L.
Ще на фронті я читав вірші Тичини в 1919 році, але, крім «Більше не побачу сонячних очей» 1, нічого не зрозумів. Потім, пізніше, його «Сонячні кларнети» ввійшли в мою душу як море акордів і дня, і ночі, і світання, і заходу. Він чарував і полонив мене. Я жив тільки його образами, повними музики і сонця, а то й трагічними, як трагедія мого народу, як я тоді думав.
Да. Ранній геніальний Тичина був вчителем моєї поетичної юності після Шевченка, Франка, Лесі Українки, Вороного, Чупринки і Олеся, бо я вчився у багатьох, між іншим, і у прозаїків, як поет, а основне, я вчився у мого народу, як і вчусь у його пісень, то трагічних, то ніжних, то повних такої героїки, що серце захлинається од щастя, що я син такого народу. Безкінечно благородного, рицарського, який ніколи нікого не поневолював, а тільки бився за своє місце на землі. Боронив свою рідну Вкраїну.
Так от. Про Тичину.
Коли я познайомився з ним живим, а не в мріях, то моє уявлення лишилося про нього таке, як і у мріях.
Тонкий і стрункий, зеленоокий і ніжний, він немов летів у моїх очах, мов летів у небо слави, якого він, як ніхто з нас, був достоїн.
Це ж був 1923 рік, один з перших років нашої літературної молодості.
Якось ми були на городі диткомуни імені Василя Чумака 2. Був Іван Кириленко, здається, Божко й інші, яких не пам'ятаю.
У Тичпни, в його геніальному вірші «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея» 3, є такі рядки:
Од всіх своїх нервів у степ посилаю:
— Поете, устань!
Я ще на фронті, коли читав:
А справжня муза, неомузена, там, десь на фронті, в ніч суху, лежить запльована, залузана на українському шляху 4, — то думав, що т. Тичина сказав це про мене. А в рядках:
«Поете! Устань!»
я просто відчув, чи мені так здавалося, що він звертається до мене, що запльованою і залузаною душею, в суху ніч лежав я з гвинтівкою в руках на кривавому шляху України...
«Поете! Устань!»
І я душею кричав великому поету нашого народу:
— Якщо я чудом залишусь живим, я встану!
Якось дивно переплітається в мені в часі поезія Тичини.
Але це було так.
Бо в боях десь у глибині душі в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити і співати.
Смерті я не боявся. Мені тільки жалко було моїх віршів.
І буквально так, якось пізніше, сказав про себе Павло Григорович.
Я просто жахнувся. Наче він — я.
Але повертаюсь на город диткомуни.
Павло Григорович лежав у траві і задумано і мрійно дивився своїми зеленими волшебними очима в небо й іноді на нас.
Я спитав його:
— Прийшов той поет, якого ви кликали? І Тичина відповів:
— Ні.
Та я не повірив йому.
Яка дивна юнацька самовпевненість і віра в свої сили, не тільки ті, що були в мене, а в ті, що будуть!
Потім іще летіли дні.
Павло Григорович бував в сім'ї Дніпровського Івана, куди заходив і я, і читав нам свої харківські вірші про жорстокий годинник над головою, про цвинтар 5...
І раптом він сказав:
— А що, як я усохну?..
Ми мовчали.
І далеко потім Тичина сам відповів на цей крик його стривоженої душі:
«Глибинами не всохну, не вмілію» 6...
Да. Я любив і люблю Тичину як нашого великого поета.
Хоч і люблю в нім не все.
Багато він дає до друку так звані поетичні відходи з його творчої лабораторії, що непокоїли і непокоять мене, бо я знаю, який це гігант, і стає боляче, коли він іноді, і не зовсім іноді, стріляє з гармат горобців.
Але не дивлячись на це, Тичина — геній, і таким він е не тільки для нас, а таким залишиться і для наших нащадків, коли ми мовно не зникнемо як нація.
LI.
І от Віра з синами покинула мене. Вона переїхала в стару кімнату, посварившпся зі мною навіки.
Ну хай ми посварилися. Але при чому ж діти?
За що вони росли напівсиротами?
Я ніколи собі не подарую цього, як і сини мої, що відмовились від мене.
Олег навіть сказав, що коли я помру, він не піде за моїм гробом.
А Коля гостро і назавжди порвав зі мною.
Віра їх виховала в смертельній ненависті до мене. Вона навіть вигадала лозунг для синів: «Рвать и презирать».
Це у мене «рвать» і мене «презирать».
Ну що ж. Що посієш, те й пожнеш.
Тяжко оголювати своє серце, але я інакше не можу. Моя рана не тільки моя. Скільки у нас родинних трагедій! їх навіть і не перелічиш.
Правда, їх стає все менше. Це показує на зміцнення нашої держави, і врешті їх і зовсім не буде. Я вірю в це.
Вірю в гармонійну людину комунізму, яка переможе не тільки морально доісторичну людину, але переможе й смерть і стане Владарем Космосу, переможе час і простір, стане безсмертною.
Знов повертаюся назад.
Як мені хочеться сказати про тих, кого уже нема між нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушників радянської заповітності, про тих, хто чудом лишився живим.
Я написав поему «Махно» 1, за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане.
І в цій поемі я згадую про Примакова 2, переможця Махна,
І от він, живий герой моїх мрій, запросив нас на зустріч із ним у квартирі Раїси Азарх 3, яка говорила нам, шо вона командувала бойовими ділянками фронтів. А мені щось не вірилось. І товариш Примаков спитав її:
— А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?
Ну, санітарна і бойова ділянки мають чималу дистанцію.
Видно, Азарх дуже хотілося, щоб я або хто інший оспівав її як героїню громадянської війни. Але чому вона не щира? Хіба серед медробітників громадянської війни не було героїв?
Примакову я читав «Махна», і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе.
Але ще до війни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго і прекрасного полководця буремних днів на Україні.
Так само і Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься «порушенням радянської законності», і Епіка 4, Куліша, і багатьох, що чесними і чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за яку вонп пішли в безсмертя, бо пам'ять про них вічно горітиме в наших серцях.
Звичайно, література у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з моїх «друзів» почне мені дорікати, зважаючи на описані мною кулачні епізоди. Але я їх описав не для сміху, а щоб показати, як пристрасна любов до літератури керувала нами, що іноді ми забували навіть, що ми люди, і ставали троглодитами, знов таки ж з безмежної любові до слова, що є душею нашого народу.
Я написав поему «ДПУ» 5, і коли прочитав її одній своїй знайомій, вона сказала:
— Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто не воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цієї дівчини. На чекістів, справжніх чекістів, я дивився крізь святий образ Дзержинського.
Іменно віра в наші органи безпеки і любов до них керували мною в поемі «ДПУ».
Азарх була, здається, головредактором ДВУ 6, і коли вона прочитала в поемі, що в отамана бандитів карі очі, а в чекіста, що його вартував, світлі, то вона сказала:
— Измени цвет глаз, и вообще, за это противопоставление карих глаз светлым тебе может крепко влететь.
Але я колір у очей не міняв і мені «крепко» не влетіло.
Взагалі, тоді дуже чіплялися до лірики і в серце моє встромляли тисячі ножів різні літературні шавки, внаслідок чого я написав збірку поезій «Серце» 7.
Коли почалися арешти українських радянських письменників, то мені страшно стало, що розбивалася моя віра в людей. Я, ми знали дану людину як хорошу, чесну, радянську, — раптом вона — ворог народу.
І так удар за ударом, і все в душу. душу народу, бо письменники — виразники народної душі.
LII.
На робітфаці вчилася зі мною на одному триместрі Бєлєнькая-Ситниченко, що вхожа була до т. Затонського 1 — тоді наркома освіти.
Бєлєнькая повела мене до нього на квартиру, і він, великоголовий і широкоплечий, за столом здавався мені високим, а як вийшов з-за столу, то переді мною стояла людина маленького зросту з широким і високим чолом філософа.
Його чорні, а може, сині (це ж при електриці) очі були повні блиску й мудрості.
Я читав йому вірші, і він мене назвав «поэтом гражданских набегов» і дав наказ дати мені через секцію наукових робітників окрему кімнату.
Але коли я написав поему «Махно», Беленькая говорила його думку про мене: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш».
Якось, уже після дискусій з троцькістами, ми, робітфаківці, почали говорити про Пушкіна, і я сказав, що Леігін любив Пушкіна через соціальну спорідненість із ним, що естетично Ленін був вихований у такому ж оточенні, як і Пушкін, себто тому, що Ленін і Пушкін дворянського походження.
Що Ленін політичне для мене вождь, а от щодо поетичнііх симпатій, то я з ним не згоден.
Гурінштейн, Міллєр, Бєленькая й інші накинулись на мене, як на ворога. Потім перескочили на революцію.
Міллєр сказав:
— Каждый стон раненого красноармейца — музыка. Я крикнув:
— Ти садист і мерзавець!
А Бєлєнькая-Ситниченко крикнула мені:
— Революция — это напор! Я:
— Кинь! Ти ховалась десь по куточках і не знаєш революції!
Словом, на мене полетіли заяви, і мене викликали на партбюро робітфаку.
І знову всі накинулися на мене за Леніна. Я їм говорив, що я Леніна люблю, що я за його ідеї, які стали ідеями всього трудового народу, ішов на смерть.
Але мені не повірили.
Тоді я сказав:
— Если уж правильно рассуждать, то я принес партии пользы больше, чем вы все вместе взятые.
Один з членів бюро аж підскочив на місці:
— Ого! Сильно сказано!
Я бачив, що питання стоїть так, що все бюро за виключення мене з партії.
Я, в силу своєї політичної розхристаності і покладання надій більше на класовий інстинкт, а не на знання уставу і теорії партії, не знав, що за партквиток можна боротись аж до ЦК ВКП(б), і тільки коли він санкціонує виключення з партії, тільки тоді треба здати партквиток.
І, зарані знаючи рішення бюро, я вклав руку в кишеню піджака, що біля серця.
Всі пополотніли... (Думали, що в мене зброя).
І коли я з кишені витяг партквиток, всі раптом і з полегшенням зітхнули.
Коли розбирали рішення бюро на загальних зборах, я був дома, бо подав заяву (Гурінштейн була секретарем партбюро робфаку), що я здав партквиток у стані нервового вибуху і що прошу партквиток мені повернутії, але справу хай розглядають без мене, бо я боюсь наробити ще чогось істеричного.
Гурінштейн моєї заяви зборам не читала, і ті товариші, що боронили мене, були обеззброєні, коли на запитання: «А де ж Сосюра?» — Гурінштейн відповіла:
— А Сосюра ходит в коридоре. Ему стыдно быть на собрании.
На партбюро ІНО рішення про виключення мене з партії було стверджено більшістю двох голосів проти одного.
Але наспіла партійна чистка.
Головою комісії по чистці у нас був т. Касторов, старий більшовик.
Коли мене викликали, я зайшов до кімнати, де за довгим столом, накритим червоним, сиділи... робітники. Змалку рідні обличчя глянули на мене очима мого заводу:
— Ваш партбилет?
— У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет?
Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене і каже:
— Расскажите!
І я розповів, як мене цькували троцькісти типу Гурінштейн, яка, коли висували кандидатів до Рад, пропонувала висувати своїх, бо робітники не вміють думати, що треба думати за них, про фразу Міллєра, що «каждый стон раненого красноармейца — музыка» і ще багато.
Тоді т. Касторов каже:
— Все это правильно. Но вот вы, пролетарский поэт, как же вы могли сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце. А разве сердце можно вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет — это политическое самоубийство. Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни. Пролетарскому поэту надо это знать.
І от прийшов час оголошення результатів чистки.
Ми всі прийшли, хто з надією, хто з тривогою.
Була тривога і у мене.
Нарешті заходить комісія. Першим зайшов секретар комісії і привітався зі мною.
Я подумав: «Мабуть, не виключили, раз вітається».
І мені стало світліше на душі.
Але тривога не проходила, хоч до неї приєдналась і білокрила надія.
Почали читати прізвища тих, кого залишили, кому різні партпокарання, кого виключили.
Номер мого партквитка був 279305.
Читали спочатку номер партквитка, потім прізвище.
І от Бєлєнькая-Ситниченко.
Забув, яке покарання за те, що вона приписала собі партстаж з 1915 року, а сама вона член партії з 1917-го. Та ще й що вона за громадянської війни більше була в командировках.
Гурінштейн: «За неизжитую психологию Бунда 2 из партии исключить».
Гурінштейн тяжко зітхнула і, наче з неї випустили повітря, як порожній мішок, опала на стільці.
Я грішним ділом дуже зрадів, що її спіткала така смертна для комуністки доля.
І от нарешті Сосюра:
«За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением».
А Ленін дивиться на мене з стіни, тепло усміхається своїми мудрими примруженими очима і наче каже:
«Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригінальним, говорив проти моєї любові до Пушкіна. Ти теж його любиш!»
І душа моя відповіла Леніну: «Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!»
І, повний щастя, я глянув на світ так, як я дивився, коли мене, замість розстріляти, червоні брати прийняли в свої лави бійців за весь бідний народ.
Перший арешт, як писав Хвильовий у своєму листі перед самогубством, «перший постріл по нашій генерації» (не по «Новій генерації» Поліщука, яка складалася з одного його, а по генерації письменників, які творчо йшли за Хвильовим), перший арешт був арешт Міші Ялового 3, якого ми всі дуже любили, прекрасного комуніста і людини, поета (Юліан Шпол) і прозаїка («Золоті лисенята» — роман).
Не марно ми всі називали його Мішою, ласкаво, як улюбленого брата.
Яка це була сонячна людина!
Коли він був секретарем редакції журналу «Червоний шлях» і я йому приніс уривок із «Третьої Роти» («З минулого»), він прочитав його (це про кривавий період мого перебування в Петлюри) і сказав мені:
я:
Не советую тебе печатать! Почему?
Він:
— Слишком пристальное внимание. Я сказав:
— Друкуй.
Грішним ділом, я, коли його заарештували (а ми ж вірили нашим органам безпеки), подумав, що «пристальное внимание» було скероване на нього, що в нього була совість не чиста і вія, вважаючи мене теж за грішника, застерігав мене словами: «Слишком пристальное внимание».
А тепер виявилося, що совість його перед революцією чиста, як сльоза, як і багатьох, що після нього пішли в небуття з жахом у серці. Вони ж думали, що гинуть од руки своїх, а це був ідейний жах, найстрашніший. Бо коли умираєш од руки ворога, то ти знавш: духовно — ти не умреш, тебе ніколи не забудуть червоні брати, а коли умираєш од руки своїх, як ворог народу, це страшно, бо це не тільки фізична, але й духовна смерть.
За арештом Ялового пролунав постріл із браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво розбризкав стіну його кімнати, де він творив, клянусь серцем, тільки з любові до свого народу.
А Н.4 хоче Хвильового вбити духовно. Ні! Хвильовий як письменник, як геній, безсмертний. І не Н., який ходив під столом, а то може, й на світі його не було, коли ми з Хвильовим одкривали перші сторінки Жовтневої літератури, не Н., цьому літературному флюгерові, вбити пам'ять геніального сина Революції, що був бійцем багряного Трибуналу Комуни, а загинув од чорного трибуналу, тільки не Комуни, а тих, хто амійпо вислизнув з-під контролю партії і хотів мечем диктатури пролетаріату знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук ворогів народу, що діяли іменем народу. вибили меч руки партії і віддали його знову в чесні й святі руки синів Дзержинського.
LIII.
Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад.
Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу українську літературу, то були в ній Еллан, Кулик, Коряк, Доленго і почали приходити до нас: Йогансен, потім приїхав із Галичини Валеріан Поліщук, з'явилися Копиленко і Сенченко.
Я не кажу про Київ, де засіяла така зоря Жовтневої поезії, як Василь Чумак (пісню якого — «Більше надії, брати!»—ми співали на робфаці). Чумак і ще Заліївчий 1, що першого покололи багнетом в підвалах денікінської контррозвідки, а другий героїчно загинув під час повстання проти гетьманців у Чернігові. Ну, і звичайно, Тичина. Словом, ми почали творити українську літературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях.
А літвечори в сельбуді! Яке це було щастя, коли наші молоді серця билися, як одне серце, в єднанні з такими ж, як і ми, молодими читачами, що так же, як і ми, любили рідне художнє слово.
Як чудово знав сучасну російську літературу і пропагував її серед нас, письменників, Копиленко, як він вітав все нове і прекрасне в ній, як любив він все нове в літературі України!
А Сенченко Іван!
Безумовно, в його перших віршах (та й Копилепко починав, як поет) було дихання геніальності, у віршах про нове, радянське місто, які він вмонтовував у свою прозу зі скульптурними образами.
Жалко, що Іван чомусь покинув писати вірші і, зачарований прозою, остаточно закохався в неї, щоб бути вірним їй до кінця.
І тихий, і мудрий Доленго Міша, якого я дуже любив як літературного труженика, трохи чудного і химерного поета, але іменно цим і привабливого, чудесного критика з тонким художнім смаком.
Його я люблю й зараз. І зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий.
А Еллан! Перший після Кулика живий поет, якого я, ще початківець, побачив і полюбив всією душею за сталеві сині очі з гострим холодом у зіницях, коли він хвилювався, владно стиснені губи, коли говорив про завдання жовтневої поезії.
Солдати, солдати, солдати під знаком червоних зірок!.
Або:
Ніжно іскрять апарати Кремля на словах маніфесту-декрету...
Ну і, звичайно, «Ударом зрушив комунар...» і «Повстання».
Так. Він був і другом, і вчителем для таких, як я. Вічно для других і ніколи — для себе.
Такий Василь чудесний і всім єством відданий комунізму богатир духу, який все особисте підкорив загальному, і таким і пішов від нас, коли його огняне серце перестало битися для революції, щоб битися вічно в рядках його поезій, що він залишив нам і нашим нащадкам.
Як я їх всіх любив! І Хвильового, і Коряка, і Пилипенка, і Йогансена (поета-чародія), і Копиленка, і всіх, хто запалив своє серце огнем любові для народу і світив ним своєму народу на шляхах його героїчних шукань.
Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все більше. Але всі вони злилися для мене в один образ, який мені світить із днів нашої юності, і цей образ ніколи не погасне для моїх очей... А коли мої очі погаснуть, він буде світити для очей мого безсмертного українського народу...
І от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник 2, якого я любив всім серцем і дивився як [і] на мого комуністичного батька, називаючи «червоним левом Революції».
Нас викликали на бюро Дзержинського райкому — Куліша, Досвітнього 3, Касьяненка 4 і мене, щоб ми сказали про своє ставлення до самогубства Хвильового і Скрипника. Секретарем райкому була висока енергійна жінка (забув її прізвище), що дала нам слово.
Ну, всі виступали, як бог на душу положе. Та от виступає військовий у шинелі, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), і каже:
— Кто не знает такого поэта, как Сосюру. У нас есть сведения, что Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с наркомом просвещения, а еще и по линиям, которые сейчас выясняются...
І коли мені було дане слово, я сказав:
— Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то «иных» линиях моей связи со Скрыпником. Пусть это остается на его совести. Недаром у него перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я каялся ему в своих уклонах как поэт, т. к. я смотрел на него, как на партийного руководителя, «математика Революции», как я называл его в письмах, да нескольких посещений его на дому, где я читал ему по его просьбе своп стихи, никаких «иных линий» связи с ним у меня не было. Пусть товарищ с перевязанной головой скажет откровенно, какие еще «иные» связи были у меня со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не пряча его во мраке, и не пугать меня бессмысленными угрозами, т. к., клянусь, товарищи, что он и другие, даже не с перевязанными головами, будут выяснять эти мифические «иные линии» связи со Скрыпником до второго пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не выяснят этих глупо выдуманных с чужого голоса «иных линий» связи с так страшно ушедшим от нас человеком.
Я вірив тому, як офіційно трактувалися смерть Хвильового і Скрипника, і щиро сказав, що я любив цих людей і що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їх самогубство, як жах відповідальності перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Куліша, Досвітнього і Касьяненка незадовільні, а мій виступ вона визнала щирим, і що він задовольняє ЇЇ. З цим погодились інші.
І ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвіртку двору будинку «Слово», біля якої стояли Досвітній і Епік.
Я чимось був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими і красивими, смерть із тьми вже замахнулася своєю гострою і безпощадною косою... А може, й знали, бо за ними вже ходили її двоногі тіні...
LIV.
Що я забув написати про саме прекрасне і про саме страшне в моєму житті — про любов і голод.
Голод тільки торкнувся нас із Марією своїм чорним крилом, але багатьох, багатьох він не тільки торкнувся, але і штовхнув у незліченні могили на моїй милій Україні.
Почалася колективізація.
Вона йшла нереальними темпами, масовим порядком, і з'явилася стаття Сталіна «Головокружение от успехов».
Потім, трохи пізніше, в 1932 році, в Кисловодську, один хворий на астму старий більшовик мені казав:
«Все как будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу мою терзает черная кошка сомнений... Почему Сталин одной рукой пишет статью «Головокружение от успехов», а другой рукой подписывает тайную инструкцию о прежних бешеных темпах коллективизации».
Якось дивно писати про любов на цьому страшному фоні страждань міліонів, і я скажу просто. Мене посилали в Сталіне для літроботи з початківцями на місяць.
Я зайшов до Віри і спитав її (я іноді заходив до синів):
— Если я встречу человека, которого полюблю на всю жизнь, ты разрешишь мне жениться?
I мертво відповіли губи людини, про яку я писав вірш «Так ніхто не кохав»:
— Разрешу.
І я в Сталіне одружився з моїм синьооким щастям і горем, що полюбив на все життя.
Я з Марією 1 приїхав з Донбасу в Харків.
Якось на вулиці я познайомив Віру з Марією, і Віра, бліда, з затисненими од суму і гніву вустами, процідила крізь них своїй подрузі, коли вони одходили од мене:
— А она красивая...
І от почався голод.
На вітринах продовольчих магазинів були тільки одпнокі білі головки капусти та іноді картоплини.
Продавцям нічого було робити, і вони сумно й безпорадно стояли всі в білому, як у китайському траурі, за прилавками.
По вулицях ходили так же, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця.
Іноді вони ходили по квартирах нашого будинку «Слово», але на високі поверхи вони вже не могли підніматись. Я жив на другому поверсі, і коли вони заходили до мене, то я міг ділитися з ними тільки хлібом, бо нічого іншого в нас не було. Ми й самі їли тільки один раз на день і робили все можливе, щоб син їв тричі на день.
А вони, худі й жовті, як віск, ледве молили зсохлими й гарячими од внутрішнього пожару губами:
— Хоч би шматочок м'яса!..
А де я його міг узяти?..
І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіакальним пожаром.
Ми, напівголодні, стоїмо біля вікна нашої письменницької їдальні, на першому поверсі нашого крила «Слова», а дружина одного відомого письменника, що чудом залишився живим після страшних поневірянь «де Макар телят не ганяв», стоїть (дружина) над нами на сходах і з глузливою зверхністю каже нам:
— А ми цими обідами годуємо наших цуценят...
Я зненавидів її за цю фразу, і коли її репресували, то подумав: «Так цій куркульці і треба!»
І от 1933 рік.
Мене послали на Нікопольщину, власне, в самий Нікополь, на будівництво трубного заводу. Я поїхав з дружиною, а син лишився дома з її сестрою.
Крім того, що я був на будівництві, помічник начполітвідділу показав мені рибальські артілі і артілі колективістичні.
Коли ми йшли з околиці в одне село (вже починала зеленіти весна), ми побачили маленьку дівчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якісь ягідки, ще зелені... Од цих бідних опухлих ручок серце моє мов зупинилось і весь світ захитався в мені і навколо... Але це було тільки мить, і я повернувся до життя.
Заходили в село. Ідемо в колгоспний дитсадок, що містився в сараї, власне, їдальня дитсадка.
Діти сидять навпочіпки коло круглого низенького столу, їдять дерев'яними ложками, всі з однієї миски.
Одна дівчинка набере ложку мутіюї рідіти, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе.
Мп її питаємо:
— Для чого ти так робиш? А вона:
— Щоб довше їсти...
Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце, і пропікали його наскрізь.
А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.
LV.
Ще задовго до цього жахливого, що нам довелось пережити і не поламатися, а вистояти в морі трупів і на своїх плечах (я кажу про весь народ) понести й далі святий тягар труда во ім'я комунізму, бо навіть те, що робилося іменем робітничого класу, іменем партії, не одірвало селян од робітників, не викликало страшного повстання, як акту соціального самоїубства, на яке штовхали народ наш чорні руки ворогів і лівих загибників, що колективізували народ під дулом нагана.
Святий наш народ. Він усе витримав, і навіть такі страшні жертви не захитали його віри в партію. Настільки політичне виріс наш народ, що він не тільки відчуаав, але й знав, що партія веде його лінію, але її перекручували всі, хто був зацікавлений в дискредитації Радянської влади перед українським народом, який був і є Радянська влада, як і російський народ, як всі народи-брати.
А який дурень сам устромить ножа в своє серце? Так і наш народ.
Хоч і є страшне прислів'я, вигадане виродками людства, яке наводить [...] 1 в одному з своїх романів:
«Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы он сам повесился».
Я вважаю, що це прислів'я перевершує всі ієзуїтські «ідейні» концепції.
Але, повторюю, народ наш витримав, і в цьому його безсмертя, і я горджусь моїм народом і молюся йому, як колись молився богу.
Тільки народ мій витримав, а я — ні, бо захворів психічно. Про це потім.
LVI.
Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але це не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде.
В 1929 році ми, українські письменники, — після дружнього візиту до синьоокої сестри України Білорусії, де я близько і рідно узнав чудесних і світлих Михася Чарота 1, Дубовку 2, Александровича 3, не кажучи вже про таких велетнів, як Якуб Колас 4 і Янка Купала 5.
Ми поїхали з таким же візитом до білявої сестри України, могучої сестри всіх радянських народів, до Росії, в Москву.
І от Москва... Не така, як зараз, що наче летить у гуркоті і дзвоні, в гігантському розгоні до щастя, а швидше велике село, але така ж рідна, як і зараз.
Нас приймав товариш Сталін в приміщенні ЦК ВКП(б). Але перед тим, як зайшов він. з нами розмовляв дуже каліченою українською мовою Каганович, і це мене дуже дратувало.
І от зайшов товариш Сталін.
Всі на нього дивилися побожно, а коли т. Сталін щось спитав, то Кулик, як школяр, підняв руку, і я бачив, як під столом у нього од підхалімського захвату дрібно трусилася ліва нога...
Мені й Пилипенкові дуже хотілося їсти, а може, і з якоїсь підсвідомої бравади ми з ним в пів-уха слухали тов. Сталіна, бо пили чай і заїдали його бутербродами з ковбасою.
Але мене навічно вразили слова людини, в образі якої ми бачили партію, народ. Він уособлював в собі для нас все, і природу нашу, що народ змінював своїм героїчним трудом і цим самим змінювався сам, і найсвятіше в світі — Вітчизну:
— Я получаю письма со всего Советского Союза, в которых мне пишут следующее: «Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли делать на общепонятном языке (подразумевается под этим русский)», — каже т. Сталін. — Все это глупости. Только прп полном ц всемерном развитии национальных культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет п не может быть.
І ці слова нашого вождя, як золотий дороговказ, світили мені в темні ночі моїх хитань у мовному питанні, в моїй безкінченній муці й тривозі за душу мого народу, за українську мову. І ці хитання ще й зараз потрясають мене, і я не сплю ночами і все думаю, думаю...
Я вважаю неправильним твердження товариша Кпрпченка (він сказав це на прийомі українських письменників у себе, в ЦК КПУ, коли працював на Україні):
«Україна — не Болгарія».
Так. Україна не Болгарія, а Україна, або український народ, не давав права ні Корнійчукові6, ні Білодідові7 говорити, що український народ— двомовна нація.
У мене серце обливається кров'ю од гніву і обурення на цих людей.
Ну,Кириченко помиляється!
Але ні Корнійчук, ні Білодід не «помиляються», вони це говорили тому, що БОНИ самі двомовні, і накидали це українському 45-міліонному народові бюрократично, якщо не сказати гірше, розписувались за безсмертя, перед яким вони тільки є прах!
Да, Україна — не Болгарія.
В Болгарії болгарська мова не зазнала долі української, хоч як її турки не зживали з світу. Але російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника — православіє, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім'я (нам же навіть забороняли в церквах молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: «Ми— православні».
І от тепер великодержавні шовіністи усіх мастей беруть собі в спільники російську мову, щоб асимілювати наш народ в російській культурі.
Невже це потрібно великому, святому і благородному російському народові («Повинную голову и меч не сечет», «Лежачого не б'ють!»)?
Ні! Російський народ не акула, а наш великий брат, і не марно радянський Рилєєв 8 — прекрасний російський поет Прокоф'єв 9—виступив в журналі «Огонек» на захист української мови, як перед тим товариш Софроновl0 — теж один з кращих синів нашого північного брата — відповів на крик мого серця, коли він був на Україні, на «Любіть Україну» він благородно і мужньо відповів:
— Люби Україну!
От справжні сини Росії, а їх сімдесят, якщо не більше міліонів, і всі вони так думають, і всі вони люблять Україну святою братньою любов'ю, і віра в це розвіює піч моєї душі, і в ній встає залитий сльозами світанку день, що у нас є великий спільник і він не віддасть на поталу нашу українську мову всіляким воробйошш і білодідам. Я залізно вірю в це, як вірю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився богові.
Після Москви мене з групою товаришів послали в Ленінград.
Нашу бригаду очолив Микитенко 11.
В готелі нам дали спільний номер з Микитенком.
Був вихідний день, і ми мали піти в Ермітаж 12.
До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенкові, і він запросив її до себе в кімнату.
Через кілька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кімнати Микитенка, а за нею — він, червоний і розлючений.
Микитенко (домене):
— Ти ідеш в Ермітаж? Я:
— До мене прийшла знайома, і в Ермітаж я піду пізніше.
Микитенко вийшов і сердито грюкнув дверима. Потім, після Ермітажу (я не ходив), ми обідали в ресторані готелю, і Микитенко як накинувся на мене при товаришах, як почав мені читати нотацію:
— Який ти делегат!
І, перейшовши на російську мову:
— Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!
Я обурився і жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епітетом, що неприємно пахне.
Він почервонів од люті, кинув ложку і перестав їсти.
Сидів і думав. Довго думав. А потім каже:
— Давай помиримся. — І простягнув мені руку. А коли приїхали на Україну, почалося биття. Я почав писати поему «Мазепа». Уривок із неї, власне, початок я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!
Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. І очолювали це биття Микитенко і Кулик.
Наслідком такого биття була збірка «Серце», в якій я гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п'яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.
Редактор газети «Комуніст» т. Таран зрозумів це, нібито я писав про себе (я писав, як лірик, од першої особи), і наслідком цього непорозуміння була стаття в «Комуністі» «Жовта муть».
Тоді я прийшов до Тарана в його редакційний кабінет і, задихаючись од гніву, сказав, дивлячись в ненависне і спокійне обличчя:
— Що, куркульська мордо?.. Радієш?.. Але знай, що ти не Савченко, а я не Чупринка!
А Таран, у синьому костюмі, випещений і спокійний (це було при його підлеглих), тільки пальці його дрібно і нервово вистукують по столі, каже:
— Ідіть, ідіть! Я:
— Я то піду, а от тебе винесуть звідси вперед ногами...
І, повний гніву і одчаю, я ходив по золотих вулицях Харкова, зацькований «літературною сараною» на зразок поета Каца 13. що кричав на мене з трибуни на письменницьких зборах:
— Мерзавець!
А потім голод, і в 1934 році—Сабурова Дача.
Мене кинули в неї обманним чином Кулик, Микитенко — був закулісним керівником, за освітою він був невропатолог.
Я був доведений цькуванням і тим, що бачив в 1933 році в Харкові і на Нікопольщині, майже до вогняного стану.
Коли мені передали фразу дружини Микитенка: «Сосюра!? Та це ж фашист!», — то я, узнавши, що її брата було заслано, як крупного спекулянта, в Соловки, зустрів її з холуєм Микитенка Дубровським і сказав їй:
— Я тобі покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!
Ну ясно, що я божевільний, бо як же я смів таке сказати па всевладну дружину літературного деспота Микитенка, у якого навіть походка стала начальницькою і тіні якого боялися всі, бо він же був вхож до Хвилі14 і розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував, як з класовим ворогом.
Мене кинули по записці Кулика в будинок божевільних машиною Затонського (його дружина була директрисою всіх психіатричних закладів України), в машині був переодягнений міліціонер, а шофером машини був т. Богатирьов. Мені народ усе говорить.
Я навіть знав, що про мене казав т. Затонський, якого як члена Радянського уряду трохи не розстріляли червоногвардійці в Києві за громадянської війни, коли Муравйов 15 — цей зрадник і провокатор — дав наказ розстрілювати за кожне українське слово.
І не дивлячись на це, Затонський писав у своїй брошурі «Національне питання» чи «Про національне питання», що кожний червоногвардієць, який розстрілював за кожне українське слово, «об'єктивно боровся за Радянську владу!»
Який кривавий цинізм і приниження! Такі червоногвардійці нічим не відрізнялися від контрреволюціонерів, раз вони так ретельно виконували контрреволюційний наказ.
В порядку революційної совісті вони могли не виконувати цього страшного наказу, що був скерований на дискредитацію перед українським народом Радянської влади.
Правда, далеко потім Муравйова розстріляли, як зрадника, але духовно не розстріляли за Київський погром українців.
А духовний розстріл Муравйова і таких, як він, це — українізація, за яку я всім серцем, тим більше, що проти українізації були троцькісти.
Дивна річ, у т. Кулика були і хороші риси, за що я любив його, і одна з них запам'яталася мені на все життя.
Це було в 1923 році в «Хараксі» (південний берег Криму).
Товариш Кулик і колишній редактор Київської газети «Пролетарська правда» говорили про українізацію (а я слухав). Кулик був за, а той редактор, троцькіст і великодержавний шовініст, був проти українізації.
Т. Куліік сказав:
— Ленин говорил: «Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не знает украинского языка, — плохой коммунист».
А троцькіст йому:
— Мало ли какими словечками бросался Ленин!
Це вже тепер на зборах письменників виступив т. Червоненко 16 і говорив, що не можна одним розчерком пера виправити всі викривлення ленінської національної політики, що держава не може втручатися в ці справи (в мовні справи).
Я мовчав.
Але через два-три дні я прочитав у «Правді», що в Узбекистані чи в Таджикистані, я не пам'ятаю, але пам'ятаю точно, що в одній із середньоазіатських республік, держава преміями заохочує серед учителів краще викладання російської мови.
Ясно, що якби «Правда» надрукувала до зборів це повідомлення, на яких виступив Червоненко, я б йому сказав:
— Значить, на Україні держава не втручається в мовні справи, а в Середній Азії втручається! Значить, мене штовхають на печальні і гнівні роздуми, що держава російській мові — мати, а нашій — мачуха.
Але я вірю, що це — неправда, я маю світлі надії на те, що раз держава і народ — це одне і те ж, то українська мова займе таке місце, яке належить 45-міліонному народові, що дає гігантський вклад в нашу спільну побудову комунізму, і не тільки матеріальний, а і духовний.
Ще в 1926 році т. Затонський казав про мене на Політбюро ЦК КП(б)У, що зі мною треба «расправиться ножом», а т. Любченко Панас Петрович 17 відборонив мене од смерті. І про це мені говорив народ.
Я все знав, що про мене є і в МГБ, про це мені теж говорив народ.
Ви уявляєте, познайомився я з таким собі богємнпком Мазюкевичем, який, за його словами, теж був у Петлюри, а потім у 1-му Чорноморському полку з полонених петлюрівців і денікінців при 4-й Галицькій бригаді, що од денікінців перейшла на бік Червоної Армії. І коли цей полк повстав проти Радянської влади і мене хотіли розстріляти, (але) ніби він на старшинському зібранні (Мазюкевич) виступив за мене, мовляв «Сосюра наш, тільки загітований більшовиками».
Ось про цього Мазюкевича, що приїхав з Чехословаччини на Україну, один студент, що теж приїхав із Чехословаччини, сказав мені, що Мазюкевича виключили із чехословацької компартії як провокатора.
Одного разу (я не був алкоголіком, але іноді за компанію випивав, і добренько таки випивав, іноді до самозабуття).
І от, коли в мене були в гостях Фореггор 18, корівппк тоді балету Державоперп, Плстньов, балорун, і дві чи три балерини, коли я випив таки добренько, Мазюкевич, ідучи по кімнаті зі мною, голосно, щоб усі чули, сказав мені:
— Помнишь, как мы с тобой расстреливали комиссаров?..
Я був настільки п'яний, що замість викинути провокатора разом із його компанією, яка на чолі з Форейгером насторожено слухала, обняв його лівою рукою за його гадючий тулуб і лагідно і спокійно сказав йому:
— Ты фантазируешь.
Були й такі «знайомі» в мене. А скільки їх було, особливо серед жінок...
А коли я їх викривав, вони зникали і замість їх з'являлися інші.
Не марно в Одесі одна бідна сліпа інтелігентка-жебрачка, якій я, коли проходив повз неї, давав завжди (їй) гроші,сказала:
— Остерігайся женщин.
І це ж саме сказав мені через багато років товариш Назаренко 19, тоді секретар ЦК КПУ, коли «законники» репресували мою дружину Марію:
— Не доверяй женщинам.
І от я в будинку божевільних, куди мене привезли пізньої ночі, в психіатричному відділі, який вів професор Юдін Тихон Іванович.
Приймала мене його асистентка Віра Василівна Яблонська.
Я почав обурено лаятись, кричати на неї, навіть назвав її брудним словом, яким звуть вуличних женщин, і, щоб налякати її, зробив короткий жест правої руки ребром долоні до її горла і на зльоті спинив долоню, бо все ж вона жінка.
Але в ту мить, коли я на півдорозі спинив руку, вона очима дала знак, і...
На мене моторошним градом кинулися ззаду і з боків санітари... Того, що кинувся на мене спереду, я одкинув ударом ноги між ноги нижче живота, але це йому не дуже зашкодило, бо він був у шкірявому фартуці.
А ззаду мене схопила рукою за горло, обнявши мою шию залізною рукою (середньовічний прийом «хомут»), людина, вища за мене на зріст, і так мені здавила горло, що мені стало нічим дихати і я перестав боротись.
Як розп'ятому, руки мені витяглії в сторони і зробили укол, од якого наче гори упали на моє серце, — чи витримає, чи ні, — але серце витримало, а я став весь як холодець, безвольний і покірний, і чомусь в мені воскресло дитяче...
Бо коли лікпом Бородін, що душив мене середньовічним прийомом за горло, вів мене з санітарами в буйний дім,я плакав і просився:
— Дядя, я больше не буду!..
Мене привели в буйну («неспокойное отделение») і, брутально зірвавши з мене одежу, кинули, як хмиз, на залізне, майже голе ліжко...
А навколо мене ад, повний безперервного руху і марення.
Один бігає коло ліжок і кричить, що він горить, що він потопає, а другий — паралітик після люїса просить у мене закурити, а в мене немає, і він щипає і крутить мою шкіру гострими гибкими нігтями... А я лежу безвольний і байдужий.
Мені не страшно, особливо я став веселіше дивитися на світ у тому безладді, коли хлопчпк в одній білизні, що бігає круг свого ліжка, крикнув:
— Цвіте Червона Україна!
Я подумав, що раз мене і божевільні знають, то чого ж я буду боятися?
А на ранок мене перевели з буйного, поставили мені ліжко за стіною біля нього, бо вхід туди не мав дверей.
Прийшли лікар з професором.
І один з них сказав мені, подивившись в мої очі:
— У вас очень сильное сознание, но зрачки расширены. Я:
— Доктор! Если бы вам впрыснули столько наркотической гадости, как мне, то у вас глаза б повылазили.
Мені дозволили ходити в межах коридора і знайомитись з хворими.
Я зайшов до курилки, де троє божевільних колективно складали вірші.
Один каже:
Буря мглою небо кроет.
ДРУГИЙ:
Выхожу один я на дорогу, сквозь туман кремнистый путь блестит.
А третій:
Что ты спишь, мужичок,
ведь весна на дворе, ведь соседи твои
работают давно...
Я:
— Товарищи! Ведь это не ваши стихи. Это — Пушкина, это — Лермонтова, это — Кольцова...
Тоді вони, як тигри, приготувалися кинутись на мене і крикнули:
— Ты что на нас наседаешь!..
Була відкрита кватирка, і я попросив їх:
— Товарищи! Закройте, пожалуйста, форточку!.. І вони всі втрьох чемно полізли закривати кватирку, а я вийшов із курилки. Назустріч мені йшов Юдін. Я йому сказав:
— Професор, что же вы посадили меня с безнадежными!
Якось, коли я узнав, що хворим роблять рентгензнімки мозку, я попросив професора зробити і мені такий знімок.
Професор показав собі пальцем на лоба:
— У вас здесь все в порядке. Я:
— Зачем же вы здесь меня держите? Він:
— Инструкции.
Мені все стало ясно.
І я вирішив утекти з Сабурової Дачі.
Хворі мали на собі тільки білизну, халати й капці.
Мені ж професор на моє прохання дозволив повернутії мою сорочку, штани й черевики.
Була хороша чергова, студентка, що любила мої поезії, і вона дозволила мені вийти погуляти на подвір'я.
Божевільні, як правило, тікали, через проломи у мурі, а там по ярках, і санітари швидко назцогапяли їх.
А я пішов повз прохідної через ворота, і мене вартовий пропустив, бо подумав, що я один із працівників Сабурової Дачі.
Між іншим, лікарі мене втішали, що на Сабуровій Дачі лікувався Гаршин 20. Мовляв, май за честь, що ти мучишся там же, де мучився Гаршин.
Санітари вже, мабуть, гасають по ярках, шукаючи «божевільного» Сосюру, а я ще почекав біля трамвайної зупинки, що була метрів за сто, а то й більше від Сабурки, і приїхав додому.
Дома,звичайно,паніка.
Уже було темно, і в коридорі я зачепився за цинкове корито. Дружини не було, а сестра її, Сіма, істерячна особа, підняла страшний крик, бо подумала, що я розбиваю квартиру.
Один тільки синок мій, дворічний Вова, сонячно усміхнувся мені і пішов на руки.
Він дуже зрадів мені.
Дружина і її сестра вважали мене за божевільного і безнадійного, бо так сказав їм Хаїм Гільдій.
Між іншим, перед моєю утечею професор казав мені, що перебування дальше в його відділі буде мене пригнічувати.
І я втік не тільки тому, що сам цього хотів.
І от прийшов за мною (Сіма кудись втекла, і я лишився один із синочком на руках) санітар. Це був волохатий і високогрудий гігант, більше схожий на троглодіта, з тупим і байдужим вузьколобим обличчям дегенерата.
Я взяв плитку од електричного утюга і сказав йому, що, як ханьку, розколю його порожню голову, коли він доторкнеться до мене.
А син плаче і лає мавпоподібну потвору за мене, махає на нього маленькими рученятками, а той насторожено сидить на канапі і все робить рухи, наче хто його шпигає електричним током нижче спини, щоб кинутись на мене, та плитка утюга, гострим кінцем обернена до нього, спиняє його.
І він знову сидить і все хоче кинутись на мене горою своїх мускулів і тваринної люті. Очі йому горіли, як у вовка, і він усе чекав слушної миті...
А син все плакав, і моторошна ніч заглянула у вікно.
Таке напруження довго не могло тривати, і сталося б щось страшне.
І санітар це відчував, бо очі мої теж, мабуть, горіли вогнем і ще гострішим, ніж у нього, та я з усіх сил стримував себе, щоб не кинутись на нього і не ударити його гостряком плитки так, щоб угрузла в його ненависний череп (вона).
Я знав, що це — машина, тупий виконавець, і цим стримував себе.
Нарешті зайшов Іван Кириленко і почав умовляти мене повернутись до божевільні.
Наближалась партчистка, і я товаришам говорив (до божевільні), що виступлю проти Микитенка за те, що він сховав од партії своє соціальне походження як син куркуля, а не незаможника, як він писав у анкеті.
Мені ж народ усе говорить.
Це було невигідно Микитенкові, і мене зробили божевільним. А Куличок ненавидів мене за мої «ухили» в національному питанні, хоч він са.м любив свою національну дрібну буржуазію.
Коли ми обговорювали статут ВУСППу і Хаїм Гільдій вніс пропозицію, щоб записати в статуті пункт і про боротьбу з єврейським шовінізмом (головував Кулик), то Кулик сказав, що такого пункту включати в наш статут не треба, бо це «нетактовно».
Микола Терещенко21 ніяково усміхнувся, підтримав його.
А я виступив і сказав:
— Коли ми цього пункту не включимо в наш статут, то ми будемо не пролетарською організацією, а дрібнобуржуазною. Партія записала на своїх знаменах і цей пункт, а Кулик хоче, щоб ми були вищі партії?].
Але пройшла пропозиція Кулика.
Гільдій мовчав.
І ще: товариші говорили, жартуючи між собою, що «божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик».
Попереду я писав, що голод на Україні і цькування, очолені Микитенком, довели мене до психічної хворості.
Це було майже так. Я був майже божевільний, коли розбурхана душа от-от перехлюппеться за грані свідомості...
Між іншим, коли па чистці т. Скуба (а я був тоді у божевільні) спитав Микитенка, чи це правда, що він сив куркуля, Микотенко:
— А хто вам це сказав? Скуба:
— Сосюра.
Микитенко:
— Так Сосюра ж божевільний!.. І цим одвів од себе удар.
Я повертаюсь до моєї втечі.
— Це ж правда, що Микитенко приховав од партії своє соціальне походження? — спитав я Кириленка. Кириленко:
— Правда, але про це ЦК знає. Він своєю творчістю реабілітував себе. Я:
— Навпаки, він своєю творчістю ще поглибив злочин приховання од партії свого соціального походження.
Я мав на увазі його «Справу честі» 22, яку гостро критикував між товаришами, а за це Микитенко дивився на мене, як на класового ворога.
— Так ти не повертаєшся назад? — спитав мене Кириленко. Я:
— Ні! Я вимагаю негайного консиліуму тут, на місці.
І от приїхав з лікарями професор Гейманович, і почався консиліум.
Мене переконали, що переведуть до Москви (як я просив), тільки з умовою, щоб я повернувся до Сабурки, бо інакше не можна оформити перевод.
І я повернувся до божевільні.
Професор Юдін сказав:
— Вы хорошо сделали, что убежали. Это их встряхнуло.
До Москви мене супроводили в капцях, не дали навіть заїхати додому, щоб взятії штиблети.
Супроводив мене той, що душив за горло, — лікпом Бородін.
У Москві мене влаштували в санаторій для невротиків на Покровському-Стрешнєво.
Мені дозволяли, як я просив, бувати в місті. І я часто їздив до Спілки письменників. Мене любив Лахуті 23, і я його дуже любив, хоч мені не дуже подобалось, що він дивиться на Сталіна, як на бога.
А взагалі, Лахуті був прекрасна людина.
Він не цурався мене, як божевільного, і прп всіх ходив зі мною в приміщенні Спілки письменників, пригощав мене обідом у письменницькім клубі, давав мені гроші.
Потім, пізніше, він передав мені те, що говорив йому Ставськпй 24 про мене: «Й охота тебе возиться с этим сумасшедшим поэтом! Его не сегодня-завтра арестуют».
А Лахуті не повірив Ставському і, як брат, не одривав своєї теплої і доброї руки від змученої моєї.
Вічна слава і хвала тобі, мій геніальний і смуглявий брате!
Ти в найстрашніші хвилини мого жаття не відступився від мене. мужній, прекрасний і вірний!
Да. Який же ти великий і благородний, народе Росії, за твої прислів'я, що випромінює твоя свята душа!
«Товарищи познаются только в беле».
«В беде познаются товарищи».
LVII.
Коли я повернувся з Москви, столицею України вже став Київ, і я сумно дивився в вікно, як мої соратники по перу радісно готувалися до переїзду, бо мене, як опального, не брали до Києва.
Цькування продовжувалось.
Кулик сказав моїй дружині, коли вона його спитала, чому круг мого імені змова мовчання:
— Мы не заинтересованы в популяризации Сосюры.
І от письменники переїхали в основній своїй масі до Києва, а я й ще [дехто] .і не .браних залишився в Харкові, якийі одразу ніби щось загубив, став теж сумний і не такий шумливий і радісний, коли був столицею.
Через деякий час із Києва приїхав Мпкитенко, як секретар парткомітету Спілки письменників (київського), виключати мене з партії за поему «Розгром»1, яку я починав на волі, а закінчив за гратами божевільні.
Поема була скерована проти націоналістів, до яких я, вірячи нашим органам безпеки, зараховував і Вишню 2, що вже був репресований, і Річицького 3, і Мішу Ялового, бо офіційна партійна думка була така ж. Але про Хвильового і Скрипника я написав з болем, як за людей, що були комуністами і, обдуривши себе, стали ворогами народу.
І за те, що я так про них написав (хоч я погодився змінити думку про них, як вимагала рецензія т. Щербини 4, тоді головредактора письменницького видавництва), мене вирішили виключити з партії.
І от Микитенко приїхав із Києва розправитися зі мною, бо не мав надії на харків'ян.
Почалися партзбори.
Я бачив, що все робиться за командою зверху і питання про мене давно вже вирішено, майже не боровся.
Я казав, що поема мала була прийнята до друку (мені навіть виписали гонорар), тільки треба було переробити два місця.
Виходить один старий з довгою бородою і каже:
— Сосюра говорить неправду, що йому пропонували переробити поему. Я:
— Як вам не соромно! Такий старий і брешете! Микитенко:
— Як ви смієте ображати таку поважну людину! Я:
— А чого ж він бреше?
То був Крушельницький 5, що приїхав із Галичини. Два сини його були репресовані.
Я цього не знав. Виходить Антін Лісовий 6 і каже:
— Сосюра — як гнилий овоч, упав з дерева. Фефер 7;
— Поэма «Червона зима» — махновская поэма. А Городськой 8, так той прямо так і сказав:
— Сосюра?
Да это же литературный паразит!
А коли я, доведении до одчаю, говорив, що поему я написав у стані психічної хворості, Городськой глузливо сказав:
— А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически?
Ясно, мене хотіли зробити політичним трупом і майже зробили ним, коли руки підвелися угору, щоб я пішов униз...
Товаришка Логвінова, секретар з пропаганди нашого райкому, послала мене технічним секретарем багатотиражки на фабрику «Червона нитка».
Я там працював з осени 1934 року до літа 1935-го.
Студенти приходили на фабрику і сумно дивилися на мене...
Я не витримав, покинув технічну роботу на фабриці і поїхав до Києва.
В Києві я зайшов до Наркомосу на нрпйом до т. Затонського.
В коридорі Наркомату я зустрів Копиленка, який спитав мене:
— Приїхав за правдою?
Я сказав, що так, і Копиленко, байдужий і чужий, заклопотано пішов, гарно одягнений у чорний із смокінгового сукна костюм, в своїх справах, а на мені був старий-старий не костюм, а мішок...
Затонський мене прийняв.
Тільки двоє його охоронців майже нависли ззаду над моїми плечима.
Може, вони думали, що я прийшов застрелити товариша Затонського?!. Нарком спитав мене:
— Чому ви звернулись іменно до мене? Я сказав:
— Тому, що я знаю вашу думку про мене. Затонський:
— Могло б бути гірше... Я:
— Чому? Він:
— А що ви ляпали?
Я мовчав.
Тоді Затонський спитав мене, над чим я працюю.
Я сказав, що переклав поему «Демон» Лєрмонтова.
Він попросив мене прочитати йому переклад.
Я йому прочитав з пам'яті початок, і він сказав:
— Як в оригіналі.
Потім він дав розпорядження, щоб мені виписали двісті карбованців на дорогу до Харкова і подзвонив до Спілки письменників, сказавши, щоб я зайшов туди.
Я ж був виключений і з Спілки письменників!
Я прийшов до голови Спілки Антіна Сенченка 9 — лисого красеня з жагучими чорними бровами — і сказав йому, шо хочу жити і працювати в Києві. Він відповів, що це залежить тільки від мене, і подзвонив до видавництва, щоб зі мною склали договір на збірку вибраних поезій, і дав розпорядження, щоб мені купили новий костюм і видали путьовку в Єсентуки моїй хворій дружині.
Він мені говорив, що за костюм грошей повертати не треба, але я сказав, що я не жебрак і гроші поверну.
Він погодився зі мною.
Щоб це все реалізувати, треба було прожити в Києві кілька днів, а мені не було де ночувати, і я одну ніч ночував на Шевченківському бульварі, і так же склав у голові і вдень записав вірша: «Сьогодні я такий щасливий!»
Удень я сумно йшов по вулиці Короленка повз будинок ЦК 10, який містився в страшному потім № 33.
Біля входу в ЦК аж до панелі важко і багряно звисали прапори. Я проходив повз них. Було літо, повіяв теплий вітер, і червоний прапор обняв всього мене, як брата, з голови до ніг...
Серце моє ледве не розірвалося од щастя, і я подумав:
«Ні! Більшовики не виключили мене з партії!»
LVIII.
З Києва, де зі мною боялися навіть вітатися («Не сегодня-завтра он будет арестован...») і де в гуртожитку курсів молодих поетів Геня Брежньов 1 і Боря Котляров 2 «зайцем» влаштували мене, і я в них тайно од коменданта ночував у будинку на вулиці Комінтерну, я поїхав додому.
Гонорар, власне, аванс за збірку вибраних поезій, я тримав за пазухою, щоб не украли. Там же була і путьовка для Марії. Настрій у мене був ще не дуже веселий, бо все в перспективі було таке непевне і неясне.
Коли я заходив у вагон, червоноармійці, що їхали в ньому, заспівали «Пісню про Якіра» (мої слова, музика Козицького 3), що тоді ставала народною, і я, колишній комуніст, слухаючи її, тяжко заридав у душі...
Але що це я все про сумне!
Треба і про веселе.
Повернуся ще трохи назад, коли були живі ті, кого між нами немає.
В Харкові у клубі Блакитного був влаштований диспут па тему «Шляхи українського театру».
Зібрався весь цвіт радянської інтелігенції. З Кпква приїхали артисти на чолі з Гнатом Юрою 4.
Доповідь робив Лесь Курбас 5, що потім з трагічним обличчям стояв біля тіла Хвильового, що з одчаю розбив собі голову кулею, та й сам пішов за ним.
Головував т. Озерський 6, прекрасна й незабутня людина.
Після доповіді почалося обговорення. Були хороші виступи, що не повторювали один одного.
Але мене вразив один із промовців, що повчально підняв пальця вгору і почав:
«Колись Маркс сказав» (цитує).
«А Енгельс сказав» (цитує).
«А Луначарський сказав...»
І тут я не витримав і перед його черговою цитатою врізався в мовчання запитанням із публіки:
— А ви що сказали?
Всі гримнули оглушливим сміхом і майже полягли на стільці від цього.
А промовець так розгубився, що не міг далі продовжувати і свою промову в писаній формі віддав т. Озерському, що все підтримував свого живота, який підстрибував од сміху, і крізь сміх казав:
— Товаришу Сосюра! Товаришу Сосюра! До мене підійшов драматург Мамонтов і попросив мене ще утнути щось аналогічне, але я йому відповів:
— Хорошего — понемножку.
LIX.
В 1937 році я з сім'єю переїхав до Кіи.ва Мені дали в «Роліті» 1—будинку письменників— квартиру на шостім поверсі, а потім на третьому, після того, як репресували Семиволоса 2, а потім Проня 3.
Було сумно на горі іншах. яке виходило не з моєї волі, будувати своє поетичне кубельце.
Я продовжував свій літературний шлях і хоч був формально позапартійний, але духовно ні на мить не відривався від партії.
Коли моє виключення з партії санкціонувало бюро Харківського міськкому, то секретар міськкому, довговусий українець (хоч він говорив і російською мовою) сказав мені:
— Мы оставляєм двери партии открытыми для тебя. Только ты докажи своим творческим трудом, что тяжкие свои ошибки перед партией исправил (мене ж виключили як «зоологічного націоналіста», и мы возвратим тебя в свои ряды.
Між іншим, після того бюро ми вийшли на Сумську з Кузьмичем 4, що був секретарем нашої партійної організації, і він мені сказав:
— Ну, Володю, віддай мені партквиток...
Я весь внутрішньо затремтів од страшного одчаю, душа моя заридала, закричала, а права рука одірвала од серця (чи разом з серцем) і віддала Кузьмичеві моє щастя, моє все, чим я жив, що мені світило, і пішов в морок...
Чому я віддав партквиток, а не боровся за нього?
Я знав, що все погоджено з тими, що «свыше», і що з моєї боротьби нічого не вийде. Навіть не погоджено, а «свыше» сказано голосом Затонського: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш».
1939 року за видатні заслуги в галузі розвитку української радянської художньої літератури я був нагороджений нашим урядом орденом «Знак Пошани».
Був урядовий банкет, зв'язаний з іменем безсмертного Шевченка.
Корнійчук мене спитав:
— Хочете познайомитись з Микитою Сергійовичем? Я сказав, що хочу.
Тоді він підвів мене до товариша Хрущова і познайомив мене з ним.
Микита Сергійович сказав мені:
— Я думал, что вы гораздо старше выглядите. Вы извините меня, что я так говорю. Я відповів:
— Если бы я меньше пережил, я б выглядел еще моложе.
Тримався я спокійно, але в душі — буря од згадок про все. так страшно пережите...
А Микита Сергійович дивиться на мене своїми зеленими (чи, може, вони мені здалися зеленими од електрики, а вони карі?!) і безкінченно чулими очима, і в мою душевну бурю входить, як промінь сонця з укритого грозовими хмарами неба, його спокійний, батьківський голос:
— Получите орден Ленина.
І моя буря одразу стихла, і розбурхане море душі стало спокійним, як очі товариша Хрущова.
LX.
А мука, що я за лавами партії, все росла, і настав момент, коли я подзвонив у ЦК, що хочу поговорити з Микитою Сергійовичем в особистому питанні, тим більше, що на урядовому банкеті Микита Сергійович мені говорив:
— Жаль, что в таких условиях нет возможности поговорить как следует.
Але помічник Микити Сергійовича товариш Гапочка відповів мені, що йому доручено поговорити зі мною.
Я ж хотів бути прийнятий безпосередньо т. Хрущовим.
Та скільки я не дзвонив у ЦК, Гапочка спочатку відповідав, а потім він став кудись виходити, то на доповіді, то на наради.
І я написав лпста товаришеві Сталіну. Лист був такий:
"Дорогой товарищ Сталин!
Пусть меня извинит Никита Сергеевич, что я через его голову обращаюсь к вам, но я никак не могу пробиться к нему через его бездушно-глухое окружение вроде всяких Гаиочек п Нагорных.
В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии.
Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись".
І я так ридав над листом, що кров трохи не розірвала мого обличчя. Особливо над закінченням:
«Ты мое единственное спасение и прибежище.
Отец! Спаси меня!!!»
Точно я листа не пам'ятаю, але про народ і порятунок точно.
Я послав листа авіапоштою.
Але я не знав, що дружина розпечатала листа і вклада туди довідку од психіатра.
Так що лист до тов. Сталіна пішов з довідкою, здасться, професора Абашева.
І відповідь прийшла як блискавка.
Мені в обкомі сказали, що прийшов од товариша Сталіна хороший лист про мене. Я питав про зміст листа, але мені не сказали. А лист був такий: «Восстановить в партии. Лечить».
Це я так гадаю, бо на бюро мене викликали без представника нашої письменницької організації т. Городського і розбирали справу без нього.
Тільки мені не сподобалось, що товариш, який доповідав про мене, говорив тільки погане плюс і те, що я був у петлюрівцях.
Він замість Сосюра сказав Петлюра.
Мене це обурило, і [я] сказав спокійним людям, що сиділи за довгим червоним столом:
— Неужели товарищ, который докладывает обо мне, не мог найти ничего хорошего, что я сделал для народа, а все только плохое, и даже вместо Сосюра назвал меня Петлюра?! Секретар обкому спитав мене:
— Как вы считаете, былп у вас уклоны? Я відповів:
— Да. По национальному вопросу. Тоді секретар обкому каже:
— Я считаю, что товарища Сосюру надо восстановить в партии с прежним стажем, с мая 1920 года, но записать перерыв с 1935 года до 1940 и предложить Ленинскому райкому выдать ему партбилет.
І кімната захиталась і попливла під моїми ногами. Од щастя я став легкий і крилатий.
А люди за довгим червоним столом спокійно дивились на мене добрими очпма братів і усміхались мені.
Я сказав їм, не я, а моя залита сльозами щастя душа:
— Спасибо, дорогие товарищи! Вклонився їм і, не чуючи під собою підлоги, вийшов. Мене зустріли очі тих, що в черзі, то тривожні, то спокійні, то повні надії й благання, і по моєму блаженному обличчю узнали все ще до того, як я сказав їм:
— Восстановили.
І, щасливий до нестями, я швидко ходив по шумливих, повних сонця, фарб і кольорів вулицях Києва і, зустрівши знайомого, в короткому слові «поновили» — ділився з ним своїм щастям і біг далі, щоб побути самому з собою, з своєю такою майже екстатичною радістю...
LXI.