XLIV.
Цей полк був зовсім не такий.
У нас співали «Ще не вмерла Україна», казали не «товаришу», а «пане»... А тут усі товариші, всі такі рідні, і мені так радісно співати з ними «Інтернаціонал».
Тільки іноді, коли ми співали «Інтернаціонал», воєнком кричав на деяких червоноармійців, що в них дуже дерев'яні лиця, а треба співати натхненно. На зборах военком віісунув мою кандидатуру до культкому, і червоноарми обрали мене до культкому.
Одного разу я писав відозву: чому червоноармам треба ходити до свого клубу, а в кінці додав строфу із своєї поеми «1918 год»:
И будем мы идти вперед с кровавым флагом, где в солнце новых дней со мглою бой кипит, застонут камни гор под нашим гулким шагом, с протяжным воем зверь в пещеры убежит..,
Военком Андрій Мінський прочитав відозву й питає мене:
— А это чьи стихи? Может быть, ваши? Я сказав, що це з моєї поеми.
Він тоді схопив цього листа, побіг до свого ад'ютанта й кричить:
— Какая у нас могучая поэтическая сила...
Він був такий ентузіаст, цей воєнком, і так усім захоплювався. Він був молодий, стрункий і гарячий, у шкіряній куртці, з лахматою шапкою й мавзером, чомусь нагадував мені анархіста. У нього була така рішуча і романтична походка. Він завжди дивився трошки з-під лоба і коли говорив до червоноармів у клубі промову, то в перервах його промови йому завжди грав оркестр. Це його підносило. Він так чудесно одкидав з лоба своє буйне каштанове волосся. Ще він любив чомусь гіпнотизувати бандитів, хоч із цього гіпнозу, звичайно, нічого не виходило. І тільки доводилось вживати більш рішучих методів.
Був кінець квітня. Поляки почали наступать 2. Під їх тиском наші частини захиталися. Обози вже в паніці добігали до Тирасполя, бо в тилу лютував Тютюнник 3.
З приводу цього в нас був мітинг.
На ньому виступали й жінки, робітниці Тираспольського жінвідділу. Було радісно й бадьоро. Виступала повна й спокійна жінка. Вона без захвату говорила, що ми в деяких місцях уже переходимо в наступ... що тривожного нічого нема... Після неї виступила дівчина, вся в чорному, з таким же, як у воєнкома, розпатланим волоссям, що вона його таким же жестом одкидала назад. У неї були старі, покривлені черевики, але вона на це не звертала уваги і говорила. Вона сказала кілька слів, але вона їх так сказала і з такими рухами (у неї тонкі бліді руки), що ми всі посхоплювались з місць і громом оплесків вітали натхненну дівчину.
Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огняні. Після мітингу до мене підходить червоноарм:
— Тебе кличе воєнком.
Я пішов, але я не знав, що треба стукотіти в двері, а одчинив їх просто так... На ліжку лежали воєнком і та струнка дівчина.
Він спокійно встав, поправив на собі одежу, а дівчина лишилась на ліжку, тільки закурила цигарку.
Воєнком одрекомендував мене їй.
— Знакомься, Ольга. Это — Сосюра, светило нашего полка.
У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карі очі були туманні й глибокі. А на губи їй мені було соромно дивитися... Вони були такі повні, червоні й страсні. В мене аж мурашки по тілу бігли.
Я почав їй захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як я рвався до Червоної Армії і яким неможливим здавалося сном, що я буду колись червоноармом.
— Мені наче сниться це. От я дивлюсь на вас, — казав я Ользі, — і ви для мене — не ви, а вся Червона Армія...
Вона попросила мене читати їй вірші. Я читав їй вірші, а вона дивилась на мене мутно й загадково.
Але мені треба було швидко їхати до Одеси по командировці, і я попрощався з нею.
Вона мені так гаряче і нервово тисла руку, прямо тонула в мені очима і казала:
— Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться.
XLV.
В Одесі, в нашому подиві1, я зустрів свого товариша по заводу. Ми багато з ним говорили, і він дістав мені командировку на політичні курси там же, при подиві.
І я лишився на курсах.
Було синє й чудесне море. На лекціях казали, що «бытие определяет сознание» 2, що душа «продукт производственных отношений...» I мені страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками й поступками, раптом підлягаю якійсь табуретці і взагалі мертвим речам.
Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись...
Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене в свій гурток. Раз на тиждень у нас були читки віршів. Я був такни соромливий. Особливо мені було соромно, що у мене білі обмоткп. Одного разу я читав вірші, а через піаніно на мене дивилася смуглява дівчина в буржуазному вбранні, у неї на шиї було янтарне намисто. Взагалі на мене дивилося багато дівчат, і од того мені було соромно ще дужче. Дівчина з янтарним намистом попросила в мене прикурити. Я їй простягаю запалену цигарку через піаніно, але вона не бере, а хоче, щоб я їй дав прикурити з рота. Я взяв цигарку в рот і перехилився до неї через піаніно, а вона до мене, й наші очі майже зійшлися... Коли її цигарка загорілася, вона сказала:
— Как хорошо жить!
І з вечірки проводжала мене до подиву. Тільки, колії ми цілувалися, мене вразило, що в неї великий рот, мій рот зовсім потонув у ньому, й мені стало неприємно. Потім я зовсім розчарувався в ній, коли побачив її голу на пляжі. В неї було повне смугляве тіло, і на ньому, як на тісті, лишилася шорстка печать каменя, до якого вона притулилася. І взагалі всі ці буржуазні жінки, що любили мої вірші, дивилися на мене, як на дикуна, на наївного дикуна, що нагадував їм героїв Гамсуна 3, і це мене одштовхувало од них, бо я ж був червоноарм і в мене душа була зовсім не така, як вони уявляли: я таж любив красу і розумів її. А вони до мене підходили дико й страсно. їм, мабуть, набридли оті руді жевжики, що їх оточували, бо вони вміли тільки піднімати хустки та говорити французьким прононсом. І їхні кавалери не пахли кров'ю, як мої губи. Вони казали, що у мене «одухотворенное лицо бандита» і не вірили мені, що я ще не вбив ні одного чоловіка. А в місячні ночі вони ходили зі мною до люря. Було вже літо. Природа була така незнайома й чудно мене хвилювала. І закохалася в мене дівчинка. Малюсенька дівчинка. Вона все ходила зі мною до моря, слухала мої вірші і все просила поцілувати мене, а я не хотів, тому що вона така маленька. У цієї дівчинки були всі риси женщини. Вона ревнувала мене, особливо до дівчини з янтарним намистом. Одна поетеса з революційним прізвищем ходила до мене на курси. Я був в окремій кімнаті з малиновим оксамитним меблем, а вікно закривалося ставнями зсередини. За вікном був коридор. І мимо часто бігали курсанти. Так я, щоб вони не заглядали в вікно, закривав його ставнею. І мені було чудно, що поетеса сміялася, коли я брав її... Вона мені казала:
— Товарищ Сосюра, давайте жить вместе. Мені було ніяково:
— Как же мы будем жить вместе, я ж красноармеец — сегодня здесь, а завтра там?
Наближався випуск. Одного разу я пішов до поарму 4 за призначенням. Я ввійшов до вітальні і побачив на канапі... Ольгу... На ній була шкіряна куртка Андрія, його мавзер і лахмата шапка. Тільки чудно було, що в неї верхня половина чоловіча, а нижня жіноча. Чорна юбка і ті ж самі покривлені черевики.
— Здравствуйте.
Вона дивиться на мене і не пізнає. Нам повидавали костюми з мішків, і в мене ще була французька шапочка з маленькою червоною зіркою.
Я вже був член партії.
А це було тоді, коли поляки захопили Київ 5.
— Не узнаєте?
Її очі стали зразу теплими й ясними, і вона вся аж подалась до мене. Але їй треба було ііти на прийом, і міі тільки встигли умовитись про зустріч. Я сказав їй свою адресу. Вона обіцяла прийти до мене о другій годині дня.
Та мені не вірилося, що вона прийде до мене, вона ж така аристократична і з вищою освітою, а я тільки червоноарм. І я не пішов на курси о другій годині, а до вечора блукав по місту. Було вже темно, коли я ввійшов до кімнати. В кутку сиділа Ольга, а біля неї на столі хтозна-скільки недокурків.
— Что же вы меня обманули?
Я сказав їй, що мені не вірилось. Вона засміялася, і ми одразу ж перейшли на «ти». Вона курила цигарку за цигаркою, я теж почав курити цигарку за цигаркою. Ми дуже хвилювалися і все говорили про любов. Вона про свою любов до Андрія, а я до Констанци'. На другий день я не пішов на лекцію. Ольга знову прийшла до мене. Коли вона дивилася на мене, у неї губи наче наливалися кров'ю. Вона казала мені, що з заплющеними очима може узнати людину, коли візьме її за руку, і брала мене за руку. Нам разом треба було їхати в поарм на Жмеринку.
Ольга казала:
— С тобой опасно ехать, — і сміялась.
Чомусь вона почала гладити моє волосся, а я був такий пасивний і почував себе неначе дівчина, її лице близько нахилялося до мого, і мені стало жутко її солодко, коли вона почала мене цілувати. Вона мене цілувала так довго, що мені аж нічим було дихати. Ми встали з канапи й як сонні ходили по кімнаті, перекидали стільці, а Ольга все цілує мене: і шию й руки. Вона стала на коліна переді мною і почала цілувати мою одежу. Я подумав: «Рівність і братерство» — і теж став на коліна. Вже вечоріло, і ми вийшли з готелю. Ольга зайшла до свого помешкання переодягтися. Але вона вийшла в тій же шкіряній куртці, і я думав, як же вона переодяглась. Ми пішли вниз до моря. На Ніколаєвському бульварі вгорі шуміли кроки публіки. Це ж був південь з теплими огнями города й вечірніми шумами моря. Ми підійшли до зруйнованого муру над морем. Внизу була безодня. Море било в руїни якогось будинку, де лякливо хитався огонь; Я сів на мур. Ольга сказала:
— Давай ляжем.
Я чув, як кущ коле мені щоки, і Ольга знову почала мене цілувати. Це був якийсь огненний ураган. Він закрутив мене у своєму вирі. Ольга розпахнула свою куртку, а під нею мені блиснуло молоде, біле і туге тіло. І чогось ми почали тремтіти. Все дужче й дужче. А потім я все забув. Я потонув у гарячому тумані. Мене зовсім не було. Були тільки розширені очі Ольги, її швидке дихання, і все... А потім ми знову почали цілуватись і тремтіти. Це було щось божевільне. Я аж злякався. Може, це од моря?
Ольга:
—Я хочу выстрелить.
Я:
— Зачем тратить патроны — они пригодятся для панов.
Але Ольга вистрелила в ніч, в море, прямо в огонь зруйнованого будинку... Огонь злякано заметушився й погас. Втомлені й щасливі мн йшли нагору. А Ольга все цілувала мої руки. А я не цілував її рук. Я тільки, як дівчина, дозволяв їй цілувати свої.
Приїхали італійці, привезли полонених солдатів колишньої царської армії. Одна італійська міноноска наскочила на міну. На Куликівському полі ховали італійців. Виступав Серраті6. Ми не розуміли мови, але ми чули революційний огонь її, кричали «ура» і «дайош» під траурні залпи гармат.
Ольга ходила зі мною по місту. До неї причепився італійський лейтенант, але вона щось сказала йому пофранцузьки і він, як обпечений, одскочив од неї. Якось сумно любила мене Ольга. Вона все одкидала волосся Андрійовим рухом і мутно дивилася перед собою.
Одного разу вона не прийшла, хоч і говорила, що прийде. Мені було так тяжко, наче хтось мене посік на шматки і я весь сочуся кров'ю... Я вже не знав, кого я дужче люблю — чи Ольгу, чи Констанцію. Другого дня прийшла Ольга. Але я був весь час сумний з нею. Вона спитала мене — чого я сумний? Я довго не хотів їй говорити, а потім сказав: того, що не було її. Вона радісно й щасливо засміялася, схопила мене в обійми і знову був той огонь... Вона сказала, що була в портнихи. Наближався день від'їзду. Вийшло, що Ольга їде раніше, ніж я. Надходив вечір. Ми пішли до моря через Олександрівський парк. Був золотий серпень. В парку було так гарно, що ми лишилися в ньому.
У Ольги вже не було юбки. Вона справила собі синє галіфе й червоні чоботи. Коли я давав їй свою шинелю, вона мені нагадувала юнкера з тонкою, динамічною фігурою. Ми лягли під деревами. В парку нікого не було. Десь горіли в вечірньому небі золоті руїни, і мені здавалося, що то середньовічний замок, а ми з Ольгою — молоді феодали, що повернулися з далекої мандрівки, і той замок у вечірньому золоті — наш. Проходили іноді перекупки, і ми в них купували дині. У нас не було ножика, і Ольга тонкими й ніжними пальцями розламувала їх. Ми цілувались з нею — два хлопці. Я розстібав їй одежу і пестив її, а з кущів хтось у иолосатих штанях підглядав нас і так захопився цим, що необережно зашелестів. Ольга схопилася і вдарила в кущі з мавзера. Кущі з ляком аж зашелестіли, і знову був порожній парк, янтарні килими листя, червоні губи Ольги і її молоде, 19-ти весен тіло. Вона розказувала про червону Венгрію, де вона працювала. Як там роздавили радянську владу 7. Про своє перше кохання до венгерського революціонера, про підпілля й тюрму. Вона з жахом і мукою казала, як гвалтував її жандарм. Ми пішли до моря. Було вже темно. Прожектор огненними пальцями мацав ніч. Ми підійшли до муру. І одчинили вузеньку чавунну хвіртку. За муром свіжо дихало море, і внизу на руїнах Сіла коза. Мп идійшли трохи вбік од хвіртки і лягли в траву на моїй шинелі. Тільки ми почали цілуватися, як розчинилася хвіртка і прямо на нас налетіла юрба людей. Я скотився з Ольги прямо в ярок, і ми тихо лежали, поки пройшли люди.
Завтра Ольга від'їжджає. Сумний, проводжав я її на станцію. Душу мою палили огнем останні дзвінки. Коли я підсадив Ольгу в вагон, у неї лопнуло на коліні галіфе, і я на прощання поцілував його. Кругом сміялися люди, а я не звертав на них уваги, я бачив тільки Ольгу та її теплі очі під лахматою шапкою. Одгриміли прощально вагони, а я все стояв і бачив бліду тонку руку в південній синяві.
...Швидко й ми вирушили на фронт. Під стук коліс, що летіли на далекий голос смерті, ми співали революційні пісні. Вони були такі яркі й хороші. Це нас так захоплювало... В відчинені двері вагону міріадами дальніх і вічних очей дивилася ніч... Юні голоси тремтіли, наче сльози, що ними було залито «мир безбрежний»... Потяг мчав, і в ньому ми радісно несли в огонь CBOG життя, щоб осушити ці сльози.
В поармі я зустрів мого товариша дитинства — Павку Євсеєнка. Він був вже наподивом8 і, коли знайомив мене з своїми товаришами, трохи іронічно рекомендував мене:
— Знакомьтесь, это бывший петлюровец.
Мені було дуже важко, що я «бывший петлюровец», і хотілося, щоб мене ранило на фронті. В Кам'янці я віддав у подив свої документи й пішов гуляти. До мене підійшов хлопець з рушнпцею і спитав мої документи.
Я сказав, що у мене немає документів, я оддав їх до подиву, і просив його піти зі мною до подиву, а він не схотів і повів мене в ЧК.
В ЧК спокійний робітник з залізним обличчям подивився на мого партквитка, сказав: «Це наш», — і одпустив мене.
Мене призначили співробітником дивізійної газети «Красная звезда». Недалеко від Гусятина стояв наш ешелон, а десь далеко гриміли гармати. То наступала наша дивізія. Ми у пастухів міняли яблука на газети, влаштовували мітинги й кіносеанси в селах, звільнених од панів. Були холодні місячні ночі зі срібними тополями і довгими тінями од них. Нарешті ми підійшли до Гусятина. Він був зовсім зруйнований ще огнем імперіалістичних армій. Я ходив вночі на руїни і все марив про Ольгу. В поармі в анкетах я знайшов її прізвище, але куди вона призначена — невідомо. Мимо пролітали ешелони з новими частинами, а я дивився, чи не блиснуть під лахматою шапкою теплі очі Ольги. Ворог спинив наші армії, і на фронті стало тривожно. Мене посилають на фронт. Я хотів в полк Андрія, але його полк не був ще в розпорядженні подиву, і мене послали завідувачем бібліотеки в саперній роті. Я трохи не плакав, того що я хотів до Андрія, а мене посилають бібліотекарем тільки тому, щоб зберегти як поета.
Рота стояла десь під Монастириськами. Я ледве знайшов її. Тільки почав я писати каталог книжок, як набої почали бити по нас із тилу і розриватися під моїм вікном біля уніатської часовні. Був поганий зв'язок, наші частини вночі відступили. І ми опинились під польським і нашим огнем. Не було ні підвод, нічого. Ми перекинули гарбу з сіном, що віз один дядько, поклали туди дещо з телефонного майна і вибігли на гору. За горою стояли наші батареї і кулемети, але треба ж визволяти ротне майно. Про бібліотеку я й не думав, вона лишилася в кімнаті з моїм недописаним каталогом. Пішло сім чоловік на чолі з военкомом і командиром роти Прокоповпчем на коні. Вони були там недовго. Прибігли з блідими обличчями, без командира роти, у воєнкома була розірвана шинель і налпте кров'ю од бігу лице. На них налетіла кінна розвідка чорношличників. Це було так: хлопці тільки що спустилися з гори, як на горизонті показалися рухливі чорні точки. Вони швидко наближалися. Це було вісімнадцять кавалеристів. Почали одстрілюватись, але рушниці японського зразка після другого пострілу стали майже негідні до стрільби. Затвор наче прикипав, і його треба було одбивати ногою, а ворог казково наближався. Тільки й чорношличникам довелося зле. Після пострілу кавалериста кінь спиняється й крутиться на місці. Тоді буває нерухома мішень, і кіннотник летить на землю. Чорношличники спішились і залягли в лаву. Під їх огнем наші хлопці почали відступати. Перескочили через тин, а командир роти не міг, бо він був на коні. Чотири кіннотники летілп на них. Два червоноарми не витримали і почали тікати... За ними погналися два кіннотники. Перший кавалерист пролетів повз комроти, але не встиг ударити шаблюкою, яку він вихопив, коли пролітав мимо. Другий кіннотник кричить комроти: — «Кидай рушницю!» Прокопович кинув рушницю, вихопив нагана, але чомусь наган не стріляє, комроти забув, що наган не самозвод, і чорношличник рубнув його по голові, комроти впав, хлопці не могли нічого зробити, бо вони одстрілювалися од петлюрівців, що залягли за домами. Чорношличник підскочив прямо до тину, він струнко й гарно сидів на коні, з клинка його шаблюки ще стікала кров комроти. «Панове більшовики, кидайте зброю!» Але товариш із правого флангу замість віддати зброю вдарив його з японської карабінкп в голову.
Одступаємо на Гусятин. Але в Гусятині вже поляки. Ми, розбиті й злі, стоїмо біля шосе, а мимо проходить з музикою триста шістдесят другий полк, що його командиром Андрій Мінський. Майже всі червоноарми були, що приїхали з французького полону. В кінці на тачанці їхав Андрій. На ньому була звичайна ватяна фуфайка і старий солдатський кашкет без зірки.
— Ты чего тут? — кричить він на мене. — Едем со мной!
Його полк ішов на ліквідацію прориву. Я вже заніс ногу на тачанку, але на плече мені опустилась рука мого воєнкома.
— Нельзя.
Я сумно дивився услід Андрієві. Десь за поворотом зникли сині колони, і тільки чутп було приглушені звуки оркестру. Ми одступаємо через ліси на Сатанове. У тьмі ночі батареї загрузають у глині, і ми їх витягуємо руками, освітлюючи собі дорогу смолоскипами із соломи. От вискоче із кущів ворог, і почнеться смерть. Вогко пахло глиною. Ми йшли майже останніми, і я декламував про себе вірші, що присвятив Ользі.
Була велика тривога. Частини збились і переплутались. Казали, що у поляків є жіночі кінні загони, — почувалося, що вони переживають нашу керенщину 9, що ми повернемось назад. Перейшли Збруч, і уже в Саганові хтось не витримав і крикнув:
— Тепер ми на своїй землі, хай живе Радянська влада!
Але і на своїй землі ми панічно відступали. Мимо пролітали обози. По дорозі котилися хлібини, а мп йшли в пилу, голодні, босі і сміялися з боягузів.
Всі насторожувалися, коли на горизонті холодно блистіла зброя і пролітали крики: «Поляки!» З нами відступало багато галицьких жовнірів, а вночі, в клуні, під тривожні, близькі удари гармат і регіт кулеметів, я розказував товаришам про свою любов до Ольги, вони слухали мене і ласкаво сміялися з мене. Так і зверталися до мене:
— Тов. Ольга, ходім у розвідку.
Мене знову одкликали до подиву співробітничати в «Красной Звезде».
Був жовтень. Ми стояли в вагоні на Вапнярці. По ночах було страшно холодно. Білизну я проміняв на хліб, і у мене лишилися тільки галіфе і гімнастерка, що я взяв у полоненого петлюрівця. Ще змалку я привик спати голим. І в вагоні з плачем і матюками я роздягався догола, простилав на газети гімнастерку й штани і укривався дірявою шинеллю. За ніч разів двадцять я просипався, а коли одягався, знову плакав од холоду і нарікав на свою долю. А поруч, в вагоні політосвіти, під пальцями піаніста в постолах гримів марш Гіндепбурга 10.
Після змирення з поляками 11 мене посилають на військово-політичні курси при поармі. Завідуючим курсами був товариш Скворчевський.
Курси стояли в Єлисаветі. Був уже листопад. Після голодовки на фронті (по п'ять день ми нічого не їли, а коли доводилось їсти, то більше яблука із панських садів) в мене почалась дизентерія. Я кажу завхозові, щоб він дав візника до лікарні, бо я босий, а надворі грязь і йде сніг. Але він не дав мені візника, і я пішов босий до лікарні. Це було далеко, десь за вокзалом. Я йду І шіачу, а мимо проходять червоноарми, гримить «Інтернаціонал», і мені ще дужче жалко себе. Перехожі дивляться на мене і жалісно хитають головами. Коли я проходив через вокзал, до мене підійшов спекулянт і хотів купити мою шинелю. Це було так дико й страшно, я ж босий, а він мене хоче ще зовсім роздягнути.
Доки мене поклали на койку, я вісім день лежав і мучився на брудній і запльованій підлозі в ізоляторі. Одного разу в ізолятор зайшла жінка — военком шпиталю. Я глянув на неї — це була наша дивізійна політробітниця. Вона пізнала мене і дала мені постоли.
Коли я виходив з лікарні, була вже зима. На політкурсах було весело й бадьоро, тільки коли я їв хліб, чорний глевкий хліб, мені здавалося, що в шлунку каміння. Але це не заважало мені полюбити замість Ольги політекономію. Я навіть хотів покинути писати вірші і бути просто політробітником. Політекономію викладав Скворчевський. Він так чудесно її викладав, що я ще й досі не зустрічав такого лектора, як він. Од моїх постолів лишилися тільки огризки. Дівчата пошили мені з шинелі туфлі, і я в них щоранку вибігав на вулицю, і біг через квартал, і на розі дивився на місцеву газету — чи нема там моїх віршів. Тоді ж виходила анархічна газета «Набат». В «Набаті» було багато повідомлень про вихід комунарів із партії. 3. Т. Скворчевський хвилювався і казав:
— Разогнал бы этих сопляков, а то мы дождемся, что они начнут стрелять нас на каждом перекрестке.
І раз уночі (це було вже після Перекопської перемоги) — «До зброї!» — ми всі вибігли і почали з нервовим сміхом одягатися. У курсисток ентузіастично горіли очі, вони теж були з рушницями й хотіли йти з нами. Махно повстав і хоче захопити Єлисавет. Частини всі вийшли за місто, йшли колонами. В могутньому ритмі кроків і хитанні рядів я раптом зник... Мене не було. Хвилями встала невимовна сила і залила моє «я». Я відчув міць і порив мільйонів «ми» революції... І було радісно йти на смерть. Мене й ще двох товаришів послали в дозор. Десь далеко були огні города і наша застава. А ми стоїмо в порожньому й тривожному полі, самотньо й страшно гудуть провода, і навколо нікого, нікого. І от із тьми, на білому тлі снігу, наближається невідомий загін. Ми послали товариша повідомити заставу про ворога, а самі стали з рушницями «на огонь» і, майже божевільні, кричимо:
— Стій!.. Виїжджай один!—Загін наче вгруз в сніг... Од загону одділився один кіннотник, їхній командир із наганом у руці, під'їхав до нас.
Ми:
— Какой части? Він:
— Нашей. Ми:
— Пропуск. Він:
— Орел. Отзыв. Ми:
— Тамбов.
І не встигли ми обернутись, як нас уже оточила кіннота. Отзыв був не «Тамбов», а «Курськ». І ми чекали, що нас почнуть рубати. Мої плечі тоскно щулилися, паче вже чули холодну і страшну крицю.
— Кто начальник гарнизона?
— Не внаем. — І мої плечі ще дужче хилились, і по костях пробігав чорний вітер смерті.
— А ваш военком?
— Скворчевский.
— Ведите нас к вашему военкому.
Це був загін Ревтрибуналу.
Махно пробився на Чорний ліс. Він захопив на півгодини Новоукраїнку. На другий день він захопив її знову, коли працювали установи і все було спокійно, і тримав її п'ятнадцять годин. За цей час він вирізав місцеву міліцію й комсомол. В лісових боях, у тьмі ночі, Махно переплутав наші частини, і свої били своїх... брали в бран комроти наших полків. В полі йшла кінна дивізія. Начдив і воєнком з джурою від'їхали далеко вперед. З лісу виїхало кілька тачанок і кіннота. Начдив носила джуру узнати, хто такі. Той під'їхав до невідомих кіннотників, поговорив з ними. Значить, наші. І воєнком і начдив покійно їдуть їм назустріч. А то були махновці. Вони під загрозою смерті примусили джуру мовчати, і він мовчав. Махновці під'їхали:
— Кто такие?
— Я — воєнком такой-то.
— Я — начдив такой-то.
— Ага. вас нам і треба. Злізаи з коня!
Военкома і начдива поставили на снігу навколюшкп, і на очах майже божевільної дивізії нахилили їм голови — порубали, і чорною блискавкою зникли в лісі. А з околишніх сіл до Єлисавета все везуть і везуть на селянських фурманках порубаних юнаків. Махно був уже десь під Уманню. Дав бій червоіюармійцям і помчав далі.
XLVI.
Я знову марю про Констанцію. Вона мені щоночі сниться. Я ж скоро буду дома і побачу її. Я все декламував із Шевченка:
Коли зустрінемся ми знову,
Чи ти злякаєшся, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді промовила б мені? '
Мене посилають на Донбас для громадської роботи. З Єлисавета до Харкова я їхав чотирнадцять днів. Біля «Нової Баварії» 2 я не витримав, покинув ешелон і пішки прийшов до Харкова. На Донбас потяг ішов швидко. Мені було радісно й тривожно. Не вірплося, що я знову побачу миле, рідне село, ті кривенькі тини, про які я боявся марити, бо кругом було так багато смерті...
В Лисичому потяг довго стояв. Була ніч. і я пішов по знайомому путі до своєї станції. Це було недалеко — півтори версти. Рипів під ногами сніг, так, як тоді, як колись, коли я, закоханий, ходив у Лисиче. За поворотом блиснули огні заводу. Вони привітно добігли по рейках до мене, і стало чомусь страшно. Невже я дома? Голова стала порожньою. Всі думи зникли. Я хочу хоч одну спіймати, але не можу. Нарешті я спіймав думку. і мене залпла радість повороту. Коли входив в село, скінчилась вистава в робітничому клубі, і я побачив знайомих хлопців. Коли я їхав на фронт, так ці хлопці були маленькі, а тепер вони були вищі за мене, багато з них поженилися і навіть мають дітей.
По Красній вулиці я йшов додому. Як і колись, блимав вогник в маленькому вікні хворостянки. Я постукотів в двері.
— Хто там?
— Володька.
Двері швидко відчинилися, і крик «Володька!» злився в одне божевільне радісне виття. Мати була в сусіди, її покликали, і вона з плачем упала мені на плече. Ще коли я підходив до дому, мені сказали про смерть брата. Я страшно плакав за ним. Мати розказувала, який він вже був великий, що не вміщався на скрині. Він перший одержав мого листа з фронту. А думали ж, що я вже вбитий. Мати служила по мені панахиду. Олег умер од тифу. Він так і не дочекався, щоб я привіз йому із фронту галіфе. А він так хотів галіфе — синє з золотими кантами. Мені брат розказував, який він був дужий. Ще як малим, так бив парубків, а коли підріс, так його боялося все село і любили всі дівчата. Коли він умер, на домовину принесли багато вінків і сліз...
Махно ще був не ліквідований, і через наше село проходили банди. Комунарів було мало, і вони мусили ховатися в заводських трубах. Мати робила самогон, і я перекидав їй його. Вона плакала і казала:
— Нема того Володі. Умер наш Володя.
А я в обідраній шинелі і в полатаних штанях натхненно співав «Мы кузнецы» і по ночах з рушницею біг на тривогу. Мати казала:
— Он другі комуністи, що приїхали з фронту... у них і галіфе, і гроші, а ти як був босяком, так босяком і зостався.
Я її заспокоював і казав, що скоро буде гарно всім жити, не тільки одним нам. А в село привозили порубаних кооператорів і комуністів. Я лежав в тифу в заводській лікарні, а прямо в вікно було видно часовню, куди щодня носили мерців. Я думав — скоро і мене туди понесуть.
Після кожного приступу я виписувався і все розказував на вулиці хлопцям про бої, а вони, купами, з розкритими ротами слухали, доки мене не ламав новий приступ, і я лягав знову до лікарні. Це був останній тиф. Я майже вмирав, а тут іще мати приходила й плакала, що нема чого їсти, щоб я написав їй записку до кооперативу. Вона хотіла надіти мені на шию хрестика, але я одмовився. Мені снилися попи, повстання, власне, це був бред. Серце швидко билося, і я марив, коли воно лерестане так швидко битися, та все просив лікаря послухати мені пульс... За сім день після того, як я виписався із лікарні, мене «в порядке боевого приказа» викликає Лисичанський партком і дає призначення. А по селах рубають партробітників, і бандити на тім боці Дінця гукають перевозу. По залізниці кругом села весь час ходить броневик. Мене посилають по службовій справі в Бахмут.
Бахмут... Невже я побачу Констанцію? Це ж моя вічна мрія на фоні крові й смерті. Був квітень, і я, блідий, смуглява смерть у шоломі, їхав до своєї мрії. Констанції не було дома, вона працювала в губнаросзіті секретарем соцвиху. Батько її набивав цигарки. Я так багато хотів йому сказать, але чомусь тільки сказав: «Дайте закурить». Він дав мені закурити і почав говорити про політику, як його більшовики ганяли на примусові роботи. Але про все це він розказував весело, не злобливо. Брат Коті, Броня, був в армії. Я пішов до губпаросвіти. Найшов кімнату соцвиху, одчинив двері і біля стіни з лівого боку побачив за столом Копстанцію.
— Здесь тов. Рудзянская?
Вона обернулась, глянула на мене, хотіла щось сказати і захлинулась. Я був наче мертвий. Піді мною не було ні підлоги, ні стін навколо... Мені здавалося, що коли я побачу Котю, так од щастя я упаду. Мені навіть так і снилося, що от я йду до Котиного ганку, а на ньому стоїть вона. Я підійшов до неї і впав біля її ніг, вниз лицем. Лежу й мовчу і тільки чую, як солодко й тяжко б'ється моз серце. Підіймаю голову, а на ганку стоїть не Котя, а її батько. Я питаю:
— Де Котя?
— Она уехала на полярный круг.
Але в уяву я не впав, а тільки хитався і здавався собі легким-легким, неначе пір'їнка. Ми вийшли з Котею в коридор, але не могли говорити, тільки дивились одне на одного та зітхали. Потім я ходив до Коті і, коли говорив з батьком, усе дивився на неї так, як тоді, весною 18 року, а вона просила, щоб я так не дивився на неї, і чомусь полотніла. Я був такий щасливий, що нічого не помічав і не хотів помічати. Котя показувала мені, які в неї маленькі туфлі. Дійсно, в неї манюсенькі туфлі. Але я іі досі не знаю, чому вона ховала од мене свої ноги, коли була босою, ще тоді, весною 18 року...
Мене, як неправильно демобілізованого, латиші знову забрали до армії, і медична комісія дала мені місячний відпуск, щоб поправити після тифу здоров'я. Я цей час хотів використати в Москві, ознайомитися з літературним світом і лишитися там. Одного разу Котина мати сказала мені, що Котя хоче поговорити зі мною. Ми вийшли. Йшли по тій же Магістратській вулиці. Котя хоче мені щось сказати й не може. Потім вона сумно й несміливо показує свою праву руку, а на ній, на пальці, обручальний персте ЕІЬ, що я його до цього часу зовсім не бачив. Такий я був дурний і щасливий. І чудно, я зовсім спокійно прийняв це, тільки став якимось порожнім, і життя одразу почорніло. В цей день я їхав, і ми довго ходили з Котею по якомусь пустирю. Я, наче сонний, водив її взад і вперед, плутав, крутив, і вона покірно йшла за мною, тільки була бліда, бліда. Мені треба йти, і я спинився з нею біля воріт. І от нахлинули сльози. Вони нахлинули з такою силою, що я не витримав і заплакав. Я тяжко плакав над своїми мріями. І жалко, безумно жалко було, що три роки на фронтах, в огні і тривозі я ніжно марив за цією людиною. Я крізь ридання говорив їй про це, а вона стояла мармурова й холодна. Я плачу й кажу:
— Дай я тебе хоч на прощання поцілую. А вона не хоче... Я плачу й кажу:
— Ну дай я поцілую хоч волосинку...
А вона не хоче...
Ох, як тяжко я плакав над трупом своєї любові...
Вона казала, що вже пізно, що я ніколи не забуду і не прощу її... Вона не хоче кинути мені, як собаці, «недоїдки»...
Вона каже:
— Ідіть...
— Ти ж казала колись, що де б я не був, ти будеш стежити за мною і прийдеш до мене... Коли ти його розлюбиш, ти прийдеш до мене.
Вона довго мовчала, потім тихо й мертво:
— Прийду... Ідіть...
— Ну скажи хоч «іди».
— Іди...
Тоді я йду по брудній вулиці і плачу, плачу... Щоб не помітили перехожі моїх сліз і ридань, я зігнувся і заховав лице в шинель...
Потяг одійшов од станції, і страшно і тоскно закричав свисток... Я їхав наче в безодню... Я ж комунар... Моє життя належить колективові... Але в безодні моєї муки потонули і колектив, і комуна. Мені зовсім не хотілося жити. Не було стимулу. В вагоні їхав труп... І в останній момент, коли здавалось, що серце розірветься од болю, наді мною, над моїм заплаканим і помертвілим лицем ніжно нахилилося обличчя Ольги. Теплі очі привітно зоріли під лахматою шапкою, і губи її червоні, незабутні губи, говорили про щастя, що не все загублено для мене... І мені стало легше...
XLVII.
Харків... Квітень, юність, сонце, надії...
Я пішов із товаришкою Піонтек 1, яку знав іще в Одесі.
Вона повела мене в бібліотеку-читальню ЦК КП(б)У.
Ми зайшли в тиху кімнату, де на канапі в синьому костюмі з рудою борідкою Христа сидів маленький чоловічок, схожий на західного робітника, і читав газету.
Товаришка Піонтек попросила мене почитати їй свої вірші.
Я читав їй мої російські поезії, а маленький синій чоловічок читав газету, не звертаючи на нас жодної уваги.
Я спитав Піонтек:
— А вы понимаете по-украински?
— Да.
І я почав читати їй «Відплату».
Коли я читав, наш сусіда одіклав газету і уважно слухав, доки я не скінчив. Потім він підвівся з канапи і підійшов до нас. Це був товариш Кулик 2.
— Хто ви такий будете, товаришу? — спитав він мене.
Я сказав.
І Піонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армії як молодого поета, що подає надії.
І товариш Кулик, як завагітпропу ЦК КП(б)У, одкликав мене через «Учраспред» ЦК з армії.
Пока оформлювали моє відкликання в розпорядження ЦК, я, як командирований з периферії військовий політробітник, був улаштований в «Червоному готелі» і мав багато вільного часу.
Я познайомився в редакції газети «Вісті» 3 з товаришами Коряком 4 і Блакитним 5.
Коряк — маленький і гостроносий, в довгій кавалерійській шинелі, перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому «Відплату».
Він дякував мені за «гарні переживання» і говорив:
— Де ви були? Ми так давно чекали вас в українській літературі... Нам доводиться друкувати таку їрунду!
— А ви цієї їрунди не друкуйте, а друкуйте мене, — наївно сказав я йому.
Читав я Корякові й мої вірші російською мовою про любов, трави, шахти, і крізь спомини і розлуки з рідним селищем — «солодкий дим заводу».
І Коряк порадив мені про це ж саме написати українською мовою.
На другий день я приніс йому «Червону зиму».
Хоч місто і взяло мене в свій солодкий полон, але мені все снилися зелені пахучі береги Дінця, ріки мого смуглявого хлоп'яцтва, з якими я познайомився ще малям...
Одгорів метушливий день. Я повертався до готелю.
В номері з меблів були ліжко, стіл, стілець і шафа з дзеркалом для одежі. От із цією шафою, власне, з трюмо в ній, і зв'язане народження «Червоної зими».
Я стояв перед трюмо, звідки на мене дивився смуглявий юнак, і раптом я ніби розтанув в тумані і зник у свічаді, а замість мене простяглася важка, грозова й радісна дорога мого молодого життя...
Я пригадав свої перші трудові кроки, друзів своїх, з якими ділив і радість і горе, рум'яних чорнобривих дівчат, і місячні половники, і те, як радісні робітничошахтарські колони вітали революцію, а я, сп'янілий од щастя, ішов у цих колонах і цілувався з такими ж, як я...
Ось тривожно і грізно кричить заводський гудок, і цей залізний і довгий крик туго і владно б'є по нервах і кличе, кличе...
В небі рвуться і тануть димки шрапнелі, наче безжурні хмарки, але з них летить смерть...
Ми з гвинтівками в руках біжимо до заводу по вулицях, повних кулеметної стрілянини, на бій за владу Рад...
Дороги, дороги, дороги...
Сніги, ешелони, кров...
І нарешті, мов казкова жар-птиця, в радісних руках мільйонів — Перемога!
З тисячами таких же, як і я, повертаюсь на село.
Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так і не дочекався мене з фронту з галіфе для нього, про яке він наївно мріяв, працюючи на заводських каламажках... Пому було сімнадцять років.
Туга і радість злилися в мені в золотий спомин душі, що вилився в пісню і став «Червоною зимою»...
Я дивився в трюмо і співав і плакав, співав і плакав... Про форму я не думав. Вона сама виникла з ліричної повені, що залила мою душу...
Я не писав, а складав поему.
І коли я скінчив, то відчув таку щасливу спустошеність, якої більше ніколи не відчував ні до, пі після «Червоної зими».
Все: і композиційна будова, і лірико-епічний сюжет з наростанням ліричного струму, його кульмінацібю і спадом, мелодика в будові словесних сполучень, образи — все це народилося з пережитого і передуманого, як дитина першої любові, в сонячному русі почуття, вагітного думкою...
Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив і зливалися з ним, щоб стати піснею моєї, нашої революційної юності.
Другого дня я пішов до Василя Блакитного. Він кудись ішов з товаришем і спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Він глянув на перші рядки, і враз його очі синьо й щасливо засіяли...
— А гарно... Дивись! — захоплено вигукнув він до товариша і прочитав те місце, де «шикують злидні нас юнак до юнака»...
У поеми не було ще назви, і Блакитний взяв її з самого тексту: «О не забуть мені Червону ту Зиму!» Він порадив мені назвати поему «Червона Зима».
Мене призначили інструктором преси при ЦК КП(б)У.
Звичайно, інструктор преси з мене був нікудишній, я тільки ходив по шумливому Харкову, закохано пив юнацьким серцем його життя, мріяв і складав у голові вірші.
Поетична лабораторія у мене і зараз у голові. Я перекреслюю і виправляю рядки віршів у голові, а не на папері, а коли впливаю образи на папір, то жодних перекреслень і виправлень не буває. Звичайно, іноді я виправляю і перекреслюю на папері, але, як правило, поетична лабораторія у мене в голові і в серці.
Я записався в марксистський гурток при агітпропі ЦК.
Старий більшовик товариш Ікс, що вів цей гурток, якось сказав усім, показуючи на мене (я любив задавати запитання, і ця звичка у мене залишилася змалку й до сивини):
— Судя по вопросам этого товарища, у него знаний на профессора, но только они у него не организованы.
І він нам розповідав, як треба систематизувати набуті знання, розкладати їх у голові «по полочкам».
Чудесна людина був дорогий і незабутній товариш Ікс.
Його спокійне і мудре лице і добрий зір із-за шкельців пенсне стоїть переді мною як приклад великої самодисципліни, спроможності і організованості. ' Але не довго я був інструктором преси.
Між іншим, моє інструкторство показує, яка чула і прекрасна більшовицька партія. Як мати, в особі тт. Піонтек, Кулика, Коряка, Блакитного, вона зрозуміла мою душу поета, майже не пристосовану до життя людину, і давала мені всілякі поблажки, «панькаючись» зі мною, як казали мої вороги, на протязі довгих років і піднімаючи мене доброю рукою, коли я падав серцем на гостре каміння жпття.
Велика партіє. Якби я вірив у бога, я б молився тобі, так я люблю тебе і схиляюся перед тобою як твій смуглявий син, якому ти дозволила і допомогла залишити до сивого волосся дитячу душу і юну пісню, що живе тільки тобою, моя партіє, мати моя геніальна!
Оргбюро ЦК, в особі товариша Гордона, призначило мене членом оргбюро Всеукраїнського пролеткульту6, куди увійшли товариші Захар Невський, Рижов 7, Коряк, Пилипенко 8 і Василь Блакитний, Міша Майський 9 і Хвильовий '°.
Ми стали працювати разом у будинку на Московській, 20, де я часто приймав участь у літературних вечорах.
І там я познайомився з Хвильовим.
Він одразу ж захопив мене своєю любов'ю до життя й поезії.
В шкіряній куртці й кепці, а потім, пізніше, у шинелі з врангелівського, або, вірніше, з англійського сукна, в сивій смушковій шапці ще з імперіалістичної війни, невисокого зросту, швидкий і динамічний, чорнобривий і зеленоокий, він зачарував мене своєю магічною індивідуальністю.
Тільки щось у моїй підсвідомості опиралося його волі.
Я з делікатності погоджувався з ним, що треба писати верлібром, а прийду додому і пишу ямбом.
Це повторювалось не один раз, що я погоджувався з ним на словах, а на ділі не погоджувався.
Нарешті Хвильовому це обридло, і він махнув на мене рукою.
Він: «А тьі, Володя, себе на уме!»
Я: «А что ж ты думаешь, Коля, что я под твоим умом?»
Так Хвильовий і не перехрестив мене в свою поетичну віру.
Тоді ж (це був 1921 рік) приїхав з Галичини до Харкова Валеріан Поліщук п, синьоокий красень з вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат, з усмішкою — собі на умі.
Величезна ерудиція його мене захоплювала.
Та ще сонячна бадьорість.
Тільки не подобався мені натуралістичний біологізм у його поезії, але окремі вірші й місця величезних поем мене захоплювали.
Хвильовий часто любив повторювать із Поліщука:
«Котра година, товаришу? «Друга». І далі пішла сіра смуга дороги під ноги...
Або: «Нема Нікандрика, нема 12...» — про брата Валерія.
І було дві сестри, Ліка і Льоля 13, які обидві закохалися в Валерія, і він обох їх любив.
Дивно?
Але це так.
З Льолею до Валерія у мене була любов. Тільки коли я йшоп від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби ію мені проїхав з гуркотом і дзвоном трамвай.
Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила. Та ще вона причарувала мене піснею:
Это было на радостном юге, в очарованом мире чудес, где купается розовый лотос в отраженной лазури небес 14.
І от туди приходила купатися красуня єгиптянка Радоніс.
Одного разу високо над нею пролітав орел. Побачив своїм гострим орлиним оком туфельки Радоніс і вкрав одну з них.
Пролітаючи над садами Мемфіса і5, резиденції фараона, він загубив туфельку красуні в сад владаря Єгипту.
Фараон по туфельці закохався в Радоніс і наказав її розшукати.
Розшуки закінчились щасливо.
И царицею стала Радонис, и любима была потому, что такой ослепительной ножки не приснилось уже никому.
Льоля співала цю пісню на мотив «Слышен звон бубенцов издалека».
Потім я узнав авторку цієї пісні, власне, цього вірша. Це улюблена поетеса Ігоря Сєверяніна Мірра Лохвицька.
І ще я узнав, що Льоля мружить свої темні єгипетські очі не тому, що в неї така містична душа, що випромінюють її слпвоподібні очі, а тому, що вона близькозора.
І чари розвіялися.
Я розлюбив Льолю.
А тут з'явився Поліщук, — прийшов, побачив і переміг.
Льоля безоглядно закохалась у Валер'яна, перемогла свою сестру і стала його дружиною.
З пролеткульту нічого не вийшло. Він так і вмер, не народившись.
Але перед смертю він захотів моїми зубами укусити Маяковського.
Це було в російському драмтеатрі, що містився тоді над Лопанню.
Приїхав Маяковський і мав виступити в цьому театрі.
Мені, в порядку пролеткультівської дисципліни, було доручено виступити з негативною критикою Маяковського.
Я погодився.
Але вони не знали, як я любив його!
І от вечір.
Маяковський приїхав і виступив (чи мені так запам'яталося, чи здавалось) у театральній тапочці, величезного зросту, зовні гострий і безпощадний у боротьбі з своїми опонентами.
А я дивився на його очі, і побачив, що він зовсім не такий, яким він хотів здаватися. Очі в нього були сумні і добрі, добрі, повні невимовної ніжності до людей, в його очах я наче бачив свою душу.
Після читання віршів, що як громи, викликали безперервні бурі аплодисментів, почалося обговорення прочитаного і взагалі по поезії Маяковського.
Маяковський — гігант фізично і гігант поетично — розправлявся, як із цуценятами, з своїми ворогами.
І от на сцену, в хутряній шубі, лізе просто через рампу старий і однозубий (між іншим, прекрасна людина) член оргбюро пролеткульту Рижов.
Маяковський з вишини свого гігантського зросту розправившись із своїм черговим ненависником, спитав Рижова, що напіввиліз на сцену:
— И ты туда же, детка?!
I Рижов злякано порачкував назад, так і не виступивши проти Маяковського. Тоді дали слово мені. Я спитав Маяковського:
— Вы были на фронте?
— Был.
— Я еще никогда не читал и не слышал такой потрясающей поэзии. В ее гигантских образах и могучем ритме чувствуется железная поступь Революции. Вы — великий поэт. Разрешите пожать вашу руку.
І він, глянувши на мене добрими людськими очима, що втратили свою гостроту од запалу полеміки, простягнув мені свою руку, яку я обережно і побожно потис.
А потім пролеткультівці казали, що «Сосюра целовал ноги Маяковскому».
Товариш Блакитний, як редактор газети «Вісті» (тоді вона була «Вісти», а не «Вісті», як потім) дозволив мені жити на горищі редакції, де колись була, ще до революції, церква Юзефовича, редактора газети «Южный край»,обладнана в клуб.
Зимою в ній було дуже холодно, і мене рятувала хутряна шуба, що я вперше за своє життя купив на гонорар за поему «1917 рік» 16.
В тій колишній церкві я жив і писав вірші, і туди до мене приходила Льоля з її містичними очима, в яких я так гірко розчарувався, коли узнав, що їх містичність не що інше, як близькозорість.
В цій же церкві у нас відбувалися літературні вечори, на які приходили всі, хто любив українську літературу. А таких було багато і ставало все більше.
Після суду «над пролетарськими поетами» клуб наш у церкві попрацював недовго.
Стали ширші масштаби, і літвечори перенесені в Селянський будинок на площі Рози Люксембург 17.
Хвильовий через свою чарівну індивідуальність і величезне знання російської і української літератури (по суті, він був учнем, як і я, великої російської літератури, наших класиків і народу) зібрав навколо себе цілу плеяду молодих прозаїків. Він перейшов на прозу після своєї збірки поезій «Досвітні симфонії».
Його соратниками були трохи пізніше Панч 18, Вражливий 19, Копиленко 20, Яновський 21 (духовно, в київській віддалі), Підмогильний 22 і інші.
Можна сказати, й Головко 23. І на всіх їх була печать його геніальності.
Я вважаю, що Хвильовий, як художник, як поет у прозі, — основоположник української радянської поезії, особливо в своїх ранніх творах. Це моя особиста думка, і я її нікому не нав'язую.
Першу мою збірку «Поезії», що видало Державне видавництво України (друкувалась у Сумах) 24, рецензував В. Коряк, а потім вітав М. Доленго 25: «Золотим сумом віє од поеми «Червона зима».
А потім, в 1922 році, коли вийшла друга моя збірка «Червона зима» 26, її вітав сип мого безсмертного вчителя Івана Яковича Франка Тарас Франко27: «Дивним чаром віє од першої збірки молодого поета».
Він мене застерігав од футуризму Семенка 28, і правильно, як я потім зрозумів.
Я не любив його розхитаних ритмів не верхарнівського типу, але там, де він ставав більш-менш організованим ритмічно і гостродумнпм, він мені подобався.
Якось я зайшов до редакції «Вісті» в кабінет редактора.
На місці Блакитного сидів симпатичний брюнет з гострими, жагуче чорними очима, маленький і зосереджений.
Я його спитав:
— Ви Семенко? А він мені:
— А ви Сосюра?
Так ми з ним познайомились.
Він мені як молодому поетові радив не дуже зважати на літературні авторитети, що справа не в тому, скільки книжок вийшло у письменника, а що він дав нового, в чому його оригінальність. Він мені, між іншим, радив римувати: «корова» і «театр».
Першу пораду його я сприйняв, а другої — ні.
Я працював в літературному відділі Наркомосу (літо), де виходив журнал «Червоний шлях», редактором якого був т. Коряк.
В черговому номері «Червоного шляху» 29 я прочитав новели Мамонтова 30, і одна з них мене гостро обурила. В ній було таке місце: «Спить обдурене село, засипане снігом і прокламаціями»...
Я сказав т. Коряку:
— Як ви могли надрукувати таку новелу!? Це ж справжня контрреволюція! Я піду в ЦК.
Товариш Коряк перелякався і почав виправдовуватися, що його не було в Харкові, що номер вийшов без нього і т. д.
Я пожалів тов. Коряка і в ЦК не пішов.
У черзі за бідним обідом для співробітників Наркомосу я познайомився з Копиленком.
Його здивувало, що я в черзі щось мурмотів. Я йому сказав, що пошепки складаю вірші, бо в черзі довго стояти, а я не люблю гаяти часу.
Копиленко познайомив мене з Сенченком 31.
Наскільки перший був жвавий, запальний і любив літературу всією своєю широко розкритою сонцю і вітрам життя душею, настільки мовчазним і зосередженим був кремезно збитий русявий другий.
Вони жили на Журавлівці, і я часто заходив до них, де ми ділилися духовною їжею, а вони ще й підгодовували мене смачною гречаною кашою.
О юність! Повна сонця і надій юність!
І що для тебе була гречана каша, голодні пайки, холод і нестача в одязі, коли тобі належав весь світ! Мила моя жертвена і героїчна юність!..
Через те. що в мене була політична освіта слабенька, брошурного характеру й трохи військово-політкурсантського, де я познайомився тільки з основними принципами марксизму і керувався більше класовим інстинктом, я вступив студентом до Комуністичного університету ім. Артема 32.
Ректором був (о радість!) т. Скворчевський, якого я дуже любив, а він мене, як поета.
Екзаменував мене професор Яворський, якого дружина, що він її покинув, викрила фотографією як австрійського жандарма.
Він мене спитав:
— Як ви гадаєте, це добре, що на землі точиться класова боротьба? Я сказав:
— Від того, що я скажу, добре це чи ні, класова боротьба не припиниться. Це закон життя нашого часу, об'єктивний закон, який не має нужди в моїх оцінках.
Я був прийнятий до Артемівки.
Тільки мені не сподобалось, що професор Яворський сказав про мене, що я «чудесний матеріал». Який я матеріал? Я людина!
В Артемівці викладав професор Рожицин з3, який в той же час працював і в ЦК.
Він прославився своєю чудною і дикою для мене лекцією: «Красота — это контрреволюция», і під час диспуту по ній розбив в пух і прах усіх своїх опонентів.
Хоч мені дивно було, як це він проповідував, що красота — контрреволюція, хоч сам любив квіти і мав дуже красиву дружину.
А коли він у ЦК перевіряв дівчину, що хотіла мати роботу секретарки, то сказав їй:
— У вас некрасивий почерк!
І от Валентин Сергійович Рожицин читав нам, студентам, лекції по історії культури, і коли дійшов до Пушкіна, то я запискою спитав його: «Почему Пушкин писал по-русски?»
Всі, чи більшість студентів, гримнули розкотистим сміхом, мовляв, яке ідіотське запитання.
Але Рожицин сказав:
— Товарищи! Здесь не до смеха. Вопрос очень серьезный. Информирую. Пушкину гораздо легче было писать по-французски потому, что он думал по-французски.
А по-русски он писал потому, что был под влиянием народного творчества: няня.
Професор розв'язав мої останні сумніви. Справа в тому, що за мій перехід як поета з російської мови на українську я не подобався багатьом студентам. Вони дорікали мені за це майже як за національну зраду, вважали українським націоналістом.
І коли я говорив їм, що писав би російською мовою, якби народився в Росії, бо я знаю тільки літературну російську мову, а народної не знаю. Без знання ж народної мови письменником, яким я хочу стати, не станеш.
— А Гоголь? — казали вони мені.
— Так Гоголь тим же й великий, що своїм знанням народної української мови збагатив російську літературу, — казав я.
Але це їх не задовольняло.
Один мені сказав:
— Зачем ты сменил королевскую флейту на сопилку? Я гаряче відповів:
— «Сопилка» мне дороже тысяч королевских флейт!
I от за допомогою т. Рожицина я розв'язав для себе свої вагання в сторону рішучого і беззастережного переходу на українську мову.
Звичайно, я задавав т. Рожицину запитання для студентів, які дуже любили, як і я, Рожицина.
Я прекрасно знав, що у Пушкіна в сім'ї панувала, як і у всього російського дворянства, французька мова як побутова мова.
Мені хотілося вустами професора відповісти студентам на їх великодержавницькі нарікання.
Вчився я добре. Вчителька з російської мови навіть звільнила мене від слухання її лекцій.
А от економгеографія та фінансові всякі справи мені ніяк не давалися, і я заздрив дівчатам і студентам, що в цих питаннях почували себе, як риба в воді.
Мені дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива ніжною і мрійною українською красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими віями, за якими сіяли карі сонця її чудесних,глибоких,як щастя,очей.
Це була Наталя Забіла 3".
Я писав їй закохані записки, і раз запискою просив її прийти на цвинтар уночі, де часто молодь улаштовувала романтичні побачення.
Цвинтар був поруч Артемівки.
Але Наталя не прийшла. Замість неї мали прийти її чоловік, теж студент Артемівки, Сава Божко 35 з Іваном Кириленком 36, та побоялись, як потім розповідав мені Кириленко, бо думали, що в мене є зброя.
А зброї в мене і не було.
Звичайно, я не знав, що в Наталі є чоловік, та ще такий цинік і Дон-Жуан, як Сава.
Правда, Дон-Жуан він був примітивний, як сільські куркульські парубки або російські купчики: «Моему-де праву не препятствуй!»
Але справа не в тому, справа в тому, що натурою я був схожий до Наталі, а в Саві її, мабуть, захопила його емоціональна первісність, сила і напористість, яких у мене не було.
Я був ніжний і ніяковий, і навіть Наталя часто читала мені марксистські нотації за мою розхристаність і непокірність певним догмам, в які вона свято, як начотниця, вірила, не розглядаючи їх крилато, в дії, в зв'язку з життям.
Але ми ж були молоді, і кожний по-свойому молився марксівському богові.
XLVIII.
Організувалася спілка пролетарських письменників «Гарт» 1. Організатором і її ідейним керівником і натхненником був т Блакитний, або Еллан. Ми пішли в «Гарт». Йогансен 2, ХВІЇЛЬОБІЇЙ, Поліщук і ще багато.
Ми називали себе спадкоємцями класичної літератури, власне, так було на ділі. Я, наприклад, ніяк не міг примиритися з буржуазною теорією одмирання поезії, яка то.и розкладалась, але не поезія взагалі, а поезія розгромленої (у нас) буржуазії, коли були у нас різні течії: футуристи (слово-звук) 3, імажиністи (слово-образ) 4, акмеїсти (слово-плоть) 5, нічевоки (слово-тінь) 6 і т. ін., не кажучи вже про символістів (слово-символ) 7 і декадентів 8 різних мастей. Повний розклад на атоми.
Теорія одмирання поезії була гадючим жалом переможеного ворога, який хотів отруїти молоду і свіжу свідомість переможців.
Я вважав, що ми повинні продовжувати традиції класичної літератури і вести її на нові, на свої вершини, і продовжувати творчо, по-своєму.
Коряк написав статтю «Із стріх вода крапле» і прочитав її нам на зборах «Гарту».
В статті говорилося, що наші молоді письменники повинні писать так просто, як Пушкін, Толстой, Гоголь.
Всі, що виступали в обговоренні, хвалили статтю. Я виступив теж і сказав:
— Товариш Коряк калічить молодих початківців. Писати так, як Толстой, Пушкін і Гоголь, неможливо, а бути їх епігонами це не вихід, це смерть для пролетарської літератури.
Вчитись у класиків необхідно, але вчитись творчо і не в одного, а в багатьох класиків не тільки українських, російських, але і в чужоземних.
Тільки через складний лабіринт творчих шукань у боротьбі з шаблонами в других і в себе можна прийти до своєї індивідуальної простоти.
Так треба вчити молодь, а не штовхати її на безплідне епігонство.
Коли я це говорив, товариш Коряк гостропосо і сумно похнюпився. Мені було його дуже жалко, але думок його не жалко.
Коряк у заключному слові сказав:
— Всі, хто тут виступили, були не щирі. Один тільки Сосюра сказав мені правду.
Ще перед «Гартом» була організована спілка селянських письменників «Плуг» т. Пилипенком Сергієм Володимировичем — високим, спокійним чорновусим красенем з ніби вірізьбленим з мармуру шляхетним обличчям, колишнім офіцером царської армії і прекрасним більшовиком-українцем, в якому гармонійно поєднувалось соціальне і національне. Це був справжній відданий справі Леніна, як і Блакитний, інтернаціоналіст в кращому розумінні цього слова.
Я, в силу своєї мандрівної душі, переходив то з «Плугу» в «Гарт», то — навпаки.
Як маятник, мотався між ними, бо любив і плужан, і гартованців.
І ще обличчя Сергія Володимировича нагадувало мені старовинні українські фрески.
Я дуже любив його і дивився на нього, як на батька. Так само я любив і Еллана, але дивився на нього, як на старшого брата з блакитними, сміливими і натхненними очима, і зразкового комуніста.
І Пилипенко, і Еллан дуже любили молодь, і молодь любила їх.
Пилипенка ми всі любовно називали «папаша» і безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар.
Він, блідий і прекрасний, стояв перед нами, і ми були готові піти за ним в огонь і в воду, так само і за Блакитним, який вражав мене інтелектуальністю вищого типу. Пилипенко був більш народний, і тому спілка «Плуг» набрала таких масових форм з літгуртками імені «Плугу», що це декого стривожило (мене дивує—чому?) і т. Пилипенка стали обвинувачувати в масовізмі.
Ніколи «Плуг» не заміняв партію, як дехто думав. Це був широкий, сонячний рух української молоді до культури, і неправильно зроблено, що завчасно «Плуг» ліквідували.
Треба було б дати йому визріти в прекрасний плід культурної революції на Україні, яка тоді приймала грандіозний розмах.
Так само і з «Гартом» і «Вапліте» 9, хоч «Гарт» мав менші форми і в своєму розвитку зустрічався ще з інерцією безкінечнорічної русифікації серед українських робітників, а от «Плугові» була відкрита «зелена» вулиця в серця української молоді.
«Вапліте» — Вільна академія пролетарської літератури, в якій я теж був, але рік, була ще вужча, по суті, кастова організація, куди приймали тільки «аристократів», обранців од літератури. Якось я дав М. Кулішеві10 нову збірку своїх поезій для видання в видавництві «Вапліте».
Збірка пройшла понад п'ять рецензій, і все не було ніяких наслідків.
В цій збірці був вірш «Неокласикам» п, і Хвильовий і Куліш хотіли, щоб я вилучив цього вірша із збірки, а я не хотів.
Одного разу я спитав т. Куліша, скільки ще рецензій пройде моя збірка.
Куліш відповів з усмішкою:
— Та, мабуть, ще рецензій з десять. Тоді я обурився і сказав:
— Вії мені нагадуєте петлюрівського старшину. А потім подав заяву про вихід із «Вапліте» і перейшов до ВУСППу12, який був організований для боротьби з «Плугом», «Вапліте», потім «Літфронтом» 13, «Новою генерацією» 14, «Авангардом» 18 і т. ін.
Ще про «Молодняк» 16, комсомольську організацію молодих письменників, на чолі якої був Павло Усенко 17, сухолиций з гострими очима і широкою походкою юнак.
Він почав широко ходитп, коли став на чолі «Молодняка».
Я любив його як своє продовження. Але мені не подобалось, що молодняківці протиставляли себе старшим письменникам, а себе (між собою) возводили трохи не в генії.
Тоді ж мене ударив у серце С. К. 18 віршем [з], якого я пам'ятаю тільки чотири рядки:
Зростав на ліриці Сосюри. Де Гете, Шіллер, де Байрон?.. Чи стану понад дужі мури, яким просте ім'я — шаблон!..
Да, С.! Ти не став «понад дужі мури», а так і залишився, як поет, моїм епігоном.
Звичайно, Павло Усенко, хоч і любив його як поета, і перший вітав його як поета, присвятивши йому вірша, коли він іще жив у Полтаві, «Сьогодні геніїв чекаю» 19, звичайно, Павлуша благословляв такі випадп в моє оголене всім вітрам революції серце.
Це схоже на статтю Якова Савченка 20 «Мертве й живе в українській поезії», де він хотів розправитись зі мною, як колись із Чупринкою 21, і зарахувати мене до мертвих, а таку еротичну поетесу, як Раїсу Троянкер 22, до живих.
Потім, коли він і я були в Москві на змичці з російськими письменниками, Савченко спптав мене:
— Ти не сердишся?
— Ні.
— Це культурно.
А чого б я міг на нього сердитись, коли він сам себе побив.
Якось критик Меженко 23 сказав мені:
— Я вважаю всіх поетів за дегенератів, крім Тичини. Я відповів:
— А я вважаю всіх критиків за дегенератів, крім Коряка.
Взагалі, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик і на перо.
Але треба повернутись назад.
Був студентський вечір в Артемівці. Мене все годувала пиріжками одна з розпорядниць — білява, з волоссям, як льон, світлоока дівчина в трофейній врангелівській шинелі. Звали її Віра 24.
Вона чомусь суворо й задумливо-ніжно все дивилася на мене.
Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду.
Цвинтар. Сонце. Пташині пісні... Життя, молодість, і любов, а під нами — царство мертвих, світ мертвих.
Я ніжно взяв в долоні золоту од сонця голову Віри, і вона, трохи опираючись, повернула своє лице до моїх губ.
— Ты любишь по-рабочему... Быстро!
Чому вона думала, що всі робітники нахаби, не знаю.
Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усякої психологічної підготовки, як говорили тоді заправські Дон-Жуани, так просто взяти й поцілувать.
Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що я не цинік, а зробив це, бо не міг не зробити, бо я полюбив її за її хорошу усмішку, льонове волосся, і що вона так гарно збудована.
Вона мені розповіла про себе, що була політруком ескадрону, приймала участь в штурмі Перекопу, а до того в придушенні куркульського повстання на Харківщині.
Крім того, вона закінчила в Москві Свердловський комуніверситет 25 і викладала політекономію в Харківській губпартшколі, що була зв'язана господарчо з Артемівкою.
Коли вона мені це розповідала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу...
І я подумав: «Мабуть, і щастя наше ляже в могилу».
Так воно потім і сталося.
XLIX.
Через недостатність загальноосвітньої підготовки я перейшов з Комуніверситету за власним бажанням до робітфаку Інституту народної освіти.
Перед тим я одружився з Вірою.
Вона все писала мені записки і клала мені під подушку, щоб я не помітив, коли приходила до нас у кімнату студентського гуртожитку.
Я записки читав і став дивитися на Віру якось чудно, проганяв її.
А вона не сердилась на мене і все приходила. Мені сподобалась така упертість, і я сказав їй:
— Идем в загс.
Вона щасливо почервоніла, і лице її всю дорогу, поки ми йшли до загсу, палало, як троянда, коли сонце заходить і цілує її своїми багряними губами...
На робітфак я пішов на перший триместр, щоб іти разом з дружиною, яку теж прийняли до 1-го триместру.
Ректором інституту був товариш Стрільбицький, світла пам'ять про якого незгасно горить в моєму серці. Це був, якщо можна так сказати, світлий більшовик. Чула і сердечна людина з великої літери.
І от почалась учоба.
Лектор по хімії, товариш Фінкельштейн, почав нас знайомити з елементами світу, з киснем, воднем, азотом і т. і[н].
Він каже:
— Кисень.
А я з задньої парти:
— Оксігеніум.
Він:
— Водень.
Я:
— Гідрогеніум. Він:
— Азот.
Я:
— Нітрогеніум.
Тоді Фінкельштейн (між іншим, мені не подобалось, що він казав, що все в природі побудовано без усякої участі розуму. А відкіля ж геніальне визначення Маркса «Материя думает!»), тоді Фінкельштейн каже:
— А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я підвівся.
— Идите в третий триместр.
— А жена?
— I жена пусть идет. Вы ей поможете.
І от я на третьому триместрі робітфаку ХІНО 1.
До класу входить викладач української літератури т. Єрофеїв. Між іншим, тоді вийшла хрестоматія з укрлітератури проф. Плевако 2, і основники-студенти вивчали мене по всій Україні, а я вчився на робітфаці.
Цікаво?
Такі «казуси» могли бути тільки за диктатури пролетаріату.
Єрофеїв почав за списком знайомитись з робітфаківпями.
Коли він дійшов до мене і назвав моє прізвище, я підвівся.
— Сидіть, сидіть! Я сів.
— Ви не родич того Сосюри, що пише вірші?
— Ні, це — я.
— А може, ви його брат?
— Та ні! Це — я.
А потім професор Єрофеїв, коли закінчував свою лекцію, часто питав мене:
— Ну, як? Правильно я говорив?
Мені було це дуже смішно.
І це примусило мене задуматись.
Робітфак, по суті, повторював те, що я знав ще з агрономічної школи. Навіть там знання давали глибші й ширші.
Іти на основний, як мені пропонував т. Йогансен, що викладав в інституті?
Так літературу я знав краще за першого-ліпшого професора літератури.
Я з 12-ти років уже був знайомий не тільки з російською класичною літературою (з українською я познайомився пізніше, за громадянської війни, і особливо, після неї), але і з світовою (через російські переклади).
Так що мені мало чого було робити і на основному.
Наприклад, хіба викладали там таке: на поемі Пушкіна позначився величезний вплив французького «Слова о полку Ігореве» — «Песни о Роланде» 3.
Портрет Петра 4 списаний буквально з портрета короля Філіппа °: «Глаза сияют, лик прекрасен...» 6 і т. д.
Або: франки маврів «рубають, колють, ріжуть!!!»
І у Пушкіна: «швед, русский колет, рубит, режет».
Так що мені було нема чого робити ні на робітфаці, ні на основному.
І я покинув учобу і став просто поетом. Правда, в партійних документах у мене записано, що я маю незакінчену середню освіту, бо в мене нема