LXII.
Микита Сергійович викликав нас на фронт—Тичину, Рильського і мене.
Тичину тоді призначили наркомом освіти України, яку ще мали тільки звільнити, а Рильський працював над словником 2, і вони не поїхали.
Поїхали Головко, Малишко 3 і я.
Про це я багато сказав у поемі «Вітчизна» 4.., яку Прожогін так нечесно «критикував», коли мене потім били за вірш «Любіть Україну!».
Але про це — потім.
Ми бували іноді на передовій, маючи базу глибокого тилу, при штабі Воронезького фронту.
Годували нас не дуже гарно.
Перше було завжди з трофейних картопляних очистків, і в мене дуже болів живіт.
Микита Сергійович іноді запрошував нас до їдальні штабу фронту і підгодовував нас.
Я наїдався так, що в мене живіт ставав, як тугий мавританський барабан.
Одного разу Микита Сергійович показав нам фото свого сина льотчика, що загинув смертю хоробрих.
Коли Микита Сергійович розповідав нам про смерть свого сина, він якраз тримав у правій руці повну ложку супу, а в лівій фото сина.
І мене вразило, що ложка супу в його руці не здригнулась, не пролилося з неї ні краплі, хоч у душі срібноголового воїна бушувала буря...
Я іію бурю чув своїм серцем, повним любові до людини, що так любила і любить Україну, що уособлювала для нас її, якій, як і йому, належали наші гарячі і вірні серця.
Я з захопленням дивився на нього, на цей залізний спокій батька, серце якого обливалося кров'ю жалю за сином.
А от і веселе, власне, це веселе могло кінчитися дуже сумніїм.
Ми були в Сьомій гвардійській армії.
Наша «база» була в селі, де розташувався політвідділ армії.
Коли ми приїжджали з передової, — вона проходила берегом Дінця — золотої ріки мого дитинства, — і німці били з-за неї по нас із важких гармат, так хлопчик господаря хати, де ми жили, завжди зустрічав нас так:
— Ну, как дела, пацаны? Закурить есть?
I от стою я у дворі в солдатському — в солдатській гімнастерці, в офіцерських темно-синіх галіфе й кирзових чоботях, пілотці й портупеї, з «тете» на боці та «Знаком Пошани» біля серця. Ми тоді ще не були атестовані і не мали звань.
Підлітає до воріт подвір'я, в якому я стояв, мотоцикл з передової. Мотоцикл із човником, у якому сидів маленький, нервовий і гарячий генерал.
Рукою в чорній рукавиці він зробив владний і гострий жест, мовляв, біжи!
Я йду до нього.
Тоді він кричить мені:
— Эй, ты! Бегом!
Я йду до нього.
Підходжу до човника і кажу маленькому генералу:
— Вы поосторожнее. Він:
— Ты кто такой! Я:
— Писатель украинский. Він:
— А-а! Извиняюсь. Скажите, пожалуйста, где здесь политотдел армии?
— Я не знаю. Но здесь есть товарищи, которые должны знать.
Генерал вилазить із човника і йде за мною, нетерпляче хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.
Я трохи відчинив ворота сарая, де Головко, Малишко і кореспондент «Радянської України» майор Купцов грали в карти і випивали горілку.
Я тихо сказав Малишкові:
— Андрію! Тут тебе хоче бачити один громадянин.
Малишко вийшов, позіхаючи і мутно кліпаючи своїми японськими оченятами та ще з рухами скуки, байдужості і втоми.
Він ще як слід не розгледів генерала, як той бурею гніву налетів на нього:
— Ты как стоишь!..
І т. д.
Малишко тільки злякано і зблідло стояв, виструнчившись перед генералом, а той одводив на ньому свою душу.
А потім лукаво глянув на мене і спитав:
— А может быть, это тоже писатель? Я сказав:
— Да. Писатель.
Тоді генерал з словами: «Я тоже люблю літературу», — пішов від нас, нервово хльоскаючи стеком по блискучій халяві свого чобота.
А Малишко гірко образився:
— А чого ж ти мені не сказав? Він же міг мене розстріляти...
А я пішов за сарай і заплакав з образи, що генерал кричав на мене і називав «ти».
LXIII.
Танковий корпус нагородили гвардійським званням, і ми були в цьому корпусі.
Мене вразив командир танкового батальйону, молодий хлопець в парусинових чобітках, що швидко і заклопотано ходив між танками. Він був невисокого зросту і дійсно нагадував мені підлітка. Всі танкісти були молоді, молоді.
Це ж було перед битвою, а вони себе тримали так, ніби не вони мають ринути крізь океани ворожого вогню визволяти рідну землю України.
Серед них були сини різних народів нашої Батьківщини, і всі вони були, як брати, що йшли з вогню в вогонь від легендарного Сталінграда.
У бліндажі один танкіст, що недавно був кавалеристом, гаряче доводив усі переваги коня над танком, як живої енергії і дружби кавалеристів над дружбою танкістів.
Але його розбили по всіх пунктах, і він, тяжко зітхнувши, погодився.
Мабуть, він сумував за своїми друзями і конем...
Перемагають армії з молодим командним складом. Я чув чи читав про це.
Я написав для танкістів від їх імені вірш «Клятва танкіста» з нагоди близького вручення їм гвардійського прапора і читав йото їм.
В цьому вірші, що потім поклав на музику фронтовий композитор і виконувала фронтова капела, танкісти клялися визволити Україну, на священну землю якої вони уже вступили і стали грізними арміями над Дінцем, клялися нищити ворогів і відплатити їм за муки нашого народу.
Клялися сини всіх народів разом із синами України, і ця клятва звучала, як грім у моєму серці.
Вони мені сказали (молоді, запорошені, прекрасні в своїй героїчній і жертвеній молодості):
— Товарищ Сосюра! Не беспокойтесь, все будет сделано!
Вони потім бронею і серцем зустріли на Курській дузі безумні орди бронірованої ночі, трохи угнулись їх зоряні лави, але не прорвав їх ворог, бо угнуті ряди героїв майбутнього комунізму туго вдарили в криваве лице нападника, і армії переслідування, що були напоготові, погнали фашистів туди, де Україна простягла своїм молодим визволителям руки в напіврозірваних ланцюгах...
Але я вже не був свідком гігантської битви на Курській дузі, бо рука, що берегла мене, повернула мене в Москву.
Сказали, що телеграмою викличуть мене знову на фронт. Але я так і не дочекався тієї телеграми.
І почалося щастя міліонів, щастя визволення загарбаних ворогом міст і сіл Батьківщини.
Все далі і далі на захід ішли полки визволення й відплати.
Салюти, салюти, салюти!..
Небо Москви ритмічно гриміло гарматними [салютами] і сіяло різнобарвними огнями ілюмінацій, щовечора воно сіяло...
Уже Харків залило сонце Батьківщини...
Донбас обнімав крилатих вісників весни людства...
А вогненна лавина визволення котилася все далі й далі...
Полтава!..
І нарешті — Київ!!!
Урядовим поїздом ми летіли полями України, що витирала сльози щастя з своїх безсмертних очей, ми летіли на мітинг інтелігенції, що мав бути з нагоди визволення Києва.
Минуло кілька днів, як одгриміли битви за серце України Київ...
І от уже це серце б'ється в грудях соціалізму.
Ми поїздом їхали до Дарниці, а там машинами [і] через понтонний міст у Київ.
Дніпро...
Ніякі слова не передадуть нашого щастя...
А повз нас гриміли танки, вони, сиві од інею, йшли і йшли по Шевченківському бульвару туди, де йшов грандіозний бій за все нові міста і села України.
Це ж саме творилось і в бою за визволення інших республік Країни Рад, тимчасово залитих гадючою тьмою свастичних ночей...
Руїни, і рани, і щастя, щастя, щастя...
Воно переважало все, йому підкорені були і наші серця, і серця блідих, виснажених братів і сестер, що вийшли до нас із печер ночі, назустріч сонцеві і щастю, щастю, щастю...
Звичайно, біль незліченних ран і втрат іще тьмою муки за сяйвом радості в очах врятованих коливався, як ніч, що відходила перед багряними прапорами світання...
Моя особиста радість, радість повороту і перемоги, зникла в загальній радості, і від того здавалося, що серце не витримає щастя, що потоками заливало його, що летіло в нього з мільйонів таких же сп'янілих од щастя сердець...
Але ворог зробив останню спробу повернутії Київ. Він узяв Житомир, і ми вже чули глухий і зловісний гуркіт канонади, що поволі, але невпинно наближалась до нас.
Мітинг не відбувся, і нас перекинули на лівий берег Дніпра.
І знову поїзд летів, а його шукали фашистські самольоти і ніяк не могли знайти.
Ворога одігнали.
Та уряд і ЦК були ще в Харкові.
Коли ж ворога одігнали ще далі, знову засіяли перед нами Лавра і колоїш будинку ЦК над Дніпром, знову рідні вулиці, чорні руїни Хрещатика, вітер в покрученому вибухами залізі і, як очі мерців, порожні вікна розбитих гнізд, відкіля до війнп лунали музика і сміх щасливого життя, що ще не знало смертної тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторів над золотими голівками дітей...
LXIV.
Там, на заході, іще гримить битва гігантів, щоправда, фашистський гігант, коли тікав від нас, ставав все меншим і меншим, поки не обернувся на гнома під безпощадними ударами меча Червоного богатиря... Але ще ворог пручався і намагався удавати, що він не гном, а той же бронірований гігант, що топтав наші поля і серця своїми чобітьми, залитими кров'ю і мозком масових розстрілів, тортур і погромів.
Тепер міліонний месник ішов по його полях з сходу і заходу, з двох боків били фашистського звіра...
А тут, на визволеній землі нашої спільної Матері, всемогучий труд почав загоювати страшні рани...
І руїн ставало все менше, вони танули, наче сніг на сонці...
Битва за хліб кипіла на полях Батьківщини...
Ну, та це все відоме вам, дорогі читачі...
А де ж, ви скажете, Третя Рота?
А Третя Рота в моєму серці, як море в краплі його води.
І про Третю Роту ще буде мова.
LXV.
Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я в 1944 році написав вірш «Любіть Україну», який студенти просили мене по кілька разів читати їм на літвечорах.
Поет Олекса Новицький 1 надрукував «Любіть Україну» в «Київській правді», а Леонід Новиченко 2, як редактор, передрукував його в нашій «Літературній газеті».
Цього вірша я написав внаслідок таких фактів...
Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна така сказала при мені й Юрі Кобилецькому:
— Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:
— А за украинским народом вы не соскучились? І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком 3 ішли з нею по вулиці Горького:
— Для меня Родина — там, где мене хорошо.
Ткачук сказав:
— Свиняча філософія.
І ще Валентин Бичко 4 пожалівся мені, що днями за
порадою т. Мануїльського5 з одного номера газети «Зірка» знято шапку з такими словами:
Учітеся, брати мої, думайте, читайте.
І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!..6
І ще:
Мова рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лпш камінь має...7
Я не буду називати авторів цих слів... У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав «Любіть Україну».
LXVI.
Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони...), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина ', і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку 2, що жив у флігелі соборського подвір'я разом із своєю високогрудою жіночкою.
Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.
Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..
Фашистське вимели сміття полки визвольною грозою... И багряний прапор наді мною благословля нове життя.
Тут над штиків колючим гаєм був клич; «Вперед, товаришії» І образ Леніна сіяє в моїй закоханій душі.
І ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі.
Ленін...
З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.
Я знов лечу у споминах назад.
Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями.
Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло.
Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і «священнодіяли» між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такпй-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак і Коваленко.
Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: «Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик».
Вони поблажливо усміхнулись:
— Просим, просим!
Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію.
Коряк сказав: «Це— левое ребячество».
Щупак 3: «Це правий ухил».
А Коваленко 4: «Та це і— справжня контрреволюція».
Я сказав: «Товариші! Це — з Леніна».
Картина.
Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років.
Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Кпєві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів.
Колись моя мати, побачившії, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля:
— Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть.
Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала:
— Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила...
І я тоді написав «Дніпрельстан».
(І ще кінь метнувся на Донбас).
Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячії тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові.
Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері.
Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене.
Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй.
Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
— Сукин сині Якось я їй сказав:
— Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав:
— Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
І знов Київ... Перон, дзвінки...
Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва.
Скільки радості!
В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів...
Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати.
Радісно ми поверталися до Києва...
Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного ііеба, редакційна стаття «Правди» 5, в якій мене за вірш «Любіть Україну», за любов до України «в стягів багряному шумі» названо, по суті, націоналістом за те. що я нібито пишу за Україну поза часом і простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудків») і що Україна («між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками!»)... Справа в тому, що «Правда» критикувала перший варіант «Любіть Україну», написаний у 1944 році, сім років тому, де був рядок:
«Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами», і цей варіант переклав Прокоф'єв,
А в збірці «Щоб сади шуміли», за яку я був нагороджений Сталінською премією 1-го ступеня, був надрукований вірш «Любіть Україну», в якому рядок: «Без неї—ніщо ми...» я замінив рядком: «між братніх народів...», щоб показати Україну не ізольовано од своїх соціалістичних побратимів і посестер.
Але «Правда» почала мене бити за перший варіант «Любіть Україну», що під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра і Бандера 6...
І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, — всі організації!.. — і навіть у всесоюзному — шукали в кожній республіці свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив «Любіть Україну», мені не вірили і били до самозабуття.
Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру):
— За який націоналістичний гріш ви продалися?
А Малишко вмістив в газеті «Радянська Україна» цілий підвал, у якому «доводив», що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами».
Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт.
І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.
Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі «Вітчизна» і «знайшов» його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!..
Н. 7 дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!».
Одразу ж після появи статті в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников 8.
Він мені говорив, що я «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам».
Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа 9, що був надрукований у «Правде».
А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі 10 сфотографували.
Коли я приїхав у Сталіне 11, ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.
Він говорив про «Любіть Україну», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.
Закінчивши промову, він сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки 12.
Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав:
— Ви — Володимир Сосюра?
— Я.
— Дозвольте потиснути вашу руку!..
Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене.
Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий.
То мені потиснула руку українська молодь.
І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські13 аплодисменти і цей потиск руки...
Але серце не витримало, і в мене почалися спазми коронарних судин, а потім досягла свого апогею гіпертонія.
Тільки це вже галузь медицини, а не ідеології, і за це я прошу пробачення у вас, мої золоті читачі!
Тільки медицина все ж зв'язана з ідеологією, власне, з ідеологічною боротьбою і любов'ю.
Серце почало протестувати уже після арешту моєї дружини 14, яку викликали в Міністерство Державної Безпеки телефоном, коли мене не було дома.
Так. Серце не витримало і почало давати грізні сигнали.
Муки особисті не такі вже й цікаві, тільки у нас трудно сказати, де починається особисте і де кінчається громадське.
Наскільки чудесний наш соціалістичний лад, що в ньому злиті з «ми» воєдино «я» кожного з нас.
Колись мені одна стара більшовичка сказала:
— Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим.
І в цьому моє щастя, а може, й сила, що я ще до поради старої більшовички переживав завжди (і переживаю) з народом.
Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС — меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію — значить, було за що.
Це говорила моя свідомість, а серце кричало, і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця.
І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...
Це дало право С. сказати на поетичній секції про мене: «Сосюра — вже смердючий труп».
Правда, товариші, і навіть Малишко (він іноді буває хорошим), всипали С. за мене.
А він щось белькотів, що він так сказав для користі літератури...
Та товариші в переносному смислі зробили із С. «смердючий труп».
Це було ще за доби «культу».
До Києва приїжджали російські письменники, і з ними приїхав Назим Хікмет 15.
І теж цо було ще за Сталіна.
Хікмет попросив Малишка познайомити його зі мною і при товаришах сказав мені:
— Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел.
Після Сталіна почалося [оздоровлення] літературної атмосфери.
Стало легше дихати і співати.
Але за кілька днів до розгрому Берії16 і його бандитів уночі — дзвінок.
Дзвонив той же, що заарештував дружину:
— Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в нее и приезжайте к нам.
Я вийшов.
Машина з указаним номером уже чекала на мене. В ній був один в чорному. І я з ним поїхав в Міністерство безпеки.
Ще до цього за мною вже ходила тінь смерті. В неї були жовті штиблети, світло-шоколадний костюм і безбарвне обличчя нальотчпка.
В міністерстві той, що мене привіз, завів до одного кабінету і зник.
В кабінеті було двоє в військовому. Один стояв, а другий сидів за столом.
Я показав свою перепустку, і той, що сидів за столом, забрав її в мене і замкнув до шухляди.
Ясно.
Мені сказали, щоб я почекав.
Сиджу, чекаю...
А вони. ті двоє, про щось жваво і весело розмовляють, здається, про концерт, про гру артисток...
Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клітці»,
Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, ніби я — порожнє місце.
Очевидно там, нагорі, по прямому проводу питали згоди на мій арешт одну людину, що простягла благовісну руку над моєю головою і сказала:
— Сосюру не трогать!
І чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно своїми гострими, закривавленими кігтями, одійшла в морок...
Тоді зроблено було такий крен.
Заходять двоє у військовому, рангом вищі за тих, що застосовували до мене прийом «психологической пытки», і один з них сказав:
— Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.
Ми пішли нагору.
Зайшли до кабінету міністра.
Це був Мешік 17, потім розстріляний разом із Берією й іншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотіли навалити Гімалаї трупів до тих, що вже навалили, але... не вийшло!
Мешік, коли я привітався з ним, запросив мене сісти.
Я сів.
Він дивиться на мене і мовчить.
Я теж мовчу.
Мешік:
— Чого ви мовчите?
— Я жду, що ви мені скажете. Мешік:
— Чого ви не даєте до друку ваших віршів? Ви що, протестуєте проти критики?! Я:
— Ні, я не протестую. Вірші я пишу, але мене не друкують. Мешік:
— Хто вас не друкує?
Я:
— Газети, і журнали, і видавництва. Я вже давно, давно дав у «Радянський письменник» велику збірку поезій «За мир», але її й досі маринують.
Мене. між іншим, уже не друкували два роки ніде і не дозволяли виступати перед народом.
Тобі кажуть «виправляйся», а не друкують, як же я буду виправлятись?
Смілянський правильно говорив, коли його били:
— Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють із забою, а дають йому змогу там же, в забої, і виправлятися!..
Мешік:
— До вас ніхто не заходив з націоналістичного підпілля? Я:
— Ні! Навпаки. Мені присилали загрозливі листи. Мешік:
— А як ви живете матеріально? Я:
— Не вилажу з ломбарду. [Здав] речей на 10 000 крб. Мешік:
— Так ви мені напишіть листа про те, хто вас не друкує, і завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому лііста до мене і дасте йому переписати номери ломбардних квитанцій.
Я попрощався з ним і пішов.
А той, що відібрав у мене перепустку і замкнув її в шухляду письмового столу, з такою люттю і темною ненавистю у східних очах дивився на мене, а рука, рука ката, віддавала мені перепустку.
Я, не попрощавшись із ними, вийшов.
А через деякий час та рука, що сказала своїм благовісним жестом: «Сосюру не трогать», повернула мені з далекої засніженої тайги мою дружину.
Це вже було після розгрому Берії.