Унікальність цього письменника та ситуації полягає в тому, що Андрій Кокотюха отримав одночасно першу і другу премії такого престижного конкурсу, як "Коронація слова", в якому лише одиниці із професійних письменників наважуються взяти участь. Та Андрій кілька разів поспіль отримував премії, а тепер - аж дві. Проте він цікавий не тільки як письменник, але і як співрозмовник.

· У такому престижному конкурсі, як "Коронація слова", здобути перемогу нелегко. Ти ж узяв одночасно першу і другу премії. Як тобі це вдалося?

- Насправді принцип, за яким дається будь-яка перша премія в будь-якій сфері діяльності в Україні, залишається невідомим. Складність здобуття "Коронації" полягає в тому, що і жанрова, і так звана "серйозна" література знаходяться в одному портфелі. М'ясо не може конкурувати з рибою, груша - з ананасом, а всюдихід - із вертольотом. Ну чим можна пояснити, що перше місце в "Коронації слова" займає детектив, а десяте - фантастика? Фантастика що, гірша за детектив? Я не люблю фантастики, але не буду стверджувати, що вона погана. Я її просто не розумію. Але знаю: кращим від фантастичного роману може бути лише інший фантастичний роман. Проте на "Коронацію" приймають всі рукописи чохом, бо в Україні насправді ще дуже мало письменників. Про членів Спілки письменників не кажу - їх майже дві тисячі, і вони майже нічого не пишуть. Автори ж "коронаційних" рукописів пишуть час від часу, так само, як і читають. Через те з року в рік перемагають ті, хто більш-менш професійний і видається незалежно від конкурсу. Причому перемагають до першої премії - Василь Шкляр, Ірен Роздобудько, Олексій Волков з Тернопільщини. Я вивчав цю тенденцію, зрозумів, які тексти переважно люблять члени журі, і зробив два, абсолютно не схожі між собою за жанром і стилем.

· Які, власне, романи було нагороджено?

- "Дурний" детектив "Темна вода" і "розумний" психологічний роман "Зоопарк, або Діти до 16 років". Причому мені потім казали, що журі розділилося. Одні хотіли поставити детектив на друге місце, а "Зоопарк" на перше. Інші - навпаки. Причому всі хором були переконані, що це не я написав, що я втомився п'ять разів підряд подавати рукописи на конкурс, без того багато видаюся, списався і взагалі - так добре Кокотюха писати не може. Насправді, подібні речі, подібні розмови, і взагалі вся ця ситуація - це не що інше, як підтвердження ознаки мого професіоналізму. Причому я не спеціально це робив. Просто вирішив взяти гроші якщо не одним рукописом, то іншим. Мене в усьому цьому приваблює лише грошова винагорода - нашим письменникам не платять гонорар у 4 тисячі доларів (20 тисяч гривень). Це такий розмір першої премії. Друга - 10 тисяч. З цієї суми ще вираховують податок. Словом, літературою я стільки не заробляю в Україні. А хочеться саме цим і заробляти. Я ні з ким не змагався, бо в нас немає двох Кокотюх, так само, як двох Куркових, двох Марій Матіос, двох Юріїв Покальчуків чи ще когось. У нас кожен автор - на жаль, неповторний. Не породжує епігонів, бо, повторюся, мало людей, не так багато людей, які читають і пишуть українське в Україні. У нас можуть "косити" під модного в Росії Віктора Пєлєвіна чи не менш модну Дарію Донцову. Під Джойса з Прустом так само "косять". Тому перше і друге місця в "Коронації слова" не означає автоматично, що я найкращий український письменник. Просто цей факт свідчить: професійних письменників дійсно бракує.

· А скільки всього романів ти написав? Скільки книжок видав?

- У мене сьогодні 18 виданих книжок. Причому торік їх вийшло шість - фактично одна книжка кожних два місяці. Теоретично, якби мені за це платили так, як платять письменникам там, де видавнича справа - це бізнес, я міг би писати кожен місяць по одному роману. До речі, з цих вісімнадцяти книжок лише десять художніх. Решта - пізнавальна, на кшталт: "чому Україна не Росія" і "Таємниці та загадки України", серія кримінальних нарисів "Кримінальна Україна", навіть мемуари про своє літературне життя написав… До речі, пишу українською і російською мовами, це дозволяє розширити коло читачів.

· Наскільки мені відомо, останні кілька років ти постійно отримував нагороди "Коронації слова". Розкажи докладніше.

- Історія буде короткою. Запропонували подати рукопис - подав. Правда, думав, що відразу загребу як мінімум третє місце - 4 тисячі гривень. А отримав за роман жахів "Нейтральна територія" лише диплом, і той - неофіційно, десь між станціями київського метро. На мене просто забули його виписати. Грошей за одинадцяте місце не належало. Хоча з тих лауреатів мало хто спромігся потім написати хоч одну книжку… Це зайвий раз підтверджує випадковість вибору більшості конкурсантів. Вирішили стати письменниками - не сподобалося, бо знаменитими не прокинулись. Потім, значить, "Мама, донька, бандюган" - уже одна тисяча гривень і розмови в кулуарах про корупцію в журі та благовоління до національно стурбованої тематики. З романом "Повзе змія" вийшло не зовсім гарно - йому дали третю премію, хоча, за чутками, він мав усі підстави забрати першу, і я далі в цьому переконаний. Але там були якісь незрозумілі мені фінансові розклади… Коли торік я вдруге отримав третю премію за книгу "Шукачі скарбів", такої злості не було. Бо тоді офіційно не було першої - два рукописи набрали однакову кількість голосів. А я сам винен: вирішив підіграти журі і вставив у текст дещицю національно свідомої туги. Насправді результат останнього конкурсу доводить звичайну істину: ніколи не намагайся нікому сподобатись. Тоді все, чого ти хочеш, станеться само собою. Правда, в стосунках із жінками цей принцип не діє…

· Скільки років ти йшов до такої перемоги? Коли написав свій перший твір?

- У сім років. Це була казка-бойовик про звірів, які боронили свій ліс від піратів. Де взялися пірати в українському лісі - бог його знає. До речі, роман "Шукачі скарбів", відзначений 2005 року, був написаний 1985-го. Писав я у загальних зошитах у клітинку, вони збереглися. До речі, користувався загальними зошитами до 2000-го року. Потім навчився відразу вбивати текст

у комп'ютер. А раніше навіть на машинку писав не відразу. Перша книжка вийшла 1996-го, називалася "Шлюбні ігрища жаб". Кажуть, була бестселером.

· Більшість твоїх творів про бандитів, наркоманів, проституток... Чому?

- Наркоманів у мене немає, більше алкоголіків. Наркоманія, на превеликий жаль, більш близька молодим українцям, у тому числі - письменникам. Бандити - це данина жанру. Детектив, кримінальний роман уявити без бандитів важко. Але сьогодні вже і бандитів поменшало - минули бандитські часи. Бандитизм - реалії 90-х років, а я письменник-реаліст. Щодо проституток, то, по-перше, без них важко уявити бандита в усі часи, а по-друге - я їх люблю і поважаю. Вони ні на що не претендують і не завантажують нікого своїми проблемами. Повії - класичний елемент міського "дна", навіть якщо вони дуже дорогі і пещені. А я не люблю гламуру і салонного мистецтва. Лишається дно. Хоча, чесно сказати, мені цікавіше описувати його, аніж там перебувати. Дружити з бандитами, наркоманами і навіть повіями не дуже безпечно.

· У школі часто діти пишуть твори: "Якби я був президентом..." Якби ти був президентом, то заборонив би вживати наркотики, алкоголь?..

- По-перше, я не був би президентом. Бо це політична фігура, а політика мене не цікавить. Я її ненавиджу. Далі - заборонити вживання алкоголю українцям неможливо в принципі. І не треба цього робити. Наркотики я заборонив би, але це так само неможливо. Хоча вони прийшли в наше суспільство не як національна традиція, як на Сході, а як мода. І я б рекомендував на державному рівні позбавляти наркоманів усіх соціальних гарантій та громадянських прав, окрім одного - права вилікуватися і стати повноцінним членом суспільства. Наркоман - значить, безробітний. Наркоман - значить, не маєш де жити. Наркоман - заборонити одружуватися. Люди повинні відчути, що наркотики - це не абстрактне зло, і боротися з ним будуть не фразами "ніз-зя" і "ай-ай-ай". Домовимося: право вибору є в кожного. Але той, хто не бачить нічого лихого в уживанні навіть легких наркотиків, мусить знати: за це його не посадять, не розстріляють, на нього просто будуть показувати пальцем і зневажати. Якщо усвідомив, що це хвороба, будь ласка, лікуйся. Після того ніхто не матиме права тебе зневажати.

· Роман "Темна вода" не схожий на твої попередні твори. Про що він?

- Він якраз схожий на попередні твори. Єдина відмінність - він написаний чітко за законами жанру. Не на емоціях, а раціонально. Кожне речення тут має значення. Скоротити хоча б одне - порушити цілісність оповіді. Ще я поєднав в одному тексті традиції "готичного" страшного роману і традиційного детективу. Це "Собака Баскервілів", переспівана відповідно до вимог сучасної масової літератури і покладена на українські реалії. У такому собі Тихому Затоні гинуть рибалки. Старі люди кажуть - це нечиста сила, бо місце то прокляте. Але мій герой не вірить у чортівню і починає шукати дивним подіям логічне пояснення.

· Чи значить вихід роману у світ, що ти вийшов на новий рівень творчості?

- Ні, не значить. Просто, мені здається, я знайшов найбільш прийнятну для себе форму роману. Причому, судячи з усього, члени журі так само зрозуміли - ось він, ідеальний або близький до ідеального сучасний український популярний роман. Трошки готики, трошки Голівуду, багато знайомих реалій і неодмінна критика влади. Не конкретних персонажів, а влади як інституту. Українці завжди відрізнялися тим, що не уявляли собі ідеальної влади. Бо в нас кожен - сам собі гетьман і отаман.

· Інтрига в романі і в житті. Для тебе вони пов'язані?

- Ні. Кілька разів намагався застосувати в різних життєвих ситуаціях принципи, за якими відбувається дія в художньому творі. Не працювало. В житті більше побутового екстрему. А він у кожного свій. Кому цікаво читати про поламані унітази чи переповнені маршрутки, скажімо? Я, коли збирав матеріал для "Кримінальної України", став з часом відверто нудьгувати. Розслідування вбивства чи пограбування цікаве тільки в книжках. У житті це дуже нудний і невдячний процес. Доводилося навіть самому придумувати інтригу, аби читалося цікавіше. Тому історії люблю вигадувати, а не потрапляти в них.

· Ти живеш більше в творах чи в реальності?

- Коли як. Реальність починає бути не такою безнадійною, коли нею граєшся. Скажімо, спеціально говориш по-писаному, або навпаки - вульгаризуєшся. Хоча я надто приземлена людина як для письменника. Можливо, через те, що ніколи не писав віршів і фантастики.

· Що є найбільшим стимулом до творчості?

- Можливість вирішувати в книжках людські долі і вигадувати біографії. Ще - можливість простежити шлях книжки з твоєї голови до рук читача, який її купує на книжкових ярмарках. Тому я часто на них буваю.

· З тобою важко жити в одній квартирі? Для твоєї дружини ти схожий більше на котрого із своїх героїв?

- Зі мною взагалі важко. Хіба можна жити в одній квартирі з людиною, якої постійно нема навіть тоді, коли фізично це тіло присутнє? Сидить то мовчки, втупившись в одну точку, то клацає по клавішах. Починаєш до нього говорити - кричить, що всі йому заважають працювати. А про героїв я не знаю - дружина не читає моїх книжок.

· Скільки відсотків власного життя ти вже описав? Які найцікавіші події і пригоди з реальності вже є на сторінках твоїх книг?

- Кожна художня книга - це одне прожите життя. Тому я прожив їх як мінімум десять. І ще хочу прожити якомога більше. Бо життєвий досвід - це не лише описані п'янки, бійки, приводи в міліцію, стосунки з жінками, подорожі чи сидіння на унітазі. Для мене, як, думаю, для кожної людини, не обов'язково творчої, будь-яка подія, яка вибивається із звичного ритму життя, вже вважається пригодою. Ось тепер я черговий раз працюю на телебаченні. Для мене це пригода, і свій досвід телевізійника я частково описав у романі "Повзе змія". Там же - досвід спілкування з міліцейськими операми і приведені до спільного знаменника прочитані протоколи. А в "Темній воді" я описав, як відпочивав на Десні на турбазі. Як за водкою (горілкою) ходив із товаришем, як ми там ховалися від жінок, як плавали на човнах. "Зоопарк" - шкільні спогади. Але всюди це розповідь про те, що, де і коли трапилося з конкретним Кокотюхою. Я намагаюся показати або дуже типові ситуації, які кожен може впізнати, або, навпаки, - якусь дуже нетипову, розв'язання якої вимагає нестандартних рішень.

· Що з тобою трапилося останнім часом і незабаром ляже в основу чергового сюжету?

- Думаю, це знову буде "кухня" розважального телебачення. А може, й ні. Швидше за все, один із найближчих творів почнеться випадком із життя людини, яка прийшла в банк за кредитом і її послали на хрін. Правда, це все буде десь через рік…

· Про що не писатимеш ніколи?

- Про все, що пов'язано з політикою, економікою та спортом. Навіть політичних детективів. А ще - про красу рідної природи і пасторалі з життя українських хліборобів.

· За що на тебе образився Осип Зінкевич? Ти з ним тепер спілкуєшся?

- Хто з тих, хто читає це інтерв'ю, знає про Осипа Зінкевича? Скажу кілька слів: це президент міжнародного благодійного фонду "Смолоскип", у якого я колись мав щастя працювати 5 років. Він тоді ще видавав цікавих молодих авторів і спонсорував їх "гастролі" Україною. Власне, саме на це він і образився - на мою аполітичність і невідповідність його уявленням про те, яким повинен бути патріот України в Україні. Потім криза наших стосунків поглибилася, коли ми з моїм колегою Максимом Розумним написали і видали спогади про ці роки і показали інший бік "смолоскипівського" життя - з усіма дурними інтригами. Тепер помирилися - пан Зінкевич вголос привітав мене із виходом книги "Юля". На замовлення харківського видавництва "Фоліо" я за півтора місяці написав біографію Юлії Тимошенко, жодного разу не поспілкувавшись із нею. Потім потиснув руку, сказав, що я багатий, і запросив заходити в гості.

· Повернімося до нагороджених у цьому році книг. У романі, що отримав другу премію, вгадується твоє рідне місто...

- Це я вирішив повернутися таким чином у Ніжин. Інакше не можна: на цьому місці дії побудовано головну ідею роману. Якщо використовуєш спогади дитинства чи юнацтва, не можна, думаю, переносити місце дії твору не туди, де твої дитинство та юнацтво проходили. Це просто буде неприродно.

· Як ти думаєш - чому саме тебе часто затримує міліція?

- Вже не затримує. А коли затримувала, то, на мою думку, через те, що я не зовсім уявляв собі, як треба поводити себе в поліцейській державі. В мене надто вже стандартний зовнішній вигляд. Це не може не викликати підозру в міліцейського патруля: такий, як всі, а на нас не зважає…

· Якби на тебе писав характеристику черговий міліціонер... Які п'ять речень охарактеризували б тебе точніше?

- Поведінка підкреслено ввічлива. В розмові зі старшими дозволяє собі проявляти нетактовність. Цинічний. Чомусь не має підозрілих знайомств. Виглядає дуже втомленим.

· Ти трудоголік. Скільки годин на добу спиш?

- Скільки б не спав, хочу спати більше. Ідеально для мене - лягати о першій ночі і прокидатися о дев'ятій ранку. Але на те він й ідеал, щоб до нього прагнути. Як правило, вдається поспати

5-6 годин. Просто в добі дуже мало годин - лише 24.

· Чи працюєш десь офіційно? Раніше ти працював одночасно на двох-трьох роботах.

- Я працюю на приватному підприємстві "Кокотюха Андрій Анатолійович". Зареєструвався як підприємець і сплачую податки. Виробляю інтелектуальний продукт для газет, журналів, видавництв, телебачення. Дуже хочу виробляти його для кіно.

· Яке з попередніх місць роботи найбільше було до вподоби?

- Мені, тьфу-тфу-тьфу, щастить. Мене на роботу силою ніхто не тягне. Відповідно, мені всюди було комфортно. Тільки цей комфорт мав різний ступінь. Більше свобод у виборі тем - більше комфорту.

· Що найчастіше згадуєш із поїздок на Закарпаття?

- Шість днів у січні 2002 року, коли ми з групою митців жили в Іршаві на території якогось заводу (думаю, що це був винзавод, але не впевнений) (сміється), а їздили з виступами майже по всьому Закарпаттю. Кілька міст на день, сухе червоне вино, маса вражень. Головне в цих спогадах - другий раз це вже не повторити. Вони, таким чином, мають ексклюзивний і унікальний характер і таке ж саме значення.

· Довге, Іршава, Мукачеве, Ужгород вже описані у твоїх романах?

- Поки що ні, але Ужгород точно буде. Правда, не знаю, як скоро, та задумка вже є. Звичайно, це буде детектив.

· У твоєму доробку вже є і мемуари...

- Книжка "Любити живих", я вже згадував про неї. Якщо доживу - через десять років напишу про літературно-мистецьке життя першого десятиліття "двохтисячних" і себе в ньому.

· Що в першу чергу будуть згадувати про тебе колеги по перу через років двадцять?

- Як більшість із них, із різною періодичністю жили в мене в однокімнатній квартирі в Києві. Зараз часто зустрічаю незнайомих людей, які кажуть: "Пане Кокотюхо, ми у вас бували". Можете собі уявити, що там творилося. Ще, думаю, будуть згадувати алкогольні пригоди. Я сам їх тепер тільки згадую - з алкоголем поки що покінчено.

· Наступного року ти теж подаватимеш щось на "Коронацію слова"?

- Там є ще сценарії і п'єси. Тільки тепер стільки роботи, що немає часу сісти і написати сценарій. Задумка вже є.

· Ти віриш, що можеш стати Шевченківським лауреатом?

- Ні, мені це не потрібно. Я не вимагаю від держави, аби вона мене визнала і нагородила за це грошовою премією. Хоча і працюю, за великим рахунком, для неї, бо розвинуті видавнича справа та кіноіндустрія - це імідж держави та її престиж. Шевченківські лауреати не мають жодної ваги, впливу на суспільно-політичне та культурне життя. До них не прислухається ні політика, ні культура. Для мене визнання - це кількість проданих екземплярів чергової книжки і кількість квитків, проданих на фільми, які зняті за мотивами цих історій.

· Над чим працюєш тепер?

- Хочу закінчити один видавничий проект, заробити на ньому грошей і, поки телебачення платить, не відволікатися на сторонні справи, а написати детектив, книжку для дітей і кіносценарій.

· Скільки потрібно часу, щоб перечитати все, що ти написав?

- Навіть вороги кажуть, що мої книги легко читаються. Якщо мова про них, то від двох до трьох місяців - якщо нічого більше не читати і по можливості навіть не працювати. А якщо взагалі все - то не знаю. Кожен тиждень у мене виходить мінімум по одному тексту в якомусь всеукраїнському виданні.

· Тож побажаємо тобі успіхів і такої ж плідної і цікавої праці і надалі.