Тепер, кожний захід, концерт, спектакль, чи едиційний проект заведено розпочи нати із називання спонсорів. Заслуговують, звичайно доброго слова всі спонсори – і ті, завдяки яким Київ зміг побачити спектаклі Романа Віктюка, і ті, які підтримали супер-шоу Валерія Леонтьева «Полнолуние»... Але не меншу повагу викликають і ті, які підтримують нашу літературу. Таких поки що, на жаль, не дуже багато. Але головне, що вони вже є. Я називаю тут Вінницьке мале підриємство «Альфа» та Управління в справах молоді та спорту Вінницької обласної державної адміністрації, бо завдяки їм побачили світ дві збірки молодого поета Віктора Мельника «Просто вірші» і «Вишуки».
Поки що письменники мусять самі прилаштовувати свої твори, шукати видавців і меценатів, позаяк у нас іще не діє інститут літературних агентів. Звичайно, у багатьох випадках тут деякий час спрацьовуватиме перевірений роками роками принцип знайомств і старих зв язків, довго ще діятиме магія імені. Але зі зростанням читацьких смаків, яке приведе до розшарування споживачів друкованої продукції на еліту и масу, поступово відбудеться й диференціація видавництв, які формуватимуть свої «темплани», орієнтуючись на власну аудиторію. Я вірю, що так буде. Поки що авторів, як і багато-багато років тому, ноги годують.
Віктор Мельник – один із первістків, які примусили повірити в себе своїх меценатів. Хоча ті й не обій шлися без рецензента…
У збірці «Просто вірші», з написаних протягом 1976-91 рр., є все, що характерне для молодого поета – непідробне почуття, нерозділене кохання, зрада, телефонні автомати, освітлене вікно коханої, повернення в село, громадянська позиція і т.д. Тут щедрою рукою розкидано перлини, які небагатьом приходять в голову, а ті, кому таки приходять, – стають поетами: «і злипається попіл погаслих кострищ у грудки» (с. 6); «стоїть хлопчина, обира дорогу. Терпляче жде далина» (с. 18); «трави, густі, як дівочі одкинуті коси...» (с. 23); про чорновик: «Я ж по інерції в голодному повітрі Закреслював, як вкопував хрести» (с. 26); «Тихо капають пальці в траву Материнською кров’ю калини» (с. 30); «Де перекинутим знаком окличним Свічка вмерзає в покинутий сон» (с. 34). Ці початківці ще не бояться ризикувати, коли допускають читача у свою творчу лабораторію – їхня довірливість безмежна, хоча такі вірші, як «До питання про машинну поезію» чи «Сонет до творчості» та ін., й стають найчастіше поживою для пародистів чи недоброзичливців. Це з часом вони стануть обережнішими і на зміну щирості прийде майстерність та відшліфованість, тобто вірші, де немає службових слів-заповнювачів тощо.
Я знаю, що Віктор Мельник писав у Вінницькому педінституті дипломну роботу про Михайля Семенка (у зб. «Просто вірші» поет присвятив своєму кумиру вірш «Скрипаль»). Нова книжечка «Вишуки» являє собою спробу розвинути здобутки семенкового циклу поезомалярських  творів «Моя мозаїка» (1922), або ж, якщо озирнутися ще далі, пошуки барокових поетів у царині курйозної чи фігурної поезії. Невідомо, чи знав М. Семенко про існування спадщини, скажімо, Івана Величковського, цього, за визначенням (1924) професора Ніжинського педінституту Олександра Грузинського, футуриста XVII ст. або цілої плеяди творців цього різновиду поезії, які залишили зразки «поезомалярства» на сторінках численних рукописних поетик XVII-XVIII ст. Можливо, М. Семенка надихав Гійом Аполінер... Віктора ж Мельника, безперечно, надихали й Іван Величковський, виданий 1972 р. В. П. Колосовою та В. І. Крекотнем, і М. Семенко, і Г. Аполінер. Іван Величковський у передмові до зб. «Млеко» (1961) писав: «Уважаючи я, іж многії народове, звлаща в науках обфітуючіє, много мают не тилко ораторских, але і поетицких, чудне в мастерне, природним їх язиком, от високих разумов составленних трудолюбій, которими і самі ся тішат, і потомков своїх довціпи острят, я, яко істиний син Малоросійської отчизни нашей, боліючи на то серцем, іж в Малой нашой Росії до сих час такових ні от кого типом виданих не оглядаю трудов, з горливості момєї ку милой отчизні, призвавши Бога і Божію Матку і [святих], умислил-єм, іле зможность подлого [довці]пу моего позволяла, нікоториє значнійшиє штуки поетицкіе руским язиком виразити». Тут же Іван Величковський підкреслює, що складалися ці вірші не для жарту чи забави, а задля прославляння Бога і діви Марії, оздоби вітчизни і втіхи синів малоросійських. Поет зізнається, що, скажімо, на складання рака літерального і вірша чотиригранного він витратив по місяцю на кожний. Звичайно, Бога і Марію можна було прославляти й за допомогою тринадцятискладника. Однак думати так може лише той, хто не бачить різниці між матеріалами й техніками в живописі й графіці, скульптурі і т. д. Пошуки форми і технік зайвий раз підкреслюють, що митець хоче промовляти до Бога по-особливому, що його послання – оригінальне і єдине в світі, що він не хоче співати як півчі, а прагне до сольного співу. Думаю, що нічого поганого в цьому не було колись і немає тепер, коли до вже, можна сказати, класичного досвіду звертається молодий поет. Йому тепер, за словами М. Семенка, викладеними в статті «Поезомалярство», «треба втілить у відповідну формі звільнену велетенську думку. Думку котра оперує масивами, синтезованими поняттями, а не поняттями первісними, індивідуальними. Думку, котра виробить свою граматику й власні закони зв’язування речень – бо елементами речень будуть міста, тунелі, льодовики, гори, верховини, океани, вияви титанічного змагання велетенського людського колективу з природою. Таку думку не по силі виявити кволому людському голосу – вона втілюється або в динаміці мас, або в статиці велетенських полотен, на яких розкидані синтетичні поняття. Ось основна природа й генеза поезомалярства, зовсім нового мистецтва, яке може розправити свої титанічні сили лише зараз, в наші дні, і якраз нами».
Звичайно, працюючи над своїми поезомалярськими творами, Віктор Мельник не передбачав таких гігантських масштабів, як М. Семенко. Тут поетом керувала інша мета. Пишучи й набираючи «Сонет навиворіт», В. Мельник думав про Юрка Позаяка, одного з членів гурту «Пропала грамота». Це він вивертає навиворіт заяложені форми, мотиви і образи сучасної української поезії – те, від чого давно пора відмовитися, пародіюючи творчість тих, хто впевнений, що вона безвідмовно впливає на читача кінця XX ст. Отже, послання Юркові Позаяку, яке треба читати по-арабському чи по-єврейському, цілком відповідає характеру його творчості і лише підсилює «ефект присутності». «Сонет навстоячки» треба читати знизу вгору. І не дивно, бо він – про поїздку в наботій по самісіньку зав’язку електричці. «Сонеторт»   демонструє шрифтовий репертуар комп’ютерів… Отже. В.Мельник, як і його маститі попередники, не задовольняючись традиційною формою подачі тексту, вдається до того, що я б назвав подвійною формою, поширеною в епоху Бароко. Сила й безсилля слова зливаються в такому творі, семантика потрапляє в декоративну рамку і, буває, таке поєднання наштовхує на незнані досі асоціації, відкриває додаткові смисли. Не випадково Іван Величковський не забороняє його «штучки» «сполне ся домишляти».
У збірці Віктора Мельника «Просто вірші» на четвертій сторінці обкладинки було набрано «et caetera» (і так далі). У «Вишуках» цей же вираз перенесено вже на третю сторінку обкладинки. Що буде далі – покаже третя збірка поета.

«Слово і час», № 4-5 за 1994 р.