Текст з тексту як контекст тексту поза контекстом

Політ – це твої губи,
що тримають на розтулених долоньках
невагомий всесвіт
березня,
ніжності
і тимчасових невдач.

Віктор Мельник  “Вибрані ночі”
Видавництво “Теза”, 2006
В його віршах багато суму. Тиха до нестями  приреченість хапає  за пальці.
Вірші помережені нитками кохання. Вони ніде не закінчуються і ніде не починаються. Хіба що витоки їх можна простежити десь в одній загадковій літері свідомості, та й то навряд чи. Нитки без початку і кінця – це вже коло. Коло кохання, таке зриме і живе.
Головний чоловік (чоловік ліричний)  збірки, і його лірична жінка, героїня душі (хоча, сумніваюсь, що  вона тут одна) завжди вимальовуються як одне ціле (хоча чого тільки чоловік не нафантазує собі він каже коло і ціле а насправді це може й не коло і аж ніяк не ціле хіба що на коротку мить він каже єдина а насправді їх стільки чи то все одна лиш така багатогранна? ні в них не буває однієї багатогранної для них потрібно вивчати вивчив і нема вже ніяких граней... ) Нерозривне коло, бо нитка з нитки, нитка в нитку... Нероздільно...
Одне незнайоме ціле.
Він входить в її спогади і відходить „ходою снігопаду”, розуміючи, що вони майже незнайомі, і він може тільки її вигадувати.

Цікаво, якою вона здається йому кожного наступного разу?
(кожного наступного разу вона може здаватись йому інакшою тобто іншою бо може й насправді це кожного разу інакша чи інша просто є ідеал або образ або символ ім’я якому жінка і ось від жінки все й починається вона може приходити чи не приходи інтригувати чи ні і бути повсякчас різною чи однаковою але єдиною буде вона лише в тому сенсі що носитиме завжди одне ім’я ЖІНКА  )

Такою, що ні на крок не ближчає? Що десь далеко як спалах фантазії?
Чому ж вона не є реальною? Жінкою, якій можна самому придумувати ярлики, а потім їх спростовувати, (як це зазвичай роблять чоловіки вони ж ніколи не бачать нас такими якими ми є вони нас вигадують! або якщо котрась із нас є хитрішою то вона сама вигадує йому себе щоранку  і такою подає бо якщо я розповідатиму своєму хлопцеві  як сильно мене кохає хлопець з сусіднього будинку бо я ж така чарівна! то мій хлопець у це 100% віритиме якщо ж я скажу йому три рази що ой я забула мобільник бо я ой така! неуважна то вже вчетверте необов’язково йому казати про свою неуважність він сам тепер ставитиме це означення в будь якому місці  можу я потім сотні тисяч разів виправдовуватись не допоможе! Вони не хочуть нас мати реальними! Колись чула вислів чоловік кохає доки не звикне а жінка тоді як звикне для них ж бо ми маємо бути загадками! Жінками-непрочитаними-книгами!) але мати її живу і з такою реальною робити коло. Ні ж, поет – великий мрійник, і живе в своєму світі, де до неї
„навіть доторкнутись - неможливо”, бо вона не ближчає ні на крок...
Про кохання вже сказано так багато і так по-різному, що інколи здається неможливим сказати щось нове, або бодай старе, але ж ПО-НО-ВО-МУ!
Усі наші почуття і відчуття вже давно оспівані, тому можна вибачити  Вікторові Мельнику його деякі „костенківські мотиви”.
Можливо, їхні ліричні герої (Костенко+Мельник) зазнали однакових душевних переживань та мук:
Хай місто спить, бо що йому до нас?
Що нам до нього? Маєм ніч для щастя.
Такої ночі вічність почалась
Або – щомиті – може розпочатись.

З його великого суму починається великий політ.
Саме в цьому „Польоті” автор постає справжнім .
Літаючи він автор не думає про форму, про рими, а просто шукає образи, натяки, символи.
(Вічно вигадувати сюжети-символи говорити що мої ноги дуже звабливі майже найкращі щоб він вірив у це і бути мельниківською явою, вигаданою ним бо якщо ж станеш справжнісінькою і звичайнісінькою жінкою то вірша про тебе не напишуть бо саме „ну хто ти мені” або навпаки хто я тобі  робить все саме за нас тобто за них і якщо „не нам увійти у невим`яті  трави” то це й є причиною „а ти була така можлива” бо саме з цього починається захоплення бо...)
Бо саме з її губ починається політ, каже ліричний мен.
З великого суму  починається...
Тепер уже кожне слово – символ. І навіть сам символ вже просто слово, що не може пробитись крізь губи.
Бо ті губи, його губи, пройняті теплом! А ще вони напіврозчинені в ласці!
Накінець-то!
Сподіваюсь, що саме в польоті над губами він таки загубить свою самотність.
(Хоча самотності гадаю не існує а якщо й існує то 100 % не для мена вони всі так буцімто помираючи говорять нам собі і всім про свою самотність а самі вірять в неї моментами )

«Вінницький край», № 2 за 2007 р.