LXII.
Микита Сергійович викликав нас на фронт—Тичину, Рильського і мене.
Тичину тоді призначили наркомом освіти України, яку ще мали тільки звільнити, а Рильський працював над словником 2, і вони не поїхали.
Поїхали Головко, Малишко 3 і я.
Про це я багато сказав у поемі «Вітчизна» 4.., яку Прожогін так нечесно «критикував», коли мене потім били за вірш «Любіть Україну!».
Але про це — потім.
Ми бували іноді на передовій, маючи базу глибокого тилу, при штабі Воронезького фронту.
Годували нас не дуже гарно.
Перше було завжди з трофейних картопляних очистків, і в мене дуже болів живіт.
Микита Сергійович іноді запрошував нас до їдальні штабу фронту і підгодовував нас.
Я наїдався так, що в мене живіт ставав, як тугий мавританський барабан.
Одного разу Микита Сергійович показав нам фото свого сина льотчика, що загинув смертю хоробрих.
Коли Микита Сергійович розповідав нам про смерть свого сина, він якраз тримав у правій руці повну ложку супу, а в лівій фото сина.
І мене вразило, що ложка супу в його руці не здригнулась, не пролилося з неї ні краплі, хоч у душі срібноголового воїна бушувала буря...
Я іію бурю чув своїм серцем, повним любові до людини, що так любила і любить Україну, що уособлювала для нас її, якій, як і йому, належали наші гарячі і вірні серця.
Я з захопленням дивився на нього, на цей залізний спокій батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином.
А от і веселе, власне, це веселе могло кінчитися дуже сумніїм.
Ми були в Сьомій гвардійській армії.
Наша «база» була в селі, де розташувався політвідділ армії.
Коли ми приїжджали з передової, — вона проходила берегом Дінця — золотої ріки мого дитинства, — і німці били з-за неї по нас із важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрічав нас так:
— Ну, как дела, пацаны? Закурить есть?
I от стою я у дворі в солдатському — в солдатській гімнастерці, в офіцерських темно-синіх галіфе й кирзових чоботях, пілотці й портупеї, з «тете» на боці та «Знаком Пошани» біля серця. Ми тоді ще не були атестовані і не мали звань.
Підлітає до воріт подвір'я, в якому я стояв, мотоцикл з передової. Мотоцикл із човником, у якому сидів маленький, нервовий і гарячий генерал.
Рукою в чорній рукавиці він зробив владний і гострий жест, мовляв, біжи!
Я йду до нього.
Тоді він кричить мені:
— Эй, ты! Бегом!
Я йду до нього.
Підходжу до човника і кажу маленькому генералу:
— Вы поосторожнее. Він:
— Ты кто такой! Я:
— Писатель украинский. Він:
— А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии?
— Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать.
Генерал вилазить із човника і йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.
Я трохи відчинив ворота сарая, де Головко, Малишко і кореспондент «Радянської України» майор Купцов грали в карти і випивали горілку.
Я тихо сказав Малишкові:
— Андрію! Тут тебе хоче бачити один громадянин.
Малишко вийшов, позіхаючи і мутно кліпаючи своїми японськими оченятами та ще з рухами скуки, байдужості і втоми.
Він ще як слід не розгледів генерала, як той бурею гніву налетів на нього:
— Ты как стоишь!..
І т. д.
Малишко тільки злякано і зблідло стояв, виструнчившись перед генералом, а той одводив на ньому свою душу.
А потім лукаво глянув на мене і спитав:
— А может быть, это тоже писатель? Я сказав:
— Да. Писатель.
Тоді генерал з словами: «Я тоже люблю літературу», — пішов від нас, нервово хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.
А Малишко гірко образився:
— А чого ж ти мені не сказав? Він же міг мене розстріляти...
А я пішов за сарай і заплакав з образи, що генерал кричав на мене і називав «ти».
LXIII.
Танковий корпус нагородили гвардійським званням, і ми були в цьому корпусі.
Мене вразив командир танкового батальйону, молодий хлопець в парусинових чобітках, що швидко і заклопотано ходив між танками. Він був невисокого зросту і дійсно нагадував мені підлітка. Всі танкісти були молоді, молоді.
Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так, ніби не вони мають ринути крізь океани ворожого вогню визволяти рідну землю України.
Серед них були сини різних народів нашої Батьківщини, і всі вони були, як брати, що йшли з вогню в вогонь від легендарного Сталінграда.
У бліндажі один танкіст, що недавно був кавалеристом, гаряче доводив усі переваги коня над танком, як живої енергії і дружби кавалеристів над дружбою танкістів.
Але його розбили по всіх пунктах, і він, тяжко зітхнувши, погодився.
Мабуть, він сумував за своїми друзями і конем...
Перемагають армії з молодим командним складом. Я чув чи читав про це.
Я написав для танкістів від їх імені вірш «Клятва танкіста» з нагоди близького вручення їм гвардійського прапора і читав йото їм.
В цьому вірші, що потім поклав на музику фронтовий композитор і виконувала фронтова капела, танкісти клялися визволити Україну, на священну землю якої вони уже вступили і стали грізними арміями над Дінцем, клялися нищити ворогів і відплатити їм за муки нашого народу.
Клялися сини всіх народів разом із синами України, і ця клятва звучала, як грім у моєму серці.
Вони мені сказали (молоді, запорошені, прекрасні в своїй героїчній і жертвеній молодості):
— Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано!
Вони потім бронею і серцем зустріли на Курській дузі безумні орди бронірованої ночі, трохи угнулись їх зоряні лави, але не прорвав їх ворог, бо угнуті ряди героїв майбутнього комунізму туго вдарили в криваве лице нападника, і армії переслідування, що були напоготові, погнали фашистів туди, де Україна простягла своїм молодим визволителям руки в напіврозірваних ланцюгах...
Але я вже не був свідком гігантської битви на Курській дузі, бо рука, що берегла мене, повернула мене в Москву.
Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я так і не дочекався тієї телеграми.
І почалося щастя міліонів, щастя визволення загарбаних ворогом міст і сіл Батьківщини.
Все далі і далі на захід ішли полки визволення й відплати.
Салюти, салюти, салюти!..
Небо Москви ритмічно гриміло гарматними [салютами] і сіяло різнобарвними огнями ілюмінацій, щовечора воно сіяло...
Уже Харків залило сонце Батьківщини...
Донбас обнімав крилатих вісників весни людства...
А вогненна лавина визволення котилася все далі й далі...
Полтава!..
І нарешті — Київ!!!
Урядовим поїздом ми летіли полями України, що витирала сльози щастя з своїх безсмертних очей, ми летіли на мітинг інтелігенції, що мав бути з нагоди визволення Києва.
Минуло кілька днів, як одгриміли битви за серце України Київ...
І от уже це серце б'ється в грудях соціалізму.
Ми поїздом їхали до Дарниці, а там машинами [і] через понтонний міст у Київ.
Дніпро...
Ніякі слова не передадуть нашого щастя...
А повз нас гриміли танки, вони, сиві од інею, йшли і йшли по Шевченківському бульвару туди, де йшов грандіозний бій за все нові міста і села України.
Це ж саме творилось і в бою за визволення інших республік Країни Рад, тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей...
Руїни, і рани, і щастя, щастя, щастя...
Воно переважало все, йому підкорені були і наші серця, і серця блідих, виснажених братів і сестер, що вийшли до нас із печер ночі, назустріч сонцеві і щастю, щастю, щастю...
Звичайно, біль незліченних ран і втрат іще тьмою муки за сяйвом радості в очах врятованих коливався, як ніч, що відходила перед багряними прапорами світання...
Моя особиста радість, радість повороту і перемоги, зникла в загальній радості, і від того здавалося, що серце не витримає щастя, що потоками заливало його, що летіло в нього з мільйонів таких же сп'янілих од щастя сердець...
Але ворог зробив останню спробу повернутії Київ. Він узяв Житомир, і ми вже чули глухий і зловісний гуркіт канонади, що поволі, але невпинно наближалась до нас.
Мітинг не відбувся, і нас перекинули на лівий берег Дніпра.
І знову поїзд летів, а його шукали фашистські самольоти і ніяк не могли знайти.
Ворога одігнали.
Та уряд і ЦК були ще в Харкові.
Коли ж ворога одігнали ще далі, знову засіяли перед нами Лавра і колоїш будинку ЦК над Дніпром, знову рідні вулиці, чорні руїни Хрещатика, вітер в покрученому вибухами залізі і, як очі мерців, порожні вікна розбитих гнізд, відкіля до війнп лунали музика і сміх щасливого життя, що ще не знало смертної тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторів над золотими голівками дітей...
LXIV.
Там, на заході, іще гримить битва гігантів, щоправда, фашистський гігант, коли тікав від нас, ставав все меншим і меншим, поки не обернувся на гнома під безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще ворог пручався і намагався удавати, що він не гном, а той же бронірований гігант, що топтав наші поля і серця своїми чобітьми, залитими кров'ю і мозком масових розстрілів, тортур і погромів.
Тепер міліонний месник ішов по його полях з сходу і заходу, з двох боків били фашистського звіра...
А тут, на визволеній землі нашої спільної Матері, всемогучий труд почав загоювати страшні рани...
І руїн ставало все менше, вони танули, наче сніг на сонці...
Битва за хліб кипіла на полях Батьківщини...
Ну, та це все відоме вам, дорогі читачі...
А де ж, ви скажете, Третя Рота?
А Третя Рота в моєму серці, як море в краплі його води.
І про Третю Роту ще буде мова.
LXV.
Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я в 1944 році написав вірш «Любіть Україну», який студенти просили мене по кілька разів читати їм на літвечорах.
Поет Олекса Новицький 1 надрукував «Любіть Україну» в «Київській правді», а Леонід Новиченко 2, як редактор, передрукував його в нашій «Літературній газеті».
Цього вірша я написав внаслідок таких фактів...
Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна така сказала при мені й Юрі Кобилецькому:
— Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:
— А за украинским народом вы не соскучились? І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком 3 ішли з нею по вулиці Горького:
— Для меня Родина — там, где мене хорошо.
Ткачук сказав:
— Свиняча філософія.
І ще Валентин Бичко 4 пожалівся мені, що днями за
порадою т. Мануїльського5 з одного номера газети «Зірка» знято шапку з такими словами:
Учітеся, брати мої, думайте, читайте.
І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6
І ще:
Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лпш камінь має...7
Я не буду називати авторів цих слів... У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав «Любіть Україну».
LXVI.
Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони...), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина ', і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку 2, що жив у флігелі соборського подвір'я разом із своєю високогрудою жіночкою.
Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.
Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..
Фашистське вимели сміття полки визвольною грозою... И багряний прапор наді мною благословля нове життя.
Тут над штиків колючим гаєм був клич; «Вперед, товаришії» І образ Леніна сіяє в моїй закоханій душі.
І ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі.
Ленін...
З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.
Я знов лечу у споминах назад.
Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями.
Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло.
Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і «священнодіяли» між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такпй-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак і Коваленко.
Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: «Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик».
Вони поблажливо усміхнулись:
— Просим, просим!
Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію.
Коряк сказав: «Це— левое ребячество».
Щупак 3: «Це правий ухил».
А Коваленко 4: «Та це і— справжня контрреволюція».
Я сказав: «Товариші! Це — з Леніна».
Картина.
Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років.
Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Кпєві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів.
Колись моя мати, побачившії, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля:
— Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть.
Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала:
— Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила...
І я тоді написав «Дніпрельстан».
(І ще кінь метнувся на Донбас).
Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячії тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові.
Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері.
Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене.
Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй.
Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
— Сукин сині Якось я їй сказав:
— Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав:
— Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
І знов Київ... Перон, дзвінки...
Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва.
Скільки радості!
В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів...
Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати.
Радісно ми поверталися до Києва...
Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного ііеба, редакційна стаття «Правди» 5, в якій мене за вірш «Любіть Україну», за любов до України «в стягів багряному шумі» названо, по суті, націоналістом за те. що я нібито пишу за Україну поза часом і простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудків») і що Україна («між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками!»)... Справа в тому, що «Правда» критикувала перший варіант «Любіть Україну», написаний у 1944 році, сім років тому, де був рядок:
«Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами», і цей варіант переклав Прокоф'єв,
А в збірці «Щоб сади шуміли», за яку я був нагороджений Сталінською премією 1-го ступеня, був надрукований вірш «Любіть Україну», в якому рядок: «Без неї—ніщо ми...» я замінив рядком: «між братніх народів...», щоб показати Україну не ізольовано од своїх соціалістичних побратимів і посестер.
Але «Правда» почала мене бити за перший варіант «Любіть Україну», що під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра і Бандера 6...
І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, — всі організації!.. — і навіть у всесоюзному — шукали в кожній республіці свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив «Любіть Україну», мені не вірили і били до самозабуття.
Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру):
— За який націоналістичний гріш ви продалися?
А Малишко вмістив в газеті «Радянська Україна» цілий підвал, у якому «доводив», що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами».
Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт.
І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.
Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі «Вітчизна» і «знайшов» його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!..
Н. 7 дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!».
Одразу ж після появи статті в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8.
Він мені говорив, що я «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам».
Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа 9, що був надрукований у «Правде».
А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі 10 сфотографували.
Коли я приїхав у Сталіне 11, ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.
Він говорив про «Любіть Україну», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.
Закінчивши промову, він сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки 12.
Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав:
— Ви — Володимир Сосюра?
— Я.
— Дозвольте потиснути вашу руку!..
Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене.
Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий.
То мені потиснула руку українська молодь.
І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські13 аплодисменти і цей потиск руки...
Але серце не витримало, і в мене почалися спазми коронарних судин, а потім досягла свого апогею гіпертонія.
Тільки це вже галузь медицини, а не ідеології, і за це я прошу пробачення у вас, мої золоті читачі!
Тільки медицина все ж зв'язана з ідеологією, власне, з ідеологічною боротьбою і любов'ю.
Серце почало протестувати уже після арешту моєї дружини 14, яку викликали в Міністерство Державної Безпеки телефоном, коли мене не було дома.
Так. Серце не витримало і почало давати грізні сигнали.
Муки особисті не такі вже й цікаві, тільки у нас трудно сказати, де починається особисте і де кінчається громадське.
Наскільки чудесний наш соціалістичний лад, що в ньому злиті з «ми» воєдино «я» кожного з нас.
Колись мені одна стара більшовичка сказала:
— Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим.
І в цьому моє щастя, а може, й сила, що я ще до поради старої більшовички переживав завжди (і переживаю) з народом.
Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС — меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію — значить, було за що.
Це говорила моя свідомість, а серце кричало, і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця.
І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...
Це дало право С. сказати на поетичній секції про мене: «Сосюра — вже смердючий труп».
Правда, товариші, і навіть Малишко (він іноді буває хорошим), всипали С. за мене.
А він щось белькотів, що він так сказав для користі літератури...
Та товариші в переносному смислі зробили із С. «смердючий труп».
Це було ще за доби «культу».
До Києва приїжджали російські письменники, і з ними приїхав Назим Хікмет 15.
І теж цо було ще за Сталіна.
Хікмет попросив Малишка познайомити його зі мною і при товаришах сказав мені:
— Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел.
Після Сталіна почалося [оздоровлення] літературної атмосфери.
Стало легше дихати і співати.
Але за кілька днів до розгрому Берії16 і його бандитів уночі — дзвінок.
Дзвонив той же, що заарештував дружину:
— Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в нее и приезжайте к нам.
Я вийшов.
Машина з указаним номером уже чекала на мене. В ній був один в чорному. І я з ним поїхав в Міністерство безпеки.
Ще до цього за мною вже ходила тінь смерті. В неї були жовті штиблети, світло-шоколадний костюм і безбарвне обличчя нальотчпка.
В міністерстві той, що мене привіз, завів до одного кабінету і зник.
В кабінеті було двоє в військовому. Один стояв, а другий сидів за столом.
Я показав свою перепустку, і той, що сидів за столом, забрав її в мене і замкнув до шухляди.
Ясно.
Мені сказали, щоб я почекав.
Сиджу, чекаю...
А вони. ті двоє, про щось жваво і весело розмовляють, здається, про концерт, про гру артисток...
Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клітці»,
Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, ніби я — порожнє місце.
Очевидно там, нагорі, по прямому проводу питали згоди на мій арешт одну людину, що простягла благовісну руку над моєю головою і сказала:
— Сосюру не трогать!
І чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно своїми гострими, закривавленими кігтями, одійшла в морок...
Тоді зроблено було такий крен.
Заходять двоє у військовому, рангом вищі за тих, що застосовували до мене прийом «психологической пытки», і один з них сказав:
— Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.
Ми пішли нагору.
Зайшли до кабінету міністра.
Це був Мешік 17, потім розстріляний разом із Берією й іншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотіли навалити Гімалаї трупів до тих, що вже навалили, але... не вийшло!
Мешік, коли я привітався з ним, запросив мене сісти.
Я сів.
Він дивиться на мене і мовчить.
Я теж мовчу.
Мешік:
— Чого ви мовчите?
— Я жду, що ви мені скажете. Мешік:
— Чого ви не даєте до друку ваших віршів? Ви що, протестуєте проти критики?! Я:
— Ні, я не протестую. Вірші я пишу, але мене не друкують. Мешік:
— Хто вас не друкує?
Я:
— Газети, і журнали, і видавництва. Я вже давно, давно дав у «Радянський письменник» велику збірку поезій «За мир», але її й досі маринують.
Мене. між іншим, уже не друкували два роки ніде і не дозволяли виступати перед народом.
Тобі кажуть «виправляйся», а не друкують, як же я буду виправлятись?
Смілянський правильно говорив, коли його били:
— Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють із забою, а дають йому змогу там же, в забої, і виправлятися!..
Мешік:
— До вас ніхто не заходив з націоналістичного підпілля? Я:
— Ні! Навпаки. Мені присилали загрозливі листи. Мешік:
— А як ви живете матеріально? Я:
— Не вилажу з ломбарду. [Здав] речей на 10 000 крб. Мешік:
— Так ви мені напишіть листа про те, хто вас не друкує, і завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому лііста до мене і дасте йому переписати номери ломбардних квитанцій.
Я попрощався з ним і пішов.
А той, що відібрав у мене перепустку і замкнув її в шухляду письмового столу, з такою люттю і темною ненавистю у східних очах дивився на мене, а рука, рука ката, віддавала мені перепустку.
Я, не попрощавшись із ними, вийшов.
А через деякий час та рука, що сказала своїм благовісним жестом: «Сосюру не трогать», повернула мені з далекої засніженої тайги мою дружину.
Це вже було після розгрому Берії.
LXVII.
Вічно сіятимуть у вікнах зорі легендарного Сталінграда, де почався гігантський розгром синьомундирних нападників, кривавих слуг ночі людства, що хотіли поглинути наше сонце.
Вічно сіятиме у віках прапор перемог, що злетів над пожарами фашистського Берліна, як багряна птиця відвойованого щастя міліонів.
Вічно сіяти стягам народної влади над столицями вільних серед вільних, кому простягнули міліони червоних переможців світлу і добру руку допомоги на Заході і на Сході.
З вічним відсвітом останнього зльоту світової перемоги в серцях ми живемо і творим Комунізм.
І ніякі атомні і водневі грози не зупинять ходи міліонів на верховини вселюдського щастя. З кожним днем ми все дужчі, а вороги миру — все слабші.
Це так, як ще за громадянських битв юнак, червоноармієць, що потрапив в полон білої смерті, сказав оскаженілим ворогам (це було в дні агонії контрреволюції):
— Мы все прибываем, а вы все малеете...
Так. Ми все прибуваємо, а вороги все маліють, і це вже не в масштабах колишньої Росії, а на всій земній планеті.
І якось на фоні гігантських подій у всьому світі трохи чудно і ніяково говорити про долю поета, що вийшов із золотої Третьої Роти і снігами Червоної Зими йшов крізь огняні контрасти грози, що гриміла над Батьківщиною, йшов і йде з міліонами весни мільйонів, з п'ятикутною зіркою на чолі і в серці.
Я — крапля в багряному океані народної боротьби, і в мені, його краплі, відбилась уся його краса і велич, і в мені ревли його бурі, коли він ішов грізними валами на збройний штурм фортець старого світу, і в мені він сія чудесною красою в ці дні, коли він іде на трудовий штурм старого світу во ім'я Миру і Комунізму.

Післямова

В клубі Ради Міністрів були збори активу радянської інтелігенції, які вели письменники.
Збори були присвячені підсумкам роботи XX з'їзду нашої партії.
Всі радісно вітали все те, що геніально накреслив історичний з'їзд переможців ночі.
Було урочисто й святково.
І от виступає Корнійчук і в своїй промові, між іншим, сказав:
— Марно критикували Сосюру за вірш «Любіть Україну». Нічого ворожого в цьому вірші немає. Це патріотичний вияв душі поета.
Я дивився на обличчя, і всі вони злилися в моїх очах в одну туманну пляму од сліз, що залили мої очі...
Потім виступав Малишко і теж у своїй промові — палкій і пристрасній, в якій його серце од гніву на ворогів народу навіть кинуло своє полум'я і на тих, хто ні сном, ні духом до них не причетний, Малишко теж сказав про мене, що марно мене били, що нізащо мене калічив Каганович...
І я од радості все простив — і те, що кричав на мене Корнійчук, і статтю Малишка в «Радянській Україні» проти мене, і все і всім дезорієнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударів.
Ви ж знаєте, як у нас уміють бити!
Я всім прощаю і всіх люблю.
Люблю навіть Н. і С. К.
А ще дужче я люблю свою Донеччину і Третю Роту, що провідною зорею світла, світить і буде світити мені на поетичній путі, зливаючи своє сяйво з зорями Комунізму, що все більше і все ближче сіяють на нашому трудовому небі.
Літо 1926 року — Харків. Зима 1942 року — Москва. Зима 1959 року — Київ.

Поетичну музу Володимира Сосюри справедливо називають голосом ніжності і правди, адже вона могла звучати не тільки солов'їне, а й бути «мов вибух динаміта» у дні заграв та суспільних бід, а якими доводилося не раз стрічатися поетові на нелегкій, а іноді й тернистій життєвій дорозі.
Дитинство і юність майбутнього поета минали в донецькому краю, де звучала здебільш російська, це своєрідно відбилося у лексиці роману, а вже потім українська, молдавська, грецька та інші мови, але там найдзвінкіше лунала пісня українська. Багато пісень знала й співала мати смуглявого первістка Антоніна Дмитрівна Сосюра, а ще більше він чув їх у часи мандрівного дитинства, коди в пошуках заробітків батько з сім'єю часто переходив від села до села, від селища до селища, та знову й зіюву повертався в задимлений рідний Донбас. Мабуть, тому «красу і силу» шахтарської землі В. Сосюра оспівав так, як, певне, ніхто з інших радянських поетів, бо амалоліт пізнав ціну скибки хліба й копійки, здобутих власними руками.
Про це і починається розповідь в романі «Третя Рота», «як золотий дитинний сон» перетворився в страшну реальність для сім'ї Сосюр — жити після смерті батька у чужій хаті-хворостянді і бути постійно голодними. Багато цікавих і досі не знаних фактів із життєпису поета розкривають сторінки цього автобіографічного твору, над яким В. Сосюра працював з перервами в 1926—1930-му, в 1942-му і 1959 роках.
В листку по обліку кадрів, заповненому 17 травня 1957 p., В. Сосюра про своє навчання і трудову діяльність повідомляв таке:
«Літо 1909 — осінь 1909 — учень бондарного це-ау Донецького содового заводу, м. Верхнє.
Зима 1909 — весна 1910 — телефоніст Донецького содового заводу, м. Верхнє.
Літо 1910—осінь 1910 — чорноробочий у каменоломнях.
Весна 1911—літо 1911—чорноробочий Донецького содового заводу, м. Верхнє.
Осінь 1911—літо 1914 — учень двокласного міністерського училища, м. Верхнє.
Осінь 1914 — осінь 1915 — учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці.
Осінь 1915—літо 1916—учень маркшейдерського бюро Донецького содового заводу, м'. Верхнє.
Осінь 1916—осінь 1918—учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма.
Осінь 1918— зима 1918—член повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу, м. Верхнє.
Зима 1918 — осінь 1919 — козак петлюрівської армії.
Осінь 1919 — зима 1920 — військовополонений денікінської армії.
Лютий 1920—квітень 1921 — червоноармієць, курсант військових політкурсів, політпрацівник.
Весна 1921 — осінь 1921 — інструктор преси при ЦК КП(б)У.
Осінь 1921 — осінь 1922 — член оргбюро Пролеткульту України.
Осінь 1922 — літо 1923 — студент Комуністичного університету імені Артема.
Осінь 1923 — літо 1925 — робфаківець Харківського інституту народної освіти.
1923—1925, 1925—1941 — літературна робота, Харків, Київ.
Літо 1941—літо 1944 — пропагандист при ЦК КП(б)У, старший співробітник Академії наук України, літпрацівник партизанського штабу України, військовий кореспондент фронтової газети.
З 1944 р. — на літературній роботі».
Цієї ж хронологічної канви В. Сосюра дотримувався і в романі «Третя Рота», де за кожним виділеним відрізком часу, за кожною датою — цікаві розділи книги його життя.
Про роботу над романом «Третя Рота» маємо цінні авторські свідчення, насамперед із архіву поета, а також із розповідей його сучасників, яким часто доводилося бути і його першими слухачами, і критиками. Поет майже ніколи не мав творчих таємниць, міг навіть творити на людях, повністю поринаючи у світ поетичних образів, у чому можемо переконатися, прочитавши цей роман.
Одне з найповніших авторських свідчень про історію написання «Третьої Роти» таке: «Я почав писати прозою роман-трилогію про своє життя ще в 1926—30-х роках. Уривок цього роману був надрукований в журналі «Червоний шлях», №10, за 1926 рік («З минулого»). Весь же роман називається «Третя Рота» — 1. «Володька»; 2. «Крізь вогонь»; 3. «Поет». Надрукований уривок був про громадянську боротьбу на Україні, про трагічний період моєї молодості... Я відклав його і через 12 років повернувся до нього, в 1942 році, в Москві. Так як не було машиністки, яка б могла друкувати українською мовою, то я диктував їй на російській мові (почав з дитинства, вірніше, повернувся до нього, щоб потім писати про роки юності і дійти до старості). Я продиктував машиністці шістдесят сторінок і цей початок роману давав читати Клименту Єфремовичу Ворошилову як моєму землякові. Він теж із Третьої Роти, і його соратником по громадянській війні був мій дядя Іван Локотош, двоюрідний брат моєї матері, бувшої робітниці патронного заводу в м. Луганську. Товариш Ворошилов прочитав початок роману і побажав мені через Пономаренка успіху. (Я передавав рукопис через т. Пономаренка, у якого був друг по батрацькій молодості кубанець Сосюра із станиці Брюховецької, де живе половина Сосюр). Тов. Ворошилов побажав мені успіху і порадив випустити фізіологічні моменти, що я і зробив.
Після Вітчизняної війни, осінню 1959 року, я повернувся знову до роботи над романом і в чорновому вигляді закінчив всі три книги трилогії весною I960 року. Редакція газети «Молодь України» попросила у мене (т. Семенець, редактор) цей роман, щоб друкувати його з номера в номер газетним варіанто»!, про що повідомила своїх молодих читачів» 1.
Але газетну публікацію роману було обірвано буквально на першому слові — вольове рішення одного діяча виявилося сильнішим від бажання молодих читачів республіки ознайомитися з цим новим в українській літературі і оригінальним твором мемуарного характеру. Адже в той час жанр мемуаристики ще не був таким популярним, як тепер, тим більше — писати гостро й сміливо про недавнє минуле, згадувати добрим, а іноді й критичний словом декого із своїх сучасників—для цього треба було мати мужність великого поета. Радості автора, який побачив початок роману на сторінках молодіжної газети, здавалося, не буде меж. Але не меншою була й гіркота, коли одним телефонним дзвінком було вирішено долю цього твору. Як спомин про ті гіркі часи, залишилася байка В. Сосюри «Дрозд і Соловей», яка теж дещо додає до історії газетної публікації, принаймні допитливий читач може легко визначити, хто ж був тим «вольовим діячем», що припинив друкування роману.
Дрозд-бюрократ послухав Солов'я І подзвонив в редакцію, де птиці Усі підлеглі: «Забороняю я Вам друкувати Солов'я дурниці.
Він націоналіст! Усе за зорі лине. В поезіях його не труби, а трава!.. Його не раз, не два вже били за Вкраїну Так, що у другого одпала б голова, А він не кається і все співа, співа...»
Та Соловей не змовк, Дрозда він не злякався, — Він знову заспівав, що аж за боки взявся, Як він співав в години злих заграв, І байку про Дрозда й про себе написав.
25.Ill.60.
Третьою спробою донести до читача цей твір уже після смерті автора стала скорочена публікація в десятому томі творів поета (Київ, «Дніпро», 1972, с. 84—155). Із наявних в останньому зведеному, авторському варіанті є понад шістдесят розділів, а до видання потрапило лише двадцять шість (за редакторською нумерацією). До того ж і надруковані розділи були піддані значному скороченню без відповідних позначок, приміток і т. ін.
Найширшу публікацію роману здійснено в журналі «Київ» (1988, №№ 1—2). Невеликі фрагменти друкувалися також у дні 90-річчя з дня народження поета в газетах «Літературна Україна», 7 січня 1988 p., «Вечірній Київ», 4 лютого 1988 р. та в «Литературной газете», 11 травня 1988 р. (переклад H. Висопької). Дана публікація—це повний текст останньої авторської редакції, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді В. Сосюри.
«Третя Рота» має багато варіантів і редакцій, починаючи з ранніх рукописів і кінчаючи останньою зведеною (роман-трилогію перероблено в один твір), що була передана до публікації газеті «Молодь України». Цю редакцію можна вважати виявом останньої волі автора, оскільки, як видно із цитованого вище свідчення В. Сосюри, трилогію було завершено «в чорновому вигляді». Навіть в останній, зведеній редакції, автор не зміг уникнути повторів у описі деяких подій, а в чорновому варіанті трилогії їх порівняно чимало. Ширший варіант, незважаючи на свою незавершеність, теж заслуговує на публікацію, але в академічному виданні, де основним текстом, очевидно, вважатиметься остання зведена редакція 1959 p.
У багатьох віршах і поемах В. Сосюри, починаючи з «Червоної зими», можна прочитати рядки, які мають пряме відношення до біографії поета. В одних творах ліричний герой легко ототожнюється з автором, а інші, без сумніву, повністю присвячувалися якійсь конкретній події з його життя, тобто є сторінками біографії, трансформованої через творчу уяву. От де можна майже без заперечення погодитися із давньою істиною, що життя поета — у його творах.
У поемах «Оксана» (1922), «Віра» (1923), в епопеї «Залізниця» (1923—1924; складається із п'яти поем), «Вчителька» (1928—1929), «Заводянка» (1927), «Минуле» (1930), «Галичанка» (1931) і особливо у віршованому романі «Червоногвардієпь» (1937—1940) зустрічаємо опис тих же подій і ті ж імена героїв, які набагато ширше і конкретніше описані в «Третій Роті». Очевидно, як слушно зауважував і сам В. Сосюра, «про різні речі есть і різний спів, і різні форми, бо життя строкате...». Паралельне відтворення яодій в поезії і прозі було викликане, очевидно, не лише бажанням докумепталізувати свою біографію: можливо, автор усвідомлював той факт, що поезія може бути лише піснею своєму народові, а не літописом його доби. Якщо в поетичних творах В. Сосюра мав право на творчий домисел, то в автобіографічному романі він з документальною точністю прагне відтворити побачене і пережите ним на життєвій дорозі. «Третя Рота» — це твір, в якому автор намагався сконцентрувати все те, про що частково йшлося в багатьох поезіях: і про важке дитинство, і про буремно-трагічну юність, і про перші кроки в літературі, які він робив при допомозі відомих українських письменників. Часто автор не обминав й трагічних моментів нашої історії, і свої власні невдачі трактує як наслідок всенародного горя, коли від окрайця хліба, од лихого чи доброго слова залежало людське життя.
Напоєний романтикою революції і громадянської війни, а також численними гаслами про соціальне й національне визволення, В. Сосюра, як і багато його сучасників, не зміг вникнути у політичний зміст тогочасних гасел, а тому й зазнав тяжкого «ходіння по муках». Поет із гіркотою й болем зізнається 1924 року:
І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було. Скільки нас отаких біля мурів од червоної кулі лягло!..
Згодом чиєюсь «дбайливою» рукою були «поліпшені» останні два рядки цієї строфи:
Скільки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!
Можливо, це редагування належить і самому автору, але його можна віднести до того часу, коли пошуки «автобіографізму» в творах призводили часто до трагічного завершення людських доль і до такого явиша як самоцензура:
письменник змушений був писати не все те, що думав і мав сказати читачеві.
У романі «Третя Рота» описано сцену розстрілу гайдамаками двох білих льотчиків, яких випадково збили на станції Нирковій. ('Один капітан (поранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним обличчям, нащадок графа Потьомкіна. Цей, з мармуровим обличчям, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:
«Передайте моей жене...» В лютому 1926 року поет пише ліричну баладу «Перстень», яку друкує тоді ж у журналі «Червоний шлях». У тому ж році він розпочав і роботу над споминами «З минулого», надрукованими в десятому номері «Червоного шляху», що увійшли згодом до роману «Третя Рота» із незначними скороченнями.
Трагічні епізоди з періоду громадянської війни на Україні не давали поетові спокою навіть у післявоєнний час. 25 червня 1948 р. В. Сосюра пише вірш про моторошну сцену розстрілу петлюрівцями махновців, яку йому довелося свого часу спостерігати і описати в «Третій Роті»:

Я пам'ятаю дзвін церковний
біля огради, край села,
команди крик і жах безмовний,
де кров розстріляних текла.

Я одного забуть не смію,
як умирав він в ту зиму...
Йому штиком пробили шию,
і з рота вийшов штик йому.

Було це зранку, після бою,
На білий сніг багряний мак...
Юнак поблідлою рукою
Схопив кривавий той гостряк...

Кругом розстріляні лежали,
а він отак і занімів,
неначе смерті чорне жало
із горла видерти хотів.

У поемі «Розстріляне безсмертя» (1960) В. Сосюра ще раз повертається до цього жахливого епізоду, переконуючи і себе, і читача, що «цього не викреслиш із серця», що такі трагедії були можливі лише тоді, коли «весь світ стогнав в гігантськім герці, й земля кипіла в боротьбі...» Недаремно епіграфом до «Поеми другої» в епопеї «Залізниця» поет з гіркотою записує щире зізнання: «Я прийшов на станцію Революція, коли ударив другий дзвінок».
Поема «Володька», над якою В. Сосюра працював у лютому 1943 р. в Москві (паралельно з романом «Третя Рота»), була спробою описати в поетичній формі спогади про своє дитинство і юність:
Де гнуться рейки од заводу і над Дінцем ридає дим, мені приснилась Третя Рота і я собі, як був малим. Ведуть батьки мене за руки по золотій, в піснях землі, і тонко, тонко закаблуки об рейки стукають малі... Сидить дідусь у кабінеті і пише щось... Життя мов!
Ти, як стріла в бринливім леті...
О України піснечари, мій золотий дитинний сон!
І, нарешті, в архіві В. Сосюри залишилися спроби віршованого роману «Третя Рота», публікувати які автор не став, знаючи, очевидно, що після багатьох автобіографічних віршів і поем цей твір буде переспівом створеного ним раніше.
В. Сосюра визначає жанр «Третьої Роти» як роман (за первісним задумом—роман-трилогія). І, очевидно, з таким визначенням слід погодитися, хоч і не всі ознаки цього жанру проявилися в цьому творі. «Третя Рота» — це розповідь про власне життя, яким було — без прикрас, без самовихваляння і самолюбування. Ця розповідь співзвучна контекстові епохи, в яку жив поет. Можливо, в деяких місцях автор допускає елементи суб'єктивізму (і це неминуче!) чи й помиляється в оцінці людських вчинків чи певних явищ, але в цьому він щиро зізнається на сторінках цього ж роману. Складні життєві обставини іноді загострювали стосунки із деякими його колегами по перу, але на спільному шляху боротьби і шукань поет залишився вірним найвищим людським ідеалам, не погрішив проти правди. Переповідаючи, наприклад, про тимчасове загострення своїх взаємин із І. Куликом чи І. Микитенком, В. Сосюра нітрохи не применшує їхнього внеску в не лише загальну літературну справу, але й у вирішення долі його літературного таланту. А на відстані часу їхню трагічну загибель вважає трагедією всього народу.
Багато дослідників, відзначаючи документальну вірогідність мемуарів, чомусь вважають своїм обов'язком застерегти читача: мовляв, це джерело не позбавлене суб'єктивних оцінок автора, а дехто просто називав це суб'єктивізмом, не вникаючи в значення цього терміна. Іноді в сучасній науковій літературі (навіть тоді, коли йдеться про документальні джерела) вживається термін суб'єкі ивність як ознака, що знижує їхню історичну достовірність. Не переоцінюючи значення творів такого жанру, слід відзначити, що де — документи найповнішого самовиявлення і характеру людини, і способу її мислення, і підходу до оцінки певних явищ. Якщо ж автор, пишучи твір такого жанру, буде постійно думати про те, як сприймуть його сучасники або прийдешні покоління, то мимоволі стане рабом самопензури, позбавляючи таким чином науку найцінніших надбань — розкриття індивідуального (нехай навіть і суб'єктивного!) пізнання людини, суспільних явищ і т. ін. Намагання бути об'єктивним часто призводило до пристосування своїх думок до традиційних, що іноді будувалися не на достовірних фактах, а на загальних теоретичних судженнях. «Чим більше і щиріше мемуарист силкується перенести вповні, з усіма фарбами і тонами, той образ давно минулих подій, який лишився в його душі, — писав Іван Франко, — тим більша небезпека, що він до того образу додасть щось зайвого, пізнішого, нанесеного течією часу». В. Сосюра ніде не силує свого таланту, не приховує від читача навіть, здавалося б, невигідної йому правди, довіряючи йому найсокровенніше і найболючіше, що траплялося в його житті. І навіть наявні елементи романтичного максималізму, а іноді й наївності дорослої людини нітрохи не знижують художніх вартостей цього твору.
Роман «Третя Рота» — це яскравий зразок мемуарної прози. При відсутності щоденників і наявності дуже невеликої кількості листів В. Сосюри цінність такого автобіографічного матеріалу надзвичайно велика. О. Пушкін дуже високо цінував твори такого жанру. У «Подорожі в Арзрум» він шкодує, що Грибоедов не залишив автобіографічних записів, і написати біографію поета — це обов'язок його друзів. «Замечательныг люди исчезают у нас, не оставляя по себе следов. Мы ленивы и нелюбопытны!» — ось який докір кидається сучасникам видатних майстрів слова, що має бути пересторогою для всіх прийдешніх поколінь. Говорячи про «Записки Бййрона», Пушкін немовби радіє з того, що вони пропали, але насправді бере під оборону генія, який часто бував незахищеним від натовпу з його іноді нездоровим інтересом до інтимних і побутових подробиць приватного життя: «Зачем жалеешь ты о потере записок Байрона? черт с ними! слава богу, что потеряны. Он исповедался в своих стихах, невольно, увлеченный восторгом поэзий. В хладнокровной прозе он бы лгал и хитрил, то стараясь блеснуть искренностью, то марая своих врагов. Его бы уличили, как уличили Руссо, — а там злоба и клевета снова бы восторжествовали. Оставь любопытство толпе и будь заодно с гением... Мы знаем Байрона довольно. Видели его на троне славы, видели в мучениях великой души, видели в гробе посреди воскрешающей Греции. — Охота тебе видеть его па судне. Толпа жадно читает исповеди, записки etc., потому что в подлости своей радуется унижению высокого, слабостями могущего. При открытии всякой мерзости она в восхищении. Он мал, как и мы, он мерзок, как мы! Врете, подлецы: он мал и мерзок — не так как вы — иначе» '. Але така думка не виключає й іншої позиції Пушкіна: у листопаді 1825 p. він писав свої мемуари, які змушений був знищити після грудневого повстання декабристів. При цьому він із властивим йому захопленням відзначав: «Писать свои Memoires заманчиво и приятно. Никого так не любишь, никого так не знаешь, как самого себя. Предмет неистощимый. Но трудно. Не лгать — можно; быть искренним — невозможность физическая. Перо иногда остановится, как с разбега перед пропастью — на том, что посторонний прочел бы равнодушно. Презирать — braver — суд людей не трудно; презирать суд собственный невозможно».
Ще й досі багато щирих шанувальників таланту В. Сосюри — письменників, лікарів, учителів, вчених — розповідають цікаві епізоди, що перетворилися в легенди, як поет натхненно читав той чи інший твір, який так і залишився неопублікованим і невідомим сучасному читачеві. Міг навіть дати почитати рукопис і не вимагати його повернення, що й траплялося а його недрукованими творами. Створене своею поетичного уявою він не вважав тільки своєю власністю — воно вже належало народу. Тепер же ця легенда став реальністю — читач одержує твори, які десятиліттями лежали в архівах і не були доступними навіть найвужчому колу дослідників.
Павло Тичина, даруючи авторові «Червоної зими» видання «Вибрані твори» (1957) у трьох томах, на першій книзі зробив такий напис: «Дорогому Володимиру Миколайовичу Сосюрі—одному з найбільших поетів Радянської України, — та ні, — поетів усього світуї Лірик, — а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний — а разом з тим — бойовий у нього тон, наступальний. Та хіба можна в короткому цьому напису висловити все те, що я про В. М. почуваю! З любов'ю давньою, «непреходящей» любов'ю П. Тичина».
Задушевність, сміливість і дерзновенність відчутні у романі «Третя Рота», в якому—життя Людини і Поета, віддане своєму народові.

КОМЕНТАРІЇ

ПРОЛОГ

Третя Рота — шахтарське селище в Донбасі (тепер селище Верхнє, що входить до м. Лисичанська Ворошиловградської області). Засноване 1721 p. як сторожовий пост Ізюмського козацького полку. Після ліквідації козаччини там знаходилася Третя рота Бахмацького гусарського полку, звідки й походить назва.
1. Дебальцево — тепер місто обласного підпорядкування Донецької області, засноване в 1878 p.
2. Пономаренко Пантелеймон Кіндратович — товариш В. Сосюри, через якого В. Сосюра передавав для ознайомлення К. Є. Ворошилову в 1942 р. у Москві рукопис роману «Третя Рота».
3. ...Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка... — Йдеться про музей поета в Харкові при Інституті Тараса Шевченка, на базі якого 1933 p. було створено галерею картин Т. Г. Шевченка в Харкові, а 1949 p. — Державний музей Т. Г. Шевченка в Києві. Про долю рукопису поеми діда В. Сосюри тепер ніяких відомостей ніі виявлено.
4. ...він став учнем штейгерської школи. — Йдеться про навчання гірничої справи (маркшейдерії), що стосується просторово-геометричних вимірювань у надрах землі і на її поверхні з наступним зображенням контурів корисних копалин, гірничих виробок на планах і картах.
5. «Макар телят не ганяв». — Дуже далеко, в суворих пеобжитих місцях.
6. Гарібальді Джузеппе (1807—1882) —народний герой Італії, один із керівників революпійно-демократичного крила руху Рисорджименто — відродження національно-визвольного руху італійського народу.
7. «Андріеве стояния». — Очевидно, йдеться про свято на честь Андрія Первозванного (помер у середині І ст. н. е.) — одного з дванадцяти апостолів Ісуса Христа, який, за руськими літописами, проповідував християнство серед слов'ян Древньої Русі, побував біля Киева і на дніпровському березі встановив хрест. На цьому місці збудовано Андріївську церкву.
I
1. ...заводська «кукушка» — побутова назва тодішньої марки невеликого маневрового паровоза.
II
1. Локотош Радя — двоюрідний брат матері поета Антоніни Дмитрівни Сосюри.
IV
1. Юзівка — тепер м. Донецьк.
VII
1. Кольцов Олексій Васильович (1809—1842) — російський поет, автор віршів про красу російської природи, значна кількість яких покладена на музику і стала народними піснями. Писав твори також і українською мовою; бував на Україні, де збирав пісні та прислів'я, написав твори про тяжку долю українського народу.
2. «Ну, тащися, сивка...» — В. Сосюра наводить слова із «Пісні орача» 0. В. Кольцова.
3. Нікітін Іван Савич (1824—1861) — російський поет, у творах якого показано народне життя і висловлено протест проти самодержавства.
4. «Вырыта заступом яма глубокая...» — В. Сосюра не зовсім точно цитує вірш І. С. Нікітіна, написаний в 1860 p.
5. Саваоф (від давньоєврейського Цебаот) — одна із назв бога Ягве — верховного божества в іудаїзмі.
IX
1. ...«перпетуум мобіле» (від лат. perpetuum mobile—безперервне, вічно рухливе) — те саме, що й вічний двигун. Йдеться про уявну машину, яка, пущена в дію, виконувала б роботу як завгодно довго, не беручи енергії ззовні, що суперечить закону збереження енергії.
XI
1. «Вічна пам'ять» — заупокійна молитва у православних християн.
2. Верн Жюль (1828—1905) — французький письменникфантаст і автор праць з географії та історії географічних відкрить.
3. «Ветхий завіт» («Старий завіт»)—перша частина Біблії, що визнається за «священне писання» в іудаїзмі та християястві. Книга створювалася протягом IX — II ст. до н. е. іудейськими священнослужителями на основі легенд і міфів Стародавнього Сходу.
4. ...шукали землю Ханаанську... —Давня назва території Сірії, Палестини і Фінікії на Близькому Сході.
5. Філістимляни — древні племена, які проживали на східному березі Середземного моря і грунтувалися в II тисячолітті до н. е. В кінці XIII—на початку XII ст. до н. е. філістимляни почали захоплювати територію Палестини і Сірії.
6. Серафимович (справжнє прізвище Попов) Олександр Серафимович (1863—1943) —російський радянський письменпик.
7. ...братів Маккавеїв... — Йдеться про братів Іуди Маккавея—вождя народного повстання II ст. до н. е. в Іудеї проти влади Селевкідів. Після його загибелі боротьбу продовжували його брати до завоювання Іудеею політичної незалежності в 142 р. до н. е.
8. Самсон — герой біблійної легенди, ізраїльтянин, який одружився з дівчиною з ворожого племені філістимлян Далілою. Самсон мав надзвичайну фізичну силу, що містилася в його волоссі, але підступна жінка обрізала його і віддала чоловіка в полон філістимлянам. Полоненому Самсону викололи очі і закували в кайдани. В полоні волосся відросло, до Самсона повернулася сила, і він зруйнував храм, де його ув'язнили, в руїнах якого загинув і сам з ворогами.
9. Ісус Навін — за біблійною міфологією слуга і сподвижник Мойсея; не е автором Книги Ісуса Навіна із «Старого завіту».
10. «В тумане тысячелетий» — як видно із подальшого пояснення В. Сосюри, автором книги був письменник Красновсъкий.
11. А юнак Давид з його пращею, якою він знищив велетня Голіафа... — В Біблії (1-а Книга Царів, 17) розповідається, як юнак Давид убив каменем із пращі філістимлянського богатиря-велетня Голіафа.
12. Ієрихонські труби. — Після виходу іудеїв з єгипетського полону на своєму шляху в Палестину вони обложили місто Ієрихон, але зруйнувати міцні укріплення не було можливості. Ієрихонські мури впали від священних труб, завдяки чому місто було взято.
XVI
1. «Іліада», «Одіссея»—давньогрецькі епічні поеми, що приписуються Гомеру.
2. Уланд Лгодвіг (1787—1862) — німецький поет, драматург, історик літератури.
XIX
1. Рід Томас Майн (1818—1883) —англійський письменник. Автор авантюрно-пригодницьких романів, в яких відображено життя і побут індіанців.
2. «Вершник без голови» — пригодницький роман Т. М. Ріда.
XXI
1. Нат Пінкертон — герой серії аноншпих книг із оповіданнями про пригоди слідчого, які були створені, очевидно, як реклама американського «агентства розшуку Алана Ната Пінкертона і його синів». Не дивлячись на низький літературний рівень цих книг, у дореволюційній Росії вони мали успіх і широке розповсюдження, особливо серед молоді.
2. Нільсон Аста (1881—1972) —датська актриса, яка завоювала популярність у німому кіно.
3. Максимов — очевидно, йдеться про актора театру і кіно Максимова (справжнє прізвище — Самусь) Володимира Васильовича (1880—1937), який знімався з 1911 p.
4. Ліндер Макс (справжнє прізвище — Габрієль Лев'єль; 1883—1925) — французький кіноактор.
XXII
1. Белий Андрій (справжнє прізвище — Бугаєв Борис Миколайович; 1880—1934) — російський радянський поет, теоретик символізму.
XXVI
1. Лпухтін Олексій Миколайович (1840—1893) —російський поет.
2. Надсон Семен Янович (1826—1887) — російський поет.
XXVII
1. Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867—1942)—російський поет. Із 1920 p. перебував в еміграції.
2. Северянін Ігор (справжнє ім'я та прізвище Ігор Васильович Лотарьов; 1887—1941) —російський поет. Із 1918 p. жив в Естонії.
XXVIII
1. «Нива» — російський щотижневий журнал для сім'ї, що видавався в Петербурзі в 1870—1918 pp. і був одним із пайпопулярніших у Росії. В 1894—1916 pp. виходили щомісячні літературні додатки до журналу; з 1891 p. безплатним додатком до «Ниви» видавались зібрання творів багатьох російських та зарубіжних письменників, що забезпечувало журналу великі тиражі і популярність.
2. Цензор Дмитрій Михайлович (1877—1947) — російський радянський поет. Свої твори друкував із 1894 р., в 1905— 1907 pp. — в нелегальній пресі.
3. Фофанов Костянтин Михайлович (1862—1911)—російський поет.
4. Дон-Жуан — герой старовинної іспанської легенди; людина, яка все своє життя проводить у любовних пригодах. Дон-Жуан став персонажем багатьох творів світової літератури, в тому числі драми Лесі Українки «Камінний господар».
5. «Милый, милый, смешной дуралей!» — рядок із вірша С. Єсеніна.
6. Єсепін Сергій Олександрович (1895—1925) — російський радянський поет. В. Сосюра переклав десять .віршів С. Єсеніна («Береза», «Пороша», «Жебрачка», «Пісня про собаку» та ін.).
7. ...не любив читати Толстого. — Очевидно, йдеться про твори Л. М. Толстого, що були складними для сприйняття юнаком В. Сосюрою. Пізніше, і особливо в післявоєнний час і останні роки свого життя, поет по-новому перечитував класиків світової літератури, і твори Л. М. Толстого викликали його захоплення.
8. Шерлок Холмс — герой оповідань англійського письменника Копан-Дойля (1859—1930), освічений сищик (детектив), який розкривав злочини шляхом логічного аналізу, співставляючи різні, навіть такі, що здаються незначними, ознаки злочину.
XXIX
1. Плюшкін — один із героїв поеми М. В. Гоголя «Мертві душі» (1842), поміщик-скнара, скупердяйство якого стало манією. «Плюшкінство» — синонім хворобливої скупості.
XXX
1. А німці вже захопили Харків. —У квітні 1918 p. Харків загарбали німецькі окупанти. Місто визволили червоні війська 3 січня 1919 p.
XXXI
1. ...гетьманська варта після розгону німцями Центральної Ради. — 29 квітня 1918 p. німецькі окупанти розігнали Центральну раду, замінивши її маріонетковим «урядом» на чолі з колишнім царським генералом П. П. Скоропадським, правління якого у квітні-грудні 1918 p. увійшло в історію під назвою «гетьманщини».
2. Олесь Олександр (справжнє прізвище — Кандиба Олександр Іванович; 1878—1944) — український поет.
3. Вороний Микола Кіндратович (1871—1942) —український радянський поет, театрознавець, перекладач (переклав українською мовою «Інтернаціонал». «Марсельєзу», «Варшав'янку»).
XXXIII
1. «Артишок» — прізвисько, що походить від назви рослини родини складноцвітих — артишок, поширеної в країнах Середземномор'я і на Канарських островах. Культивується в СРСР і на Україні як овочева культура.
XXXV
1. ...тримає фронт проти дончаків... — Йдеться про автономну Донську область, утворену після контрреволюційного заколоту заможного донського козацтва, очолюваного генералом Каледіним.
2. Кащенко Андріан феофенович (літературні псевдоніми — І. Тертишний, А. Будій; 1858—1921) — український письменник, в історичних повістях і романах якого висвітлено історичне минуле України., зокрема історію козацтва.
3. Цум вафен — до зброї (нім.).
4. Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал»... — Йдеться про придушення в січні 1918 p. збройного повстання робітників і революційних солдатів Києва проти Центральної ради. Центром повстання був завод «Арсенал».
XXXVI
1. Потьомкін Григорій Олександрович (1739—1791)—російський державний і військовий діяч, генерал-фельдмаршал, князь. Був фаворитом і найближчим помічником імператриці Катерини II; з його ініціативи зруйновано Залорозьку Січ. Епізод, описаний В. Сосюрою із полоненим us щадком Потьомкіна, згодом був використаний поетом у лі ричній баладі «Перстень» (1926).
XXXVII
1. НЕП (нова економічна політика) — економічна політик. КПРС і Радянської держави в перехідний період від капі талізму до соціалізму, запроваджена на основі рішені Х з'їзду РКП (б) (1921 p.). Основу непу становили: заміні продрозверстки продподатком, допущення вільної торгівл при регулюванні її органами Радянської влади, здача в орен ду частини дрібних державних підприємств приватним осо бам, дозвіл на організацію невеликих приватних підприємств допущення в певних межах оренди землі та ін.
2. Ми співали «Чумака».народну чумацьку пісню,
3. Петлюра Симой Васильович (1879—1926) — один із керівників української буржуазно-націоналістичної контр революції; із лютого 1919 p. — голова Директорії.
4. «Плуг» — спілка українських радянських селянськм письменників, що існувала в 1922—1932 pp. (в 1931 р. «Плуп було переименовано на Спілку пролетарсько-колгоспних письменників).
5. Мазепинський полк — гайдамацький полк війська С. В. Петлюри, що носив ім'я гетьмана Мазепи Івана Степановича (1644—1709).
6. Гайдполк — гайдамацький полк.
7. ...ліві есери — дрібнобуржуазна політична партія в Росії, яка сформувалася в кінці 1917 p. з лівого крила партії есерів. Ліві есери входили до складу Радянського уряду, користувалися довір'ям частини трудового селянства і мали угоду з більшовиками. Влітку 1918 р. стали на контрреволюційний шлях. На Україні ліві есери підтримували деиікіиську і петлюрівську контрреволюцію.
8. Махно Нестор Іванович (1889—1934) —один із керівників дрібнобуржуазної контрреволюції на півдні України в роки громадянської війни, анархіст. В 1921 p. втік у Румунію. В. Сосюра написав поему «Махно» (близько 1924 p.), що не збереглася; описує ного втечу за кордон у поемі «Розстріляне безсмертя» (1960).
9. Чингал — кинджал.
XXXVIII
1. Карпом — караульне помешкання.
2. ...жмут «українок»... — очевидно, йдеться про паперові гроші.
XXXIX
1. Січові стрільці — військові формування контрреволюційної Центральної ради і Директорії, створені в 1917 p., які були розгромлені Червоною Армією навесні 1917 p.
2. Денікін Антон Іванович (1872—1947) — грдерал-лейтенант царської армії, головнокомандуючий контрреволюційними збройними силами під час громадянської війни.
XL
1. Григорев нас врадив, перейшов на бік червоних... — Йдеться про петлюрівського отамана Г. Григор'ева, який па той час формально перейшов на бік Радянської влади і командував дивізією на південній ділянці Українського фронту. У травні 1919 р. Г. Григор'ев організував антирадянський заколот на півдні України, відомий під назвою «грпгор'євщина». Заколотників було розгромлено радянськими військами.
XLI
1. Проскурів — тепер м. Хмельшщьшн'і.
2. Фельдман—очевидно, йдеться про перекладача і співробітника наркомату іноземних справ України в 1920-х роках Д. Фельдмана, з яким у Харкові був знайомий В. Сосюра.
XLII
1. Бірзула — тепер м. Котовськ Одеської області.
2. Ставили п'єсу «Бурлака» з участю Садовського. — Йдеться про п'єсу І. К. Карпенка-Карого, постановку якої здійснив Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище — Тобілевич; 1856—1933). В 1918 р. М. К. Садовський емігрував із невеликою групою акторів театру на Захід, де виступав на сцені. В 1920—1926 pp. жив за кордоном (Ужгород, а пізніше—Прага). В 1926 р. повернувся на Радянську Україну.
3. «Повій, вітре, з України...» — українська народна пісня «Повій, вітре, на Вкраїну...» на слова С. В. Руданського.
XLIII
1. Коли ми взяли Київ разом з денікінцями... — Йдеться про загарбання Києва денікінцями і петлюрівцями, що відбулося 31 серпня 1919 p. 16 грудня 1919 p. Київ було визволено червоними військами.
2. «Учітеся, брати мої...» — цитата із поеми Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим...» (1845).
3. Римський-Корсаков Микола Андрійович (1844—1908) — російський композитор і громадський діяч.
4. Директорія — контрреволюційний буржуазно-паціопалістичний уряд на Україні, створений у листопаді 1918 р. До лютого 1919 p. Директорію очолювали В. Винниченко і С. Петлюра. У квітні 1919 p. зазнала поразки від Червоної Армії, але після одержання допомоги від Антанти війська Директорії у липні 1919 p. вдерлися на Україну. Припинила своє існування після радянсько-польської війни і розгрому ційська С. Петлюри.
5. Раковський Христіан (1873—1937) —радянський партійний і державний діяч. В 1919—1923 pp. — голова уряду України; в 1923—1927 pp. — посол СРСР в Англії і Франції.
6. Черкасенко Спиридон Феодосійович (літературні псевдоніми—Провінціал, Стах Петро та ін.; 1876—1940) —український письменник. В 1919 p. емігрував за кордон.
7. Журлива Олена (справжнє прізвище — Котова Олена Костянтинівна; 1898—1971)—українська радянська поетеса і педагог.
8. Самійленко Володимир Іванович (літературні псевдоніми — В. Сивенький, Іваненко, Полтавець, Смутний та ін.; 1864—1925) — український письменник.
9. Слащов Яків Олександрович (1885—1929) — один із організаторів контрреволюції в роки громадянської війни, генерал-лейтенант. Командував корпусом денікінської, потім врангелівської армії. Емігрував до Туреччини, 1921 p. повернувся на Батьківщину, був амністований і служив у Червоній Армії.
10. Добрармія (Добровольча армія) — одне з найбільших білогвардійських з'єднань, основна ударна сила денікінщини. Армію було створено наприкінці 1917 р. на Дону при сприянні Антанти з контрреволюційних офіцерів, верхівки козацтва, юнкерів та буржуазної молоді.
11. «На вас, завзятці юнаки...» — вірш Михайла Петровича Старипького (1840—1904) «До молоді» (1876).
XLIV