Усі поети істинні походять із села, а книжні всі – із міста. Перечитавши ще раз книгу Ігоря Павлюка "Україна в диму", а особливо ж вірш "Село XXI. Глибинка", де "моя печаль, як лісова дорога, невидима із неба до зими", і де "очам моїм волого", а "вітер у печі, мов кров, шумить", – я приплющив очі, бо і в мені від того простого українського п'ятистопного ямба, однак у той же час і просторо-густо образного і стиснутого в зіницях щільних метафор до болю в душі, мов ураз прищемило її, і побачив своє рідне село над річкою Пслом, засипаним вербовим і осокоровим листям, відтак схожим на дитину-сироту в ластовинні, таким я нараз уздрів себе крізь ті строфи і рядки, насичені реаліями буття, яке все ж овиднює "стареньке світло місяця над ставом", який, місяць, відбився у ставку, мов око села, що застигло, мовчки молиться на небеса... І в мене зразу ж, коли написався заголовок "Яких поетів вибирає Батьківщина", стихійно, несамохіть уродилося перше речення. І я побачив, що воно постало мимоволі, під враженням нової книги Ігоря Павлюка, сказати б, ритмізованим, точніше — двома рядками віриш: "Усі поети істинні походять із села" – шестистопний ямб, "а книжні всі — із міста" — тристопний ямб. Перепрошую, що повторивсь.
Яке ж воно, село? Хоч і середнього роду, як хлоп'я, але – за словником – переважно при звертанні уживається для назви чоловіків. І тут же два приклади: "В Переп'яті гайдамаки Нишком ночували. До схід сонця у Фастові Хлоп'ята гуляли" (з Тараса Шевченка) і "– Хлоп'ята! звернувся Бульба до козаків. – Ану, заманіть його до лісу!" (з Олександра Довженка).
То яке ж воно, село? І батьківщина. І отчина. І материзна. І її колиска та колисанка для сина. І вічна любов для нього. І невмирущий і віщий біль. Теж – для нього. А надто ж проникливий до самісінької глибіні його душі, коли він, син свого села, ще й поет. І не просто ж поет, а із розтривоженим назавжди образами серцем, з якого протуберанцями вродженого натхнення б'ється й пульсує істинний Талант. Я це слово без перебільшення пишу з великої літери, маючи на увазі знову ж таки дивовижно одверте, щире, неймовірне у своєму осягненні жанрового розмаїття працелюбство саме Ігоря Павлюка.
Так яке ж воно, його рідне село? Де "вітер у печі, мов кров, шумить"? Нині?

Нічний туман на озеро лягає.
Глибинка засинає без пісень.
Єдиний дід, що знав іще Чапаєва,
У снах дрімотних спогади несе.

Жур повиває душу коли "глибинка засинає без пісень". Коли таке ось було, щоб українське село проводжало вечір без пісень? Тим більше у час, видавалося б, свободи!..» Еге ж:

Всі вільні тут — як риби па асфальті.
Нема ні клубу, ні веселих свят...
Лиш чорноротий піп фальшивим альтом
Благословляє сивих немовлят.

Вражаюче, відчуваєш майже фізично, як болить поетові, коли "всі вільні тут – як риби на асфальті", та ще й поруч із таким фальшивим благословенням сивих немовлят. Сивих, напевно ж, од Чорнобиля. І хоч ще "зверху зорі падають, як паски із вишитого хрестиком стола", та все одно печаль терпко затисла серце, бо правда виходить гірка, як той полин (знову к таки – Звізда Полин), що твердо, мов наглий хазяїн, заполонив давно не оране і не засіяне житом-пшеницею рідне українське поле. Ось чому:

...Оце вона і є –
Остання казка
І перша правда
Мертвого села.

Така "перша правда". Тому й "Україна в диму". Геть у смітті – у прямому й переносному розуміннях. І той дим від запаленого бомжами та пропитими наскрізь безробітними (а їх мільйони) сміття накрив нещасну нашу Україну-Матір на всі чотири сторони.
І згадується відтак давня-сива пісня, яка роз'ятрює пам'ять і ранить поетові душу:

Зажурилась Україна,
Що нігде прожити:
Гей витоптала орда кіньми
Маленькії діти!
Ой маленьких витоптала,
Великих забрала,
Назад руки постягала,
Під хана погнала.

Все так і є: партійна орда перефарбованих у так званих демократів з грабіжницьким лицем розорила й витоптала Україну, і в тій же пісні відтак слово "хана" треба замінити на "хама".
Ігор Павлюк зі всією одвертістю стверджує:

Жили на колінах,
І вижили так.
Не померли.

Теж правда. "Не померли". І гімн же України починається такими словами: "Ще не вмерли..." Поет бере у поміч логіку: "Ні шляхти немає", одначе – "ні бунту ж..." Зате "жили на колінах", а чи й зараз так? Коли "сусіди і зайди нас в карту історії втерли", тому й "росли горизонтом – Мов тіні під білим мостом".
Давайте, либонь, проймемося, ще оцією розлого-ліричною, болючо-одвертою, «барвистою» («кров'ю»), постійною, та водночас і громадською, гостро публіцистичною строфою:

Смиренні і злобні,
З волоссям, фарбованим кров'ю,
Поранені в себе,
Сумні, як чорти у раю.
Об'єднані в зграю
Лише материнською мовою...
На жаль, ой, на жаль,
Я себе серед них впізнаю.

В Ігоря Павлюка часто над усім виступає образ крові, і то цілком, наголошу, логічно і художньо переконливо – за життєвою правдою як України, так і власної сирітської долі автора. Приміром, у вірші через три зірочки, але з промовистим першим рядком, вигрануваним через образ осені, осучасненої, сказати б, грошима і запахом свічки: "Це листя золоте – як гроші на свічки...". Характерно й симптоматично, як поет уміє (уточнюю на прикладі одного лише рядка), здавалося б, уже давно зужиті слова, тим більше, що в поезії, та поставити їх так по-своєму, іншими словами, без перебільшення – майстерно, що вони, ті слова, бачаться цілком по-новому: якби було тільки "листя золоте", виходило б за трафаретом, епітет був би "стертий", але ж автор через тире тонко й прицільно, як на сьогодення, припасував порівняння "як гроші не свічки", ущільнене до метафори. Тут відчувається і світло осені через те ж таки "золото", але й ще більше: осінь пахне ладаном, вощиною, а "як гроші" між; усім тим у своєму контрасті до "ідилії" й "елегії" самої природи, наче "зів'яле листя" Івана Франка, якого тут ще треба назвати неодмінно Каменярем ("лупайте сю скалу!"), особливо ж того періоду життя і непокірної творчості, коли він за свої українські переконання й несхибність у них – карався, мучився, але не каявся (за Тарасом Шевченком таки) у цісарській в'язниці протягом дев'яти місяців.
Ігор Павлюк пише:

Темніє в небесах.
Розхлюпані свічки...
Люблю цей чорнозем — та кровії ціною.

І тут – наголосимо – не тільки кров, а й кревність. Вірний образ саме кревняка. Послухаймо лишень, на заключний акорд:

Шукаємо Дніпра,
Шукаємо Ріки –
Немов шприцом артерії нагої.

Це тут – "серця аж видно, точені сльозою". Бо все одно, як початок характерного у цьому ж ключі ще одного вірша: "Наче трон президентський, хитаються білі дерева..." Бо ж там, де "трон президентський" – "слова, як рублі, рахувати". А що ж ліричний герой? Тут, певно, услід сказати б –пресловутий. Однак наголосимо – ні. Це – образ – автор сам – образ – і ще раз автор. Тому що: "але тут мені бути". Мало того – "але тут розтопитись: на воду, вино, небеса..." І головне ж: "Бог тут – біль, що буває, як чайка, крилатим". І ще – теж – характерне саме для цього поета: "Але чайка, вона розуміє добро".
Та повернемося до вірша "Жили на колінах...". До "смиренних і злобних", котрі "фарбовані кров'ю". Вони, звісна річ, "об'єднані в зграю". А "сумні, як чорти у раю", тому, що веселі ж бувають лише в пеклі.
Ось тут тепер давайте й підійдемо упритул до тільки "материнської мови" і до й "зовсім одвертого, мов каяття, "на жаль, ой, на жаль, Я себе серед них впізнаю". Це та грань, перейшовши яку, серце пізнає істинного поета. Бо мало хто, навіть з непересічним даром слова, ритму й рими, може так розверсто перед метафорою чи епітетом розчахнути – свою душу. А за всім тим же стоїть Правда, як рідна незрадлива сестра поета Ігоря Павлюка. Його вірна кревнячка. А кревно ж – те саме, що й кровно.
У чому ж сила поезії Ігоря Павлюка і де її витоки, не пересихаючі, а навпаки — все наповнюваніші й бурхливіші метафористикою джерела? Джерела чистого й співучого українського слова, взятого з вуст простого люду, точніше – сільського: ужовського, рожищенського, волинського (я тут називаю прародинно-батьківщинний корінь Павлюків), а ще й старанно-вибагливе засвоєння того багатства, про яке говорив Максим Рильський, щоб не соромилися заглядати в словники. А ще й суворо-самокритичне ставлення до рядка, перш ніж поставити його в обойму строфи, а строфу в ошаття вірша.
Але наш поет достеменно знає, що і цього, себто чисто версифікаційного, на найвищих навіть хай регістрах творення, — мало. Головне – знати труди життя, звідки згодом виростає правдиве художнє слово. В одному з інтерв'ю, зі знаковим заголовком «Поезія – моя релігія» Ігор Павлюк говорить, а це — скоріше одверто-щира сповідь, до речі, він завше такий: «Усім, що в мені історичного і, як ви кажете, неповторного, – я завдячую матінці-природі і родинній глибоко релігійній атмосфері моїх дідів і прадідів, з якими ріс і яких поховав до своїх сімнадцяти років. Біля моєї колиски, скільки себе й пам'ятаю, часто-часто стояла труна, а прабабусині казки мусили чути жалібні голосіння за тими, хто йшов від мене (але не від мого серця) навічно... У нашій волинсько-холмській родині християнські та сонцепоклонні світовідчуття так зрослися, що релігія для мене з дитинства була поезією, а поезія дотепер – релігією». І далі: «...Із десяти днів я круглий сирота: через фатальну помилку лікарів померла, народивши мене, мама... батько в горі жив окремо... а я дитинував із діда-ми-прадідами маминої родинної лінії – холмщиками, примусово викорчуваними з рідної землі і поселеними на Волині, які навчили мене молитися і радіти життю, яким би болючим і нестерпним воно не було». І ще — тепер уже те, характерне, що безпосередньо стосується власне труда і поезії, точніше буде сказати — мозоля, в повному розумінні цього слова, і образу, що вродився з того ж таки мозоля: «...зрозумів письменництво як свою долю, спосіб свого душевно-тілесного битія, коли вчився в Ленінграді (Санкт-Петербурзі) у військовому училищі, у вісімнадцять років. Тому і вперто і тяжко (не відпускали півроку) залишив його, бо відчув непереборний потяг до Поезії: на рівні життя-смерть. Хоча тоді просто так залишити армію було неможливо – і мене етапом послали в тайгу забайкальську — відбувати покарання... будувати воєнну дорогу – як зека... Там поезія і врятувала те, що називають душею». Але викорчувати ні з рідної землі родинний корінь Ігоря Павлюка, ані з його душі запечену там кров'ю Матір-Україну (скажемо це без найменшого пафосу, а так, як воно є, по-селянськи роздумливо на мозолеві і по-хліборобськи зважено своїм нелегким життям, і то — за всіх влад і владців, бо всі вони будь-що намагалися одягнути на шию трударя ярмо) не вдалося нікому. Бо ж біографію, коли пишуться вірші, завжди пронизує, мов електричним струмом, і те, що «біля моєї колиски, скільки себе й пам'ятаю, стояла труна», і те, що «із десяти днів я круглий сирота», і те, як «примусово викорчовували з рідної землі», а тому ж таки, що справжній поет, що стражденно й по-божому і водночас по-людськи не відає, як умістити невгамовний талант у дві клітки – душі і серця, усе те й навчило «мене молитися і радіти життю, яким би болючим і нестерпним воно не було».
Поет мимохіть, стихійно (певно, від духовної близькості), у запалі каже: «Не люблю слова «робота», люблю «творчість». Хоча перед цим було: «Вважаю, що те, що повинен зробити — обов'язково зроблю». Справжні поети – люди емоційно-експресивні, виразні, оригінальні, вражаючі, заразливі (себто легко переймаються іншими і впливають на інших), вразливі, з надто тонкою чуттєвою душею, насмілюсь тут сказати – з шостим чуттям, а то, образно кажучи, навіть сьомим, особливим властивим тільки самобутньому лірикові (згадаймо, либонь, як про це говорив великий класик І. О. Бунін). «Може, хтось пригадає колись цю поранену душу, Що урановим ядрам присниться і сивим волхвам...». Або: «Відбув Павлюк. Пішов собі Павлюк... Колись його якась душа покличе». Одначе – найголовніше для поета: «Зліва серце чомусь... Посередині – Лиш Дніпро». Це вирвалося із серця 1999 року. У Нью-Йорку. Там довелося тяжко працювати поетові. А ще так ж:е само Сполучені Штати, Мексика, Радянський Союз – аж до озера Байкал і ще вище та важче – до Якутії. Був на Кавказі, жив і вчився в Ленінграді, Туреччина... Ірландія... Польща... Париж:... та при всьому цьому нестерпно скучаю за домом, за рідними по духу і крові людьми...» Бо – у тому ж Нью-Йорку поетові написалося виболіле навіки:

Я вернусь в Україну.
В початок усе вертає.
Там я буду бідніший на чорта,
Багатший на себе, бо...
Там болючіший час.

Чужина ж тільки простір має.
Чужина – то усе, чого не торкнувся Бог.

І звідти ж. очевидно, таки уздрів, що «уся манлива краса мистецтва якраз у не прогнозованості, несподіваності явлення... Шевченка, Єсеніна, Льва Толстого... Василя Симоненка, Григора Тютюнника... Ісікави Такубоку...». І «якщо існуватиме людство (тут у мене прогнози песимістичні), то буде й поезія... »
Тож нелегко живеться й працюється у наш розхристаний і тривожний час таким навдивовижу талановитим, істинно українським поетам, як Ігор Павлюк. Ось чому цілком вірно, що йому «на зміну пісні прийшла молитва» і «стоїть моя душа Між звірами і Богом». Це важко, але значущо, доленосно, бо ж, як писала Леся Українка: «Мільйони в останню прю Хто поведе?». Поет – зі зраненим за свій рід, за свій народ серцем.
У книзі "Україна в диму" є чи не найкоротший вірш, усього на сім рядків: "Стоїмо на землі, у ярмі винуваті..." І під "ярмом" є одна примітка: "Дід Тараса Шевченка був гайдамакою. "Так ось:

Стоїмо на землі, у ярмі винуваті...
У калиновім гробі історія спить.

Як Отой, що приречений батьком на страту,
Сонце світить, мовчить.

Серед степу широкого –
Внук гайдамаки –
Незупинена мить...

Про Тараса Шевченка в самому вірші не згадано, проте його образ зримо просвічує, як той рентген, нашому поетові душу. Тут "Отой" – з великої літери. І "внук гайдамаки" – так і уявляється таки ж наш сучасник – поет. І, до того ж, бачиться саме образ Ігоря Павлюка. Бо у нього "у вирій пташки через жили летіли мої", а ще "під Чумацьким лягали шліфовані серцем дороги". І як саме ж? У своїй тривожній серцевині? Таж тільки так: "з піснями вночі свою зірку кують солов'ї".
На цьому тлі "у ярмі винуваті", їй-право ж, як розпеченим серцем по слову, а потім, пожалівши – його, й пригорнеш, як дитятко, до своєї душі. Так твориться Поезія, як біль людини, як доля народу, українського. Ігор Павлюк якраз у своїй серцевині, у сутності, в думі і мрії, в переживаннях, тривогах, у самовідданості саме українському слову, його мелодії, його палкому пульсу, його новотвору на традиційному ґрунті лексики й словникового розмаїття та ще більше музики селянського, хліборобського поняття ладу мови, її багатства, пісенної мудрості, – так от, саме в цьому руслі художньої літератури наш поет – глибоко національний. Істинно український.
Про його, Ігоря Павлюка, образи, зримі, круто ліплені і карбовані дужим, точним, цілеспрямованим, важучим, красивим словом, хочеться тут наголосити двома короткими абзацами Григора Тютюнника, якими завершується його художньо-документальна повість "Коріння" (спогади про автора роману "Вир" Григорія Михайловича Тютюнника): "І все те, і всі вони бачені, знані. Але не всі відкриті, не всі виростають у честь, поезію і славу народу. Бо щоб вирости їм у поему краси, поему щастя і горя, радості і смутку, треба, щоб почалися вони з серця доброго, люблячого, самовідданого. Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить.
Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові."
Любові Григір Тютюнник написав з великої літери.
Ось цю Любов і розгадує своїм щедрим талантом Ігор Павлюк, щиро, сердечно, задушевно, як молитву українського люду перед своєю мовою, схожу на найзаповітнішу пісню.
Він зізнається, без пафосу, роздумливо і замрійно, як і годиться таланту, вірному своєму українському роду, його витокам і багатовіковим невмирущим традиціям:

Релігійно люблю батьківщину свою окаянну.
Хай втікає (чи тіка?), як серце, годинник сумний.
Вишня світом (чи цвітом?) моїм закрутила,
Як білим повстанням.
Закрутила і вмерла — мов хтось не вернувся з війни.

Проведемо художницькі парарелі: "Як білим повстанням" – "Стоїмо на землі, у ярмі винуваті" – "У калиновім гробі історія спить" і "приречений" батьком на страту". А ще:

Може, хтось пригадає колись цю поранену душу,
Що урановим ядрам присниться і сивим волхвам...

Ми виходимо з тії,
Наче з древнього моря на суту.
Все одно батьківщинно.
І тут батьківщинно.
І Там...

"Там" – з великої літери.
І в цьому "Там" умістилося дуже багато, життя і мудрості від людей, бо "найсвятіше зосталося поза піснями моїми, Поза тими вітрами, що я рахував уві снах", тому що:

А найглибше любивсь не модерн,
А чомусь історичні руїни,
І дерева на них, що цвітуть,
Коли прийде весна.

І це – образ України, такої, яка вона є, з "історичними руїнами"' і з тим, як "крізь тіло моє допотопні бредуть журавлі", а поет все одно знає про "безкровний шлях Чумацької дороги" і про "чорний лід бездонного Дніпра", а ще ж "тіло мого вірша" відає про "хрести і космос", про "молочно-синє небо і – політ... " Поет достеменно вже впокорений тим відчуттям, що "отут моє крилатіє коріння, З яким я до початку прилечу".
А ще ж і трепет тієї, ще дитячої любові, де "сплять казки з відкритими очима і бачать сни, старіші за слова".
Ігор Павлюк перебуває у тому віці, коли молодість навіяна білими, як у тієї чайки, крилами та й полинула, що уже ніякими літами її не зупинити і на глянути на неї: була – й нема. І надходить та зрілість, коли "муза моя... читає голос журавлиний" і коли ще "голубою кров'ю по снігах Напишу ім'я чиєсь глибоке. І зігріюсь".
Але найбільший біль зостається з поетом, бо:

"Гине, гине, – мовляв, – "биз вуйни "
Україна-ненька.
– Винуваті самі, –
Скаже дядько Василь...

Ще й землю отак заберуть.

І знову од усього того "заметалася кров", бо "в тиху зоряну ніч Ще не знаємо – Хто ми і де ми".
Та поет достеменно знає, "все, що справжнє, в пісню заховає, Все, що рідне, у Пісні пісень". Якщо вже сказав поет, що "релігійно люблю батьківщину свою окаянну", то ось вам вірш на додачу "Христос", а в ньому такі рядки:

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
І цвяхи цвіли
Із його Долонь.

"Він був тесля" – це знову запахло селом – Ужова Рожищенського району на Волині. "І цвяхи цвіли із його долонь" сильною метафорою поет заарканив вірша навколо свого серця. Це – життя. Як його пізнаєш, як одягнеш на себе його "ярмо", як поведеш у рідному полі борозну поезії в люди, такою вона їм і припаде до душі, такою вони твоє художнє слово й пам'ятатимуть:

Нерви Твої вологі, мов під корою тополі.
Пісня Твоя крилата, мов ласка долі.
Дзеркало твоє – шабля, гола, як правда.
Хто Ти — не знаю.
Але ітиму до Тебе завжди.

У цій строфі – весь Ігор Павлюк: як поет, як працелюб на ниві української літератури. Зрештою, як патріот землі української.
Ось такою я бачу, відчуваю і розумію поезію Ігоря Павлюка. Бачу його слово, незламне, по-козацьки горде, закуте добряче в закличну метафору, прагне й лине воно до тебе, таки ж наше, українське, вірне, добре, туге, як тятива, що ось-ось пустить стрілу, сяйне, як шабля, що й руки, увижається, летять до вил та рогатин, як за двох Іванів Ґонти й Богуна та Максима Залізняка, – мужні образи в книзі "Україна в диму". Та ні ж таки, то вже не самі образи, а живі, зі світлом і вогнем в зірких очах, з одвічною чорноземною думою, затиснутою, ніби тією ж тятивою, в зіницях, з палкою душею, спеленатою крилами волі, і з серцем, яке обливається кров'ю за долю України-Матері.

Микола МАЛАХУТА.
м. Луганськ,
25 листопада 2008 р.