Наріжним каменем  даного огляду слугуватиме  стаття Ігоря Павлюка «Вони прийшли,щоб з’єднати століття: огляд молодої української поезії», опублікована у «Літературній Україні» (22.-29.06.2006р.).
  Ігор Павлюк констатує: на волі між диким капіталізмом та здеградованим соціалізмом виросло покоління, яке вже не бажає копіювати-мавпувати секондхендівські світові зразки «постмодерну», охудожнювати збанкрутілі класові, расові, статеві теорії, які чомусь вітчизняними теоретиками літературознавцями та літераторами-практиками пов’язуються не з квазіідеологією, а з естетикою, етикою, загалом духовністю, до якої були причетними настільки, як нещасний піддослідний собака Павлова до оперного співу.
  Найкращі молоді поети, книжки яких вийшли друком протягом останніх років, (пише Ігор Павлюк) уже не приколюються над святим, нашим, корінним: поняттями батьківщини, космосу, вірності, любові, а пробують створити свою Пісню… , а не комп’ютерні віруси глобалізованих пластмасово-мертвих словоблудств.
  У своєму всеукраїнському огляді І.Павлюк, зокрема, серед львівських  поетів бачить таких, як: Юрко Кучерявий, Галина Гевків, Лілія Демидюк, Петро Гнида, Оксана Максимчук, Рута Вітер, Олександра Бердник, Марія Ковалик. Спробую в рамцях цієї статті дещо крупнішим пляном глянути на названих  таким літературним авторитетом, як Ігор Павлюк, молодих  львівських авторів, коротко охаратеризувати творчість та доробок молодих поетів.
  Отож.
  Тандем Юрка Кучерявого та Галини Гевків (тут – у суто літературному аспекті)  становить дві книги на двох, рівно ж як і премії ім.Б.-І.Антонича. «Видива», так називається збірка поезій  Юрка, видана у 2003 році. Поезію названої книги можна розглядати як філо-софський пласт, де автор виступає в ролі догматика  і апологета  свого суто крізь-філософічного світосприйняття. У свою чергу,  поезія Галі, на нашу думку, більш свіжа, вона, на противагу  поезії чоловіка, є значно розкутішою, навіть попри назву книги «Один день слова «ні» («Каменяр», 2004р.). Таке собі може дозволити лише поет-жінка, або жінка-поет…
  З Лілею Демидюк я  знайомий  із 2000 року. Мій відгук про її поезію вміщений у статті «Львівська принцеса молодої літератури». Але не зле буде ще раз підтвердити  свої тези, чи, можливо, радше своє бачення її поезії. Я писав у названій статті, що «поезія Лілі наскрізь закодована та вбрана у ризи таємничости…». Тобто, до цього можна ще додати, що її вірші сприймаються, так би мовити, не з першого разу. Бо що, скажімо, може зрозуміти пересічний читач чи навіть прихильник поезії  у таких, наприклад, стихотворах як: отак мимоволі теплого воску краплі у скло інкрустаціями вростуть, тощо. Але, ставити питання по-іншому, наприклад: що може дати така поезія читачу, – я думаю, не варто. Проникливий читач,  навіть якщо і не осягне написаного, можливо, десь і на підсвідомому рівні, авторкою, то принаймні, залишить на душі певну заінтриговність і водночас зберігатиме можливіть  віднайдення відповіді на свої запитання  під час наступних перечитувань її поезії. Сама поетеса класифікує свої вірші як «неомодерн». Приєднуюсь до цього сміливого визначення. Отож, на своїх тендітних плечах наша «молода принцеса» має приємні ноші: премії «Гранослов» та «Привітання життя» плюс книги, видані внаслідок здобуття названих нагород -  «Авангарди пустель» (2000р.), та  «Піраміди з піску ( 2005р.).  
  Рута Вітер (чи Юля ***)   варта цілої  виділеної теми. В нашому ж доробку є стаття «Бузкова симфонія з рути та вітру», як відгук на добірку поезій  авторки  «Україна росте з насінини» («Літературна Україна, 2006р.). Коли вперше у «Літературному Львові» (2000 рік) з невеличкою добіркою віршів  Юля з’явилась на небосхилі  поезії, її зірка ще  не сяяла так яскраво, як зараз. Хоча сяяла вже її краса і граціозність. Якщо мова ітиме про поетичність душі не лише у своєму зовнішньому виразі, але й в усецілому розумінні єства (способу життя, поведінки тощо) то, думаю, наша «чорна перлина»   заслужено здобуде тут першість. Рута Вітер авторка двох книг поезій – «Кожен колір – кохання» (2000 р.) та «Повернутися іншою» (2005 р.). Рецензію  Оксани Лозової на одну із них  друкувала свого часу «Літературна Україна».
  Властиво, може, писати тут про себе не зовсім скромно, але ми все ж вирішили відкинути цей  стеоритип. Окремий звіт про творче десятиріччя (1996-2006) зібрано в «Автопортреті». Бібліографія ж як автора за десять років творчої праці налічує більш як двадцять пунктів, а книга «Кров і залізо» (2004 р.) підсумовує написане до 2003 року включно. Щоби не бути багатослівним, на підсумок, процитую відомого літератора Петра Сороку, котрий пише так: якщо не зупинетеся у своєму поступі, то станите великим поетом…
  Про двох інших авторів, названих І. Павлюком (я маю на увазі М.Ковалик та О.Бердник) багато писати, думаю, не варто, бо, по-перше, названий автор у вказаній статті  дещо більш детально зосередився на творчій біографії однієї із них, і тому повторювати тут це ні до чого, а по друге, те, що наші маленькі друзі не виявляють, як на мене, жодного «літературного волюнтаризму», тобто, сливе, пливуть за течією, не стежачи за своїм літературним розвоєм. В усякому разі я, особисто, не помічав за ними ніякого творчого поступу. Залишається лише констатувати тут їх творчий багаж, котрий, проте, складається  з невеликої кількости публікацій, переважно у періодиці місцевого масштабу.
  З-поміж інших молодих поетів, не згаданих добродієм Павлюком у своєму огляді («незабутньо забутих» – за що наперед вибачався) можна додати, зокрема, Ігоря Ясенівського («Поетичне Я», 2005р.) та Юрія Синенького – дипломанта другого ступеня «Привітання життя» за 2005 рік.
  Василь Мицько, як сам стверджує, трохи історик, трохи актор, і…трохи поет. Автор книги «Місто-коханець», виданої  добродієм Ігорем Трачем за почесне друге місце у Антоничівському конкурсі.
  Ніна Галан – лауреат літературних премій «Гранослов» видавництва «Смолоскип», та імені Б.-І.Антонича-2000 (третє місце) і 2001 року (перше місце, як Надія Пішаківська, книга «Кульпарків на шахівниці», 2002р.). Поезія її справжня, як зимовий сніг  чи  сухо-волога осінь, чи сонячне сяйво літа… Думаю, вона чи не всіх вище названих авторів переважила живістю свого словайого  свіжістю і жіночністю…
  Названі автори спрямовують свою творчість не на гребінь швидкопроминаючої моди. Дивлячись уперед, радше  розуміють усю серйозність і відповідальність як перед читачем, так і перед  майбутністю: і літератури загалом, і, що  цілком природньо і добре - своєю власною  у літературі. Чого і всім щиро бажаю.
  А (далі за Ігорем Павлюком )  кокаколовий відпочинок («рілекс») із хімічною «травкою» на Шляху закінчився, нічого не залишивши позаду себе, окрім нудного блазнювання, блюзнірства, знущання над первісними фізіологічними потребами, (…),  з його апологетами - «дітьми капіталу-гранта» зі старими претензіями на нове, із блискучими, як дешева фольга, успіхами… у стилі євроремонт а’ля Вєрка Сердючка(…). Згоден…
  Далі буде…
2007 р.