Писати передмову до книги віршів Юлії Бережко-Камінської, здається, трохи пізно: поет вона вже сфор-мований, стильний, але дуже іще перс-пективний, з іскристим світлом на гори-зонті. Тому не можу відмовити Їй, а собі у слабкості погрітися біля вогнища мо-лодого, сильного і доброго таланту. Тут її ровесники – молоді літератори, діти Інтернету, в коментарях поставили би «смайлики». Вважайте, що поставив і я. Адже Юля у житті і творчості, життє-творчості, сама - світла, відкрита, усміх-нена до зовнішнього і внутрішніх світів, що у наш нервово-прагматичний час – неабияка рідкість.
Хоча і щодо неї подекуди справ-джується відоме правило парадоксу: гумористи у житті сумні, а лірично-дра-матичні поети бувають неабиякими ве-селунами-витівниками.
Масками у наш час захищаються не лише від вірусу грипу, але й від вірусів байдужості, злості, заздрості...
Тому для реально безмаскової Юлії Бережко-Камінської найголовнішим, очевидно, видом захисної енергії є музика слова – поезія, з якої почи-нається і молитва, і Бог у людині...
Поезія «молодої та ранньої» авторки із Ворзеля під Києвом – наша. Пісенна. Органічна. Красива (історична) фор-мою, яку зараз  вродженому поету – сторожеві генетичного коду етносу – та-кож треба берегти від псевдо-верлібрових деструкцій, псевдосвободи змісту.
Полиново-медове пінне вино змісту Юля тримає у міцних, ще трипільського фасону, глечиках форми. Так, мов Венера із морської піни, народжується нова художність, нова реальна, енер-гетично світла, містка ірреальність із модерними кольорами, запахами, звуками, доторками. Із коренем і крильми. Із часовими вертикалями та просторовими горизонталями, як-от:
Я живу між видихом і вдихом,
Там, де груди терпнуть від краси,
Де настільки урочисто тихо,
Що шепочеш: «Господи, єси!..»

Де незриме набуває форми,
Де первинну повертає суть…
Радістю найтоншою огорне,
Що її так хочеться збагнуть.

Такі строфи якщо й не продовжують славну, здорову традицію нашої, загалом світової, літератури, то при-наймні її зберігають і тішать іще неопластмасені, неоцинічнені серця, які у постмодерному світі «скла і бетону» шукають тишу, грушу:

Набираю твій номер,
   Наче беру акорд.
Не сфальшивили б пальці
   Жодною – жодною цифрою!
Так верта корабель,
   У єдиний свій рідний порт.
Так зривається тиша
   Грушею перестиглою.
Знаки, символи нашої доби – ті ж номерні телефони, наприклад, мусять наразі сусідити із тією ж грушею, підсвідомо і свідомо натякаючи тим, хто думає серцем: доки «мобільників» і груш, вертольотів і метеликів на Землі принаймні порівно, – у людства є надія...
Тому й літературній моді, здається, Юля не платить ні шеляга данини, інтуїтивно, завдяки глибині покликання, відчуваючи-розуміючи: вічне завжди модне, бо репродуктивне.
Юля Бережко-Камінська – ще й, до речі, добра берегиня літературного салону Уваровського Дому у тому ж Ворзелі – долею волі і волею долі на-лежить до поетів активних, Інтернето-заангажованих навіть, але не крикливих, не голослівних, не голонасінних...
Загалом – вона мій поет. І як людина, і як майстер, який зі слів, мета-фор, простору-тиші між ними, творить ритм, риму, голос, пісню... не руй-нуючи, а (ще раз наголошу) саме збе-рігаючи традиційний, шліфований тися-чоліттями код саме української, може навіть ширше – слов’янської духовної душі.
Таких із Її покоління зовсім небагато.

...Де усе настільки чисте-чисте,
Що лишаєш вимите взуття.
Йти куди – між тисячею істин
До благої Істини – Життя.

Де усе, що визріло у слові –
Наливає незбагненним вірш.
Де душі так добре від любові,
Що тамуєш подих і мовчиш… –

цитую вірш «Я живу між видихом і вдихом...» до кінця, щоби «покай-фувати», як кажуть «молоді двадцяти-двохлітні», не повіряючи «гармонію алгеброю», але щоб зауважити деталь: «вимите взуття» – прозаїзм, який у поєднанні із абстрактно-онтологічними поняттями – будівельним матеріалом вірша – парадоксально додає віршеві того, що називають Поезією.
Хто знає толк в поезії – відчує. Як і ще, ось:

Так, між нами початку немає,
Як у всіх на землі доріг.
Де розпечено – там палає.
Де затягнуто – там на сніг.

Де наврочено – все на долю.
Де намолено – жар вогнів.
У мені вже немає болю.
І печалі нема в мені.

Так спокійно і так… порожньо,
Мов прийшов переддень зими,
І надія в сніжинці кожній –
Не для нас. Бо вже ми – не ми.

Бо думки твої всі – наскрізні.
Що для тебе любов моя?
Так, - слова із чужої пісні:
«До», «до», «сі» і «сі» «до» і «ля».

Наскрізна печаль – а на душі після такого вірша легшає...
Тому що печаль чесна.
Тому що печаль ця світла.
Тому, що печаль – єдине, що у наш час не продається - не купується.
Як уже бачимо, у поетичній творчості Юлі нема штучності, манірності-занудності, притаманної багатьом пое-тесам, отруйної претензійності, хіміч-ності... А є довірлива, наївна, висока простота, від якої віє-чути спокійною потенційною силою жінки-коханої, жін-ки-матері, жінки – вродженої (бо є й роблені, парниково-штучні) характер-ниці, яка створила, наприклад, і милу «цілу замовлянку», початок якої може бути наразі епіграфом усієї книжки, яку тримаємо в руках, молодого тала-новитого поета України – Юлії Бережко-Камінської:

Сіяно густо.
Сіяно щедро.
Сіяно ніжно.
Сіяно, сіяно…
По долі розвіяно.
Із серця гарячого.
Із розуму зрячого.
На радість, на втіху,
Подалі від лиха...

Заповідається на високий, сильний, красивий і добрий Шлях.

Ігор Павлюк,
Лауреат Народної Шевченківської премії.