Така мудра і серйозна назва моєї розмови про літературно-критичне вибране вінницького письменника і журналіста Віктора Мельника, що мені аж самому незручно. Однак, я нічого не перебільшив і не збрехав. У цій книзі Віктор Мельник виступає не лише  літературним рецензентом чи автором газетних відгуків, а критиком сучасного літературного процесу з чіткими світоглядними та естетичними принципами. Нічого дивного немає, бо Віктор Мельник міцно заангажований в український літературний процес  останніх трьох  десятиліть, хоча його дебютна поетична збірка вийшла друком 1991 року (“Просто вірші”). Не знаю, як сам автор оцінює свою першу книжечку, але ті давні вірші (а найраніший вірш у збірці датований 1976 роком) і сьогодні прочитуються з інтересом:
Не докоряйте за свободу болю –
В моїй землі на щастя недорід.
Я міг сміятись – і не буть собою,
А щирим зоставався у журі.
2006 року Віктор Мельник прийшов до читачів зі своїми літературно-критичними статтями, рецензіями і відгуками, видавши книжку під назвою “Віддзеркалення”. Відразу скажу, що деякі матеріали тієї книги повторені у його критичному вибраному. Така практика виправдовує себе, оскільки згадане видання вийшло у Вінниці невеличким тиражем і, попри весь позитив самої появи, залишається локальним літературно-критичним фактом.
Нова книга літературної критики “Рефлекси” (а я свідомо опускаю  поетичний, прозовий, краєзнавчий та історико-дослідницький досвіди Віктора Мельника) складається із 4 розділів, в яких якнайповніше подані його читацькі зацікавлення (можливо навіть більше тут журналістського обов’язку-“мусу”, але пропущеного крізь індивідуальне естетичне “я” автора) за 2000-2008 роки. У ній розміщено більше 90 різноманітних матеріалів (невеликих статей, есеїв, газетних і журнальних рецензій, анонсованих відгуків), які дають уявлення не лише про індивідуальний зріз авторського читання, а й про загальну панораму сучасного літпроцесу.
Особисто мені було цікаво читати ці матеріали. Не тільки тому, що  є “заінтересованою стороною”. Я для себе відкривав багато нового і незнаного мені (ось і повір комусь, навіть тому ж Вікторові Мельнику, що я “всеїдний читач”). Тому що всього прочитати неможливо. Не кажу вже про те, що всього й читати немає потреби. Але деякі книги, які я б хотів прочитати, ознайомившись із оцінкою Віктора Мельника, майже неможливо знайти – зруйнованість мережі книгорозповсюдження ще довго даватиметься взнаки, – тому літературно-критичне вибране Віктора Мельника відіграє ролю провідника в сучасному українському літпроцесі. Ми жаліємося на погані умови для його нормального функціонування, але дуже часто випускаємо те, що з’являється.
У Першому розділі Віктор Мельник говорить здебільшого про поетичні книги та їх авторів. Особливість авторської промоції у тому, що він все-таки більше говорить про книги, аналізує їх чи окреслює штрихи такого аналізу, і зовсім або майже зовсім не говорить про автора. Авторський суб’єктивізм помітний лише у виборі книг для аналізу чи анонсу, у всіх інших випадках  маємо цільний зріз/картину того, що є в книзі. Віктор Мельник майже уникає контексту, тла. Його розповіді про книги завжди самодостатні, і завжди конкретні, – всі розмови і всі міркування про книгу (меншою мірою про автора) зумовлені тільки фактом появи книги, – і не більше. Що дозволяє собі В.Мельник, – вдаватися в екскурс творчості того чи іншого автора, чию книгу він аналізує чи анонсує. Такий підхід позбавлений ефектного чи парадоксального акцентування, але є ефективним в індивідуальному пізнанні/знайомстві з конкретною книгою не менш конкретного автора.
Віктор Мельник  не ганяється за кон’юнктурою імен (особливо це  стосується Першого розділу, в якому аналізується поетичний доробок українських авторів). Хоча зустрічаємо тут і відомі імена (М.Кіяновська, В.Цибулько, Т.Федюк, С.Жадан, Ю.Гудзь, М.Матіос, Л.Таран, В.Герасим’юк, Ю.Покальчук, П.Вольвач, І.Іов).
У Другому  розділі книги акцент робиться на прозових новинках. Тут маємо більше помітних імен, про книги яких пишуть різні автори (Ю.Андрухович, С.Процюк, К.Москалець, О.Ірванець, Ю.Покальчук, Л.Кононович, Л.Дереш, Є.Кононенко, І.Роздобудько, В.Шкляр, Іздрик, С.Андрухович, Т.Зарівна, А.Курков, М.Матіос, Т.Прохасько, С.Жадан, М. і С. Дяченки, А.Кокотюха, В.Портяк, А.Стасюк, О.Деркачова).
У Третьому розділі розглядаються книги літературознавчі, літературно-критичні і краєзнавчі. Хоча саме компонування матеріалів цього розділу може мати читацькі претензії, оскільки тут розповідається про книги 5 авторів (з них двоє є співавторами однієї книги, а ще двом присвячено по два матеріали). Але розумію і задум Віктора Мельника, якому ішлося про повноту відчитання, а не про кон’юнктуру заангажування імен в літературному процесі.
Нарешті, у Четвертому розділі аналізуються книги пошукові (історичні й історико-краєзнавчі). Знову ж таки, цей розділ дещо випадає із контексту літературного, але цілком вписується в історико-культурний ландшафт.
Виклад Віктора Мельника простий, зрозумілий, доступний. Він позбавлений гри мовної, власне позбавлений авторського хизування власною ученістю, що інколи уподібнюється не самій академічности трактування, швидше, академічній засміченості.  До позитиву зараховуємо легкість термінологічного використання, чого інколи бракує нашим критикам. Але  маємо тут фаховий розгляд кожної книги. Маємо увагу до деталі: змістової і формальної. Себто тут є все те, що робить цю книгу не простою прогулянкою дилетанта, а досвідченою і мудрою розмовою практика.
Також Віктор Мельник не є “партійним” чи ”клановим” критиком. Нещодавно мені довелося чути від студентів-україністів Ягеллонського університету у Кракові як один молодий київський літератор відверто признавався, що він є партійним критиком, який обслуговує потреби свого клану: “Що мені шеф скажуть, те я і роблю”. Тут, власне, Віктор Мельник дає “фори” багатьом: тому що пише не тільки про відомі постаті, але й про маловідомі чи забуті. Це підхід виважений і об’єктивний.
За останні роки  маємо вже багато книг подібного плану. Тут варто назвати книги В.Базилевського “Лук Одіссеїв”, В.Брюггена “Люди і книги”, В.Неборака “А.Г. та інші речі”, К.Москальця “Гра триває” та цілий ряд літературно-критичних “віддзеркалень” інших авторів. Книга Віктора Мельника аж ніяк не випадає із цього ряду. Вона просто є дещо іншою, врівноваженішою, спокійнішою в оцінках і пізнанні творів сучасної української літератури. Нарешті, вона допомагає заповнити певні прогалини пізнання творів цієї літератури. І як така, книга літературно-критичного вибраного Віктора Мельника “Рефлекси”  є важливою лектурою нашого вміння бути уважними до себе. Що  складає основу вже іншого осмислення нашої суперечливої і контрастної доби, – історико-літературного...

Рефлекси: з літературної критики 2000-х. - Луцьк: ПВД "Твердиня". - 2009. - 176 с.