сільські жителі. А що, може, наші провідні політики читають більше? Коли поцікавишся у них, чому – почуєш у відповідь, що не мають часу. Насправді ж – не мають внутрішньої потреби. Але я не знімаю вини і з самої літератури, яка часто нездатна поставити питання, що по-справжньому хвилюють читачів.
– Що зараз відбувається у вінницькому літературному середовищі, якщо таке існує? Можливо, з’являються нові варті уваги імена?
– В нашому регіоні успішно вижив і продовжує жити той тип літератора, який називається “радянський письменник”. Я маю на увазі не рівень таланту, а якраз способи позиціонувати себе в суспільстві. Можливо, це одна з причин, чому на національній літературній карті Вінниця позначена переважно сірим кольором. Нещодавно з’явились у нас цікаві постаті – поетеси Олеся Лященко і Катерина Калитко. Але сьогодні вони живуть у столиці, і я думаю, що від того обидві тільки виграють.
– Кого ти сам читаєш, чи перечитуєш? Хто тобі близький, а кого, навпаки, не сприймаєш?
– Два прозаїки, які справили на мене на мене найсильніше враження, – німець Герман Гессе та англієць Джон Фаулз. Філософську книжку останнього «Арістос» я навіть переклав на українську. Із поетів вважаю собі найближчими мексиканця Омеро Арідхіса, француза Поля Елюара. А кого не сприймаю… Можливо, Коельйо… Мені здається, за естетичним рівнем він не тягне на той розголос, на який здобувся.
– Чи пов’язують тебе якісь спогади з Тернополем чи Тернопільщиною?
– Так, і дуже яскраві. У 1985 році я був учасником республіканського зльоту творчої молоді, який проходив у вашому місті, і воно мені сподобалось. Коли я писав матеріал про Юліуша Словацького, їздив до Кременця. І ще мене зачепив за серце Бучач, який я, правда, бачив тільки крізь вікно автобуса. Але є стійке бажання приїхати туди спеціально, щоб день-два просто побродити по вуличках з фотоапаратом.
– Над чим працюєш зараз? Що на твоєму робочому столі?
– Останній рік писались переважно вірші, добірку з них я навіть опублікував у журналі “Вінницький край”. Багато сил забирало також видання книжок. Найближчим часом відправлю “в люди” свої “Рефлекси” – і нарешті засяду за другий роман з детективного циклу.

«20 хвилин» (Тернопіль) за 13 лютого 2009 р.