Визначаючи слідом за В. Герасим’юком буття сучасного поета як «поета в повітрі», помічаємо, що останній, досягнувши високого стану адекватності й мистецького інтелекту, в сучасному континуумі змушений починати рости не вшир, а вглиб. Тож, українські поети часто обирають собі для творчості цілком окреслене семантичне поле. Так, читаючи подільських поетес, не можна залишити поза увагою міфологічно-химерну манеру Каті Калитко, лінгвоестетичну гру Лесі Лященко, нарочиту епатажність Татіани Комарової, етносимволіку Ірини Зелененької, народознавчу жіночність Валентини Сторожук. Це вочевидь резонанс загальноукраїнського явища, що вможливлює посідання поетом осібної літературної ніші й перифрази, яка викристалізовується з часом.
Сьогодні ж – про людину, яка давно означила свій високий літературний ранг не тільки в Україні. В одну із миттєвостей осені святкуватиме свій ювілей митець Віктор Мельник. Важко знайти в літературі й літературознавстві галузь, до якої б він не долучився. Але сьогодні хотілося б сказати кілька слів про Мельника-поета.
Безперечно, Віктор Мельник – о дин із найрезонансніших серед нині живущих подільських поетів, а за широтою літературного поля він поза конкуренцією. Як означити кількома словами Віктора Мельника як поета? Багатожанровість, енциклопедизм і різнобічна літературна діяльність ювіляра підказують: має бути кілька тез.
Семантична вмотивованість й інтелектуальна наснаженість – стовпи поезотворчості Віктора Мельника. Поет цікавий виразною «неподільськістю», здоровою естетичною присутністю темної сторони, ємністю й лаконічністю, а також – «неподільністю»: митець ніяк не обмежує себе ні жанром, ні літературним родом, ні забарвленням творчості в діапазонах «скепсис – екзистенція», «жарт – лірика», «розлога розповідь – рефлексія» тощо. Навіть зачатки такої специфічної й, здавалося б, неіманентної зоропоезії виростають з лірики (графічна метафора):
А власне що? Не сталося нічого.
Цієї ночі знову хтось помре.
Нікчемність сатани, нікчемність Бога.
Між них моя безвихідь – як тире.
Ювіляр може не погодитися з авторовою інтерпретацією, що тільки ще раз потвердить якісність його (Мельникової) творчості, яка стимулює в кожному власний мікро- й міфосвіт, імплантується до різних наукових парадигм, викликаючи дискусії.
Мельник як лірик виразно постає у збірці «Вибрані ночі». Тут, на відміну від філософських рефлексій і «самопоезій», митець скидає з себе весь тягар тисячолітніх епох, енциклопедій наболеного досвіду й постає по-подільськи простим й по-європейськи новаторським. Поруч з пастернаківськими деталями (кшталту лікті, зойки, доторки, портьєри), транспонованими з маргінесів людської уваги до центру уваги художньої (Ім’я. Розмова. Телефонний номер. / Торкання рук у вечоровий час) витинається чисто мельниківське, ємне, лаконічне, розбите крапками на короткі речення: Пауза – на півноті / Став годинник. Затих. / Зустріч. А все що потім, – / Ярмарок суєти.
Арсенал поета різноманітний: від слова-образу до нарації, візії з несподіваного кута. Спільний знаменник один – лаконічність. Нічого зайвого. Один постріл – одне влучання.
Неподільськість і євроконтекстуальність пана Віктора виявляється поєднанням інтимізаці з об’єктивними онтологічними категоріями: час, прозорі стихії та об’єкти, суміжні з ними: Ім’я… на краєчку повітря або Політ починається твоїми губами… між вершиною запаморочливого піке і пробуджуючим спалахом парашута.). Підмічаємо паралель із сучасником Іваном Андрусяком: Перелети мене через янголя, / через янголяточко / із потерчам над губами на золотій воді. Безумовно, привнесення в буденність і чутливість магічності, ба навіть енігматичності – прикметна ознака сучасного письма, новий погляд на реальність крізь кристали з принципово новою твердістю й кольором.
Часом Мельник у традиційній манері легко видобуває звичайним прийомом незвичайну асоціацію. Образи потужно б’ють навіть поза діагностуючим їх контекстом. Їх сміливо можна включити до золотої енциклопедії сучасних поетичних образів: такої ночі вічність почалась; зорі, як вічне насіння; двері, наче гільйотина; банкрутство мови; повелителька водоспаду. Кожен з цих образів (а список можна довжити безконечно) може мати таку ж безконечну експлікацію. Відомо: велика кількість можливих суб’єктивних світів, каталізованих словесним образом – свідчення найвищого пілотажу в поезії.
«Сімнадцять миттєвостей осені» – вершинна лірика сучасного європейського поета, що звик до поетичної тотальності у світі й у собі. Інтимні почування ліричного героя є іманентним фрагментом чогось більшого й цілісного. При описі почувань ліричного героя поет послідовно дистанціює його від власного над-Я, легко уникаючи надмірної емоційності: Ми знайомі так мало, / що я знаю про тебе / тільки те, / що сам вигадав. Ось такий він, поет у повітрі Віктор Мельник. Як звичайний геній з ефектом коливання й зависання між творчістю своєю й Господньою, між творенням світу й засвіту.
Яскрава грань творчості пана Віктора – fутуризм. За свідченням самого поета – самоіронія літератури. Маленька збірка «Вишуки» – велика подія літературного Поділля, хоча й не усіма кваліфікована. Серед чільних представників альтернативної поезії з Мельником на рівні можуть конкурувати хіба що Ірванець і Цибулько (у них крізь скепсис й нарочиту епатажність проступає виразна філософічна й естетична концептуальність, натомість інші губляться у семантичній грі), а також тексти окремих, найкращих гуртів (оспівувачі такої ж альтернативної поезії) «Мертвий півень», «Крихітка цахес» тощо. Цибульківське «не виймаючи руки з кишені, перераховую гроші: мені вистачить на квиток додому» класично демонструє глибокий підтекст альтернативної поезії. Мельникова зоропоезія, окрім усього вищесказаного, розсуває одвічну проблему форми й змісту, демонструючи своєрідну компресію безмежного змислу на тісну фрму (віртуозне обігрування форми розширює змістовий план): Я вірш, якого ти читаєш. / (Поправ на носові очки!) / Очима знов перемиваєш / Мої не букви – кісточки.
Невичерпана (а може, й невичерпна) епатажно-модерністська й, з іншої сторони, химерно-барокальна манера, наче ребро Адама проступає й проступає крізь тіло української літератури: наче цього ребра й немає, але завдяки йому ми народжуємось на світ. Пригадуються рядки Бориса Щавурського: Знову і знову завіти старі / Перегортаєш немов ненароком. / Може, то плаче бароко в тобі / Пізнє бароко. У Віктора Мельника воно то плаче, то сміється, змагаючись з началом логічно-струнким. Як два діалектичні рушії поступу людського.
Навіюємося творчістю визначного нашого ювіляра й даруємо йому вітальний паліндром:
ЛІТО ТІЛ
Обман je цей number:
50 = 0 : 5.
О! Наразі зарано.
Укинь Лема, Мельнику
У руту fутуру,
а
букви – в куб!

50 – це літо наших тіл, а для душі – час перших обжинків, які у Вас, Вікторе Івановичу – рясні й розмаїті. Для такого по-вінницьки ще дуже молодого письменника це тільки пора чекання. Чекання на другий і третій укіс. А поки що, перефразовуючи Вас, дивимося на Мельникове осібне літературне осоння зі словами: Ти тут один і будеш якнайдовш!

«Пульсуючі джерела» за 13 жовтня 2008 р.