Викладаю матеріал газети "Друг читача" і вдячність Тамарі Дяченко за повідомлення про нього.

Хто така Ніна Матвієнко, знає кожен українець. Уже кілька поколінь ніхто не сумнівається, що саме вона – душа української пісні. Проте пані Ніна не лише співає – неодноразово в кіно та на театральній сцені вона втілювала  архетипне жіноче начало, яке проступає в усьому, що ця легендарна жінка робить. Але й це ще не все. Ніна Матвієнко – авторка книги «Ой виорю нивку широкую». Ця книга – не просто спогади співачки (а їй є про що згадати зі свого насиченого творчого життя), бо у другій частині видання зібрано «вершки» з репертуару (з нотами і текстами).

                                                   — Пані Ніно, а чи любили ви в дитинстві читати?

— Це було одне з моїх найулюбленіших занять! Адже читати – це значить жити, значить бути співзвучним із небом і землею… Пам’ятаю, як у шостому класі, коли мама вже віддала мене в інтернат, я ховалася під фікусом і потайки читала «Знедолених» Віктора Гюго… Чому під фікусом – бо після відбою у спальнях світло вимикали, і лише під фікусом можна було почитати. Там, під цим фікусом, я прочитала багато світової літератури – особливо любила різні пригоди.

                                                   — Цікаво, і хто ж тоді був вашим улюбленим письменником?

— Мені важко назвати зараз якісь прізвища – адже читаєш книжку, а не прізвище… Пам’ятаю, що любила французьку класику – Гюго, Золя… Але й українські письменники мене вражали – Стефаник, Коцюбинський (особливо його «Подарунок на іменини», який Леонід Осика потім екранізував)… Я малою була дуже стара, бо прочитала багато «страшних» книжок і пропустила те все через себе.

                                                  — Зараз, напевне, для рівноваги читаєте дитячу літературу?

— (Сміється) Перечитую все – разом з Улянкою своєю. Ось зараз вона читає «Дітей капітана Гранта», і я з нею.

                                                  — Ви своїй онуці радите якісь книжки з висоти власного життєвого досвіду?

— Ми просто йдемо у видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», спочатку дивимося на красиві малюнки – чи «Снігова королева», чи «Гарік Пупер» (Уляна ще мала була, не вміла сказати правильно). Ми не складаємо якихось програм – спонтанно краще. Ми перечитували А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гівські «Улюблені вірші» – там багато гарних поетів, тільки прізвищ не назву, у мене погана пам’ять на них. А «Вовченятко, яке запливло далеко в море» Уляна просто знала напам’ять — я читаю, намагаюся якось скорочувати, а вона мені каже: «Ніно, там не так!» (Сміється)

                                                  — Чи не хотілось би вам написати щось для дітей?

— Хтозна… Мені дуже подобалось, як у нашому селі говорили з дітьми – такою дитячою мовою: корова – миня, собака – цюця, молочко – моня, холод – дюдя, вода – чомусь пипа…

                                                 — Те, проти чого активно виступають сучасні психологи…

— Психологи — це короїди, які хочуть нищити кору, якою захищена наша ментальність! Вони виросли в сім’ях, де не було дитинства, а просто з пелюшок починалась алгебра!

                                                 — А дітям своїм ви читали – чи все-таки більше співали?

— Якраз більше читала – хоча, звичайно, й співала теж. Але пісні, як правило, чули тоді, коли я їх учила.

                                                 — Тепер ви не лише читачка, а й письменниця – не страшно було починати писати?

— Ви про «Ой виорю нивку широкую»? Я не думала про це, писати було чомусь дуже легко. Ми з моїм біографом Романом Дідулою видали вже другу книгу – «Вікнами до неба». Про неї поки що нема інформації в Інтернеті.

                                                 — Чи читаєте ви сучасних українських письменників, чи вважаєте, що зараз уже так не пишуть, що українська література виродилася?

— Колись були письменники-кити – Драч, Яворівський, Мовчан, ми дивились на них як на пастирів. Але у пророка мають бути учні. Так учні підросли й перевершили своїх учителів! Зараз багато письменників. Я їх читаю. Особливо мені подобається вінницький поет Юрій Зозуля – я навіть написала вступне слово до його книжки, хоча ніколи раніше такого не робила…*

                                                  — За своє багате життя ви познайомилися не з одним літератором – хто для вас є взірцем високого звання митця в літературі?

— Може, Микола Вінграновський… Сьогодні не можна визначити, в чому була його оригінальність, але він ні на кого не схожий, і це притягує. Він був дуже відкритий, незахищений у цьому суспільстві. Коли читаєш його поезію, особливо дитячу, оці «Почалапали чапленята» чи щось інше, то відчуваєш, що Вінграновський – метр дитячої душі. Це геніальність!

*) - рукопис книги "Чернетки життя": у квітні 2007 року Н. Матвієнко написала передмову до нього