ПРОЛОГ

Народився я на станції Дебальцево  о десятій годині ранку шостого січня 1898 року. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила а вагона, і її ударив в живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне. Але мені від того було не легше. Мабуть, він ударив мене в ліву половину голови, і від того я народився передчасно.
Мати, коли побачила мою чорну голівку, крикнула:
«Чорт!» — і знепритомніла. Мати моя була дуже легковажна і романтична. На останнім місяці вагітності вона бігала, переплигувала через тини і, взагалі, майже не було помітно, що вона скоро стане матір'ю. Вона з походження була (чоловіча лінія) сербіянка, хоч прізвище у неї було Локотош, що угорською мовою значить — «слюсар». Мабуть, у матері була і угорська кров. По жіночій лінії вона була єврейкою і українкою.
Батько мій був з походження (чоловіча лінія) француз, — правильно прізвище «Соссюр», навіть з приставкою «де». Пономаренко Пантелеймон Кіндратович 2, який читав початок цього роману, сказав мені, що я ніякий не француз і що правильно моє прізвище не «Соссюр», а «Сюсюра» (і відкіля він це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правління я дійсно записаний на прізвище «Сюсюра»), що у нього був друг його батрацької юності, козак із Кубанської станиці Брюховецька Сюсюра, що в тій станиці майже половина Сюсюрів.
Але дід мій підписувався «Соссюр» і казав, що наше прізвище українізували писарі. Можливо, це так і було.
Очевидно, мій предок, — чомусь мені здається, що він з південної Франції, Провансалю, — потрапив до Запорозької Січі, де писарі і записали його «Сюсюрою».
Мої родичі, звичайні селяни і робітники, кажуть:
«Ми — французи».
А відкіля вони це знають?
По жіночій лінії батько був карачаєвець і українець, по чоловічій теж українець. У цього під нижньою губою була еспаньйолка, а на підборідді волосся не росло. Вуса в нього були довгі, козацькі, запорозькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови. Він був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зігненими кавалерійськими ногами; ходив він ледь сутулячись і завжди дивився трохи вниз. Він був спокійний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажі і любив малювати людські обличчя. Грав на гітарі і під її задумливий, срібний акомпанемент співав задушевних українських пісень. Писав вірші, але більше сатиричні.
Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, мятежна і розкидана. Вона була красуня її смугляві тонкі риси, темно-карі очі; чорні, аж жагучі, мов крила летючих птиць, красиво загнуті брови; нервові ніздрі майже класичного, з ледве помітною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнім, хвилюючім русі. Мама була чудесно збудована. У цеї було чорве, аж до синяви, волосся, і вся вона була як зоряна і пристрасна пісня. Вона дуже любила зорі і часто молилась і плакала під ними. В юності своїй вона працювала на патронному заводі в її ріднім місті Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). І на загальноміськім балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками і дочки багатіїв міста, а вона, звичайна робітниця, всіх їх перемогла. Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча, її одвертість була потрясаюча.
Коли я був ще маленьким і ми багато їздили, мама своїм випадковим вагонним сусідам розповідала про все своє життя і з такими інтимностями, що, не тоді, коли я був маленький, а зараз, коли я великий і вже старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато разів, тому що у неї було багато сусідів під час різних мандрівок, розповідала одне і те ж. Це врізалось назавжди в мою душу. Вона багато разів розповідала про себе і татка, про свої романтичні пригоди, коли вона була ще дівчиною, про своїх близьких, рідних і знайомих. Вона розповідала це так поетично і образно, що переді мною як живі стояли повні чар і краси срібно-місячні ночі Донбасу і люди, прекрасні люди, цілі зоряні світи, святі, далекі і казково-близькі.
Дід мій, по батькові, виховувався поміщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли він підріс, його віддали в Лисичанську штейгерську школу, дворічну. Дід не хотів вчитись, прибігав додому і ховався на печі. Тоді приходив прикажчик поміщика з мішком. В цей мішок він, як порося, заштовхував мого діда і тягнув його на плечах кілька кілометрів, в Лисиче. Дід, Володимир Кирилович Сосюра, закінчив нижчу гірничу освіту, але через кволе здоров'я в шахті не працював, а пішов по канцелярській лінії. Сорок років він був секретарем Луганського «Крестьянского присутствия». За вислугу літ йому давали дворянство, але він одмовився:
«Я крестьянином родился и таковым хочу умереть». На старості йому дали казьонку, і він до самої смерті торгував горілкою на користь російській імператорській армії, яка одягалася і годувалася за прибуток од продажу горілки. Дід, як і мій батько, писав вірші, теж із сатиричним уклоном і теж українською й російською мовами. Пам'ятаю зміст його сатиричної поеми українською мовою, датованої 1859 роком. (Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка 3, але за Вітчизняної війни все загинуло і портрет мого прадіда Майбороди — теж). У поемі говориться про те, що пани без селян поздихають, звільнивши їх од кріпацтва. У ній говорилось про те, як поміщики міняли на цуценят людей, як вони знущалися з них і мучили їх і на крові й сльозах тружеників будували своє сите і підле життя.
Батько мій теж учився в штейгерській школі, але вже трирічній, та не скінчив її. Він почав вчитися з п'яти літ, на колінах у вчителя. Закінчив церковноприходську школу, потім міське начальне училище. Мріяв бути моряком, але мрії не здійснились, і він став учнем штейгерської школи 4. Вчився він на «відмінно» і одержував як відмінник казьонну стипендію. Маму дуже смішило, коли мій батько, безвусий парубійко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класі, своїх бородатих старшокласників, і коли вони туго сприймали його пояснення, він нервував і називав їх «ослами». Але вони не ображались на нього, бо він так їх називав заслужено.
За рік до закінчення штейгерської школи батько був виключений за участь у революційному гуртку з формуліровкою: «За пьянство». Тільки завдяки зв'язкам діда, батько не був засланий туди, куди «Макар телят не ганяв» 5. Коли татка виключили з штейгерської школи, він написав дідові віршованого листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарікання на самотність, на судьбу, на незаслужені страждання:

Не убил я человека,
Златом будучи прельщен...
А дід йому відповів:
Ты страдаешь, это ясно.
Но ты сам тому виной:
Променял свой путь прекрасный
На тернистый и глухой,

Дід після своєї смерті не залишив батькові спадщини. В заповіті було написано: «Сыну Николаю ничего не завещаю».
У батька була сестра, тьотя Ніна. Вона мала начальну освіту, а далі не вчилась. Дід її дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але іншою, суворою і мужньою любов'ю. Він бачив, що татко талановитий і сам проб'є собі дорогу. А тьотя була непристосована до життя і боялась його. У неї була нещасна любов, і вона так і залишилась до смерті старою дівчиною. Гроші вона сховала в матрац, і під час пожежі згоріло десять тисяч.
Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж любила, але не так дуже. У діда був незаконнороджений син, якого він виховував тайно від бабусі і платив великі гроші за його освіту, що відбивалось на матеріальному стані його сім'ї.
І одного разу бабуся узнала про це, що у діда є незаконнороджений син, і з нею стався припадок, під час якого вона вивела в степ мого татка з сестрою і хотіла їх повісити... Добре, що не було на чім... Припадок пройшов, але у бабусі на обличчі залишився слід: у неї був викривлений рот із лівого боку.
Дід весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого труда у неї була грижа. Дід одружився з нею від злості на дочку поміщика, яку він дуже любив, а потім розчарувався в ній, бо вона була дуже легковажна, легкодумна і зрадлива.
Бабуся служила в батька невдалої нареченої мого діда економкою і чудесно знала французьку мову.
Бабуся моя була теж, як і мама, смуглява.
Я схожий на мамку, татка і на себе.
Бабуся Віра Іванівна була черкешенкою по жіночій лінії, а по чоловічій — росіянка. Вона була до фанатизму релігійною і по суті була моєю духовною матір'ю. Але про це потім.
Батько моєї матері, мій дід Дмитро Данилович Локотош, був міщанином города Луганська і мав водяного млина, якого пропив. Його дід був багатий серб, а прадід — полковник сербської армії, що за російсько-турецької війни перейшла на бік росіян, і загинув у боях проти турок. Разом з ним загинули документи про його дворянство, і його вдову з сином записали в міщани города Луганська. У діда було два брати. Після смерті мого прадіда вони ділили землю і взагалі спадщину. Дідів брат Андрій не захотів залишатись на землі, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землі йому не треба, і став вчитись.
Він закінчив юридичний факультет Воронезького університету і дослужився до председателя окружного суду. У нього дружиною була якась княгиня (я прізвище забув), а утриманкою — красуня прачка. Я пам'ятаю її, повну і чорноброву. Вона розповідала матері, що для того, щоб поправитись, намазувала маслом хліб на два пальці товщини. А я, голодний, слухав. Це — про дядька моєї матері.
Дід мій був дуже балакучий, натхненний і все мені розповідав про Гарібальді 6 і взагалі всякі інтересні романи. Він розповідав так натхненно, що у мене од захвату серце сіяло, як сонце, і я не міг його наслухатись. Він одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од сану («Не хочу дурить народ»), мого прадіда, Майбороди, що при переході в духовне звання змінив прізвище на Костянтинів. Мій прадід був дрібний український шляхтич, нащадок одного з ватажків і організаторів Запорозької Січі, Майбороди.
Мій прадід Микола Костянтинів закохався в красуню єврейку Розу із купецької родини Старикових в городі Катеринославі.
Мати Рози співчувала любові прадіда і Рози, а батько її і його родичі були гостро проти.
Тоді прадід із Розою однієї осінньої ночі втекли. За містом їх наздогнав батько з родичами, і прадіда так побили, що в нього зіскочила нижня щелепа вбік. Вони думали, що він убитий, і кинули його в ярок. Була пізня осінь. Прадід всю ніч лежав у ярку, а вранці його побачили селяни, що їхали до міста на базар, і витягли з ярка.
Два місяці хворав мій прадід, а коли він одужав, то знов украв Розу.
І Роза стала Надією.
Бабуся моя ііо матері, Ольга — напівєврейка і напівукраїнка, — була дуже вразлива і все брала близько до серця. Вона дуже любила мою маму і коли узнала, що татко гірко п'є горілку і ми бідно живем, тихо збожеволіла.
Це було так: бабуся прийшла з церкви. Було «Андрієве стояння» 7. Бабуся тихо сіла в темний закуток, до неї підійшла мати і щось запитала, а бабуся замість відповіді страшенно глянула на маму і заспівала: «Преподобный отче Андрее, моли бога за нас...»
З криком: «Ой боже, мамочка збожеволіла!..» — мати моя вибігла з кімнати.
Ну, ще про кохання моїх татуся і мами.
З Лисичанська, будучи учнем штейгерської школи, батько приїздив на канікули до дідуся в Луганськ. Там він проходив практику. В мою майбутню маму всі закохувалися, навіть один грузинський князь хотів її зарізати тому, що вона його не любила. І взагалі на вечорах всі кавалери до неї підлизувались, і мама вертіла ними як хотіла. Вона назначала до п'яти побачень, звичайно, в різний час, але в один і той же день. Кавалери її врешті-решт узнали, що вона водить їх за ніс, і прийшли всі разом на кладбище (а мама думала, що прийде один) і поставили питання ребром: «Скажіть нам, Антоніно Дмитрівно, кого з нас ви кохаєте?»
Мама крикнула: «Нікого я з вас не люблю!», заплакала і втекла. Особливо самовіддано і свято кохав її хороший і задушевний юнак Сеня Логозинський, а мама не любила його, тільки дуже жаліла, до сліз жаліла. А любила вона якогось Ярового, якому вона готова була цілувати ноги і навіть сліди його ніг на землі, а він не любив її...
Потім тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освіту, далі не схотіла вчитися. На міському балі вона одержала перший приз за красу. Врахуйте, що це звичайна робітниця, яка працювала на патроннім заводі. Вона була дуже егоїстична і самозакохана і не могла собі уявити, що в неї хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорі вона зустріла світлого, задумливого юнака у формі учня штейгерської школи, який на неї дивився так ніжно і закохано, але тримав себе гордо й незалежно. Він не принижувався і не підла бузничав перед нею, а любив її до безтями. В нім відчувалась якась потаємна, ваблива сила. І мама, від злості, тому, що він на неї не звертав уваги, вірніше, робив вигляд, що не звертає уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але характер свій вона спробувала показати й на ньому, тобто повертіти ним, як іншими. Після одного з вечорів татко проводжав її глухими кам'янобрудними вулицями, де сади, ламання ребер і взагалі всякі хуліганські витівки із свинчатками й ножами. На півдорозі до будинку матері їх наздогнав фаетон з одним із материних поклонників.
— Антоніно Дмитрівно! Сідайте, підвезу. Вона неуважно попрощалася з моїм батьком, сіла в фаетон і поїхала, а батько залишився на самоті, серед жахливої, глухої хуліганської ночі з шаленими бурями в душі. Наступного разу, після такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Він привів її точно до того ж місця, де вона його так покинула, попрощався з нею і сказав:
— А тепер, Антоніно Дмитрівно, можете йти самі. І мама з плачем побігла в ніч...
Потім вони помирилися.
Більш матуся не показувала свого характеру перед батьком.
Від'їжджаючи з Луганська, татусь сказав матері, яка гірко плакала:
— Через рік я повернуся, і якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я одружусь на тобі.
Мати вірно чекала його, вона забула про всіх своїх поклонників, нікого не помічала, була, як уві сні, і так покохала його, так покохала, що, коли він повернувся, вона ще до шлюбу належала йому...
Так що я — дитя першого кохання...
Вода. Страшний, широкий і неосяжний світ, що срібним маревом то підіймається до мене, то даленіє, падає...
Я на руках у срібної од води мами...
Це вона то близько нахиляється до води, і мене майже з головою заливає її страшне й блискуче срібло, то швидко підіймає мене вгору, до життя і золотого від сонця сяйливого, синього неба... І тоді я заспокоююсь і замовкаю... перестаю кричать...
А моторошно-невідомий і в той же час такий дивнопринадний мерехтливий світ тремтить, і переливається всіма кольорами райдуги, й широко лине ліворуч, кудись униз, повний пахучої й холодної свіжості, весь обсипаний лазурними поцілунками вітру.
Це моє перше вражіння життя.
Я не розумів слів і не знав, що той срібний, страшний і принадний світ зветься рікою Дінцем, а те, в чому з сміхом плескотілись і дзвінко зойкали люди, — водою.
Далі я нічого не пам'ятаю.
Немов крізь невідому туманність я смутно й тихо летів угору... Ось туманності не стало, і я йду з батьком і матір'ю через щось димне, прорізане на землі блискучими, гострими й твердими смугами, об які стукотять каблуки моїх туфельок... Батько й мати ведуть мене за руки. З правого боку підноситься багато великого, й відтіля, з якогось грізно розкритого простору, виповзає чорна й грімлива потвора... Вона димно й тонко кричить в осяйну, покриту темним, розірваним і швидким, вишину.
Мені страшно, і я дужче стискаю рученятами добрі і теплі руки татка й нені... Я шукаю в них порятунку й вірю в нпх. Іду крізь жах з цією вірою й надією, що мене ніяка сила не зачепить, бо зі мною мої могутні й непереможні татко й неня.
Це ми переходили залізницю з незліченного плетива рейок, з лівого боку була станція Переїзна, з правого — Донецькі» й содовий завод, відкіля виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська «кукушка» '. Ми ввійшли в щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потім були якісь перепони, палки, щось кололо мені ноги, було багато яркого кольорового і ароматного... Були якісь нори, а з нпх повилазили невідомі чудні, округлі, зеленосмугасті й жовті звірятка з тугими, довгими, сухими й колючими хвостами... Вони не рухалися і насторожено й хижо чекали... Я боязко обходив їх і почував себе якось незвикле, незручно й нетривко...
Це ми ввійшли в ліс, а потім — на баштан. Те, що здавалося мені страшними й невідомими звірятками, були кавуни, гарбузи й дині, а все ярке й кольорове — квіти. Кололи мені ноги колючки, а до панчішок чіплялися реп'яхи.
Я бачу залиту янтарним морем проміння кімнату, з багряною підлогою, килимами й картинами на стінах. У широко розчинені вікна, сковзаючись по хиткій лазурі шибок, вживався шумливий, зелений день...
Співали птиці, й лунали дзвони... Вони лунали тонко й хрустально, неначе хто ронив з неба співучі діаманти.
Мій дід п'є чай. Мені чудно, що він шклянку з подібним до вина напоєм повільно підносить до губ, зрооить ковток, потім так же повільно ставить шклянку на стіл, і знов підносить до губ, і знову ставить на стіл...
Мені хотілось, щоб він пив чай, не одриваючп шклянки од губ. Але він цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або він хотів продовжити смакову насолоду.
Взагалі я хотів, щоб усе робилося швидко. Потім знов туманність замкнулась.
Я прорвався крізь неї на Золотому руднику, де батько працював будівничим.
Ми йдемо полем. Батько й мати йдуть швидко і з обох боків, за руки, підіймають мене вгору, і мені так весело і так гарно, що, коли вони мене поставлять на землю, я благаю їх знов підіймати мене вгору... Це вражіння польоту так захоплювало мене, що я весь завмирав од щастя і обертався на птицю... Довго мене підіймали то вгору, то опускали вниз, і я переходив од радості до туги й навпаки. А потім татко переступив через рівчак з лівого боку дорогії, простягнув руку до верби, зеленої й гомінкої, і зірвав з неї... вареника з вишнями.
Вареник був такий смачний, соковитий і солодкий.
Мені був один рік.
Я потім часто просив татка піти зі мною до цієї верби за варениками.
Але татко чомусь цього не робив.
Я катався з сином інженера в дерев'яному ящику ца коліщатках. Я був за пасажира, а він — за коня. Потім ящик зупинився, бо «кінь» захотів відпочити. Я почав підводитись, а «кінь» в цю мить сіпнув... І мене боляче вдарило підборіддям об гострий передній край ящика... Я плачу, а кров заливає мені шию і груди...
Ми їмо оселедця. І враз щось гостре й колюче застрягло мені в горлі... Я подавився кісткою з оселедця, а мати, бліда-бліда, з чорними од розширених зіниць очима, пальцем витягає мені з горла кістку... Я страшно кричу...
Мати врятувала мені життя.
Потім я :і;овго не міг їсти оселедців.
Це теж було на Золотім руднику.
А це — на Брянськім. Туманність вже зникла. Я розмовляв тільки російською мовою, був гордий і самолюбивий, жорстокий і ніжний, вередливий і влюбливий. Любив передражнювати мою тітку Клаву, що вічно крутилась перед дзеркалом, і показувати їй за спиною язика, не розуміючи, що вона це бачила в дзеркалі.
І я думав, як вона могла це побачити своєю спиною, бо вона жалілась матері, а мати за це мене била.
Мені дуже подобалось, коли одна смуглява й красива подруга матері брала мене собі на коліна. Од неї так гарно пахло і вона була така уютна й хороша. Мені було вже п'ять років. Я навіть був «великодержавним шовіністом» і називав татового брата в других, що приїжджав до нас гостювати а Третьої Роси, і його батька, татового дядю, негарним словом, коли мати просила мене їх цілувать.
А дядько й дід були бородаті, в кожухах і брудних чоботях, диміли смердючим тютюном, були дуже високі, довговусі й плювали на килим, хоч мати й не дозволяла цього робить, навпаки, коли вона їм казала, що так робити не слід, вони смачно, з насолодою плювали, харкали й розтирали цю гидоту своїми намазаними дьогтем чоботищами.
Мати мене питала:
— Сыночек, почему ты не хочешь поцеловать своего дедушку? Я відповідав:
— Потому что от него несет хохлом.
А мій братик Коля, кирпатенький, товстенький, в теплих панчішках, такий ласкавий, трудолюбивий, послушливий і добрий, не гидував їх цілувати, дядька й діда. Він пригортався до їхніх гігантських ніг в широких шароварах, заривав своє личко в кожушину і казав:
— А я буду хохленком!
— О, це добра дитина, — говорив дід і любовно гладив Колину голівку своєю величезною запорозькою ручищею.
— А це — чортеня, — сердито блискав він на мене суворими очима й штовхав у лоба своїм страшним, майже в мою руку, пальцем, од якого я злякано одсахувався...
Я не розумів, що таке нужда, і погордливо дивився на бідно одягнених дітей.
У нас була кішка, а потім у неї з'явилось багато кошенят. Вони ранком дуже шуміли і бігали по кімнаті, де ми спали. І в мене прокидалось страшне й солодке бажання взяти ножа і всіх їх порізать... Але я не зробив цього. Я тільки кинув кішку в нужник у дворі... Вона довго, довго так кричала, так страшно і жалісно, так одиноко і смертно, що в мене серце розривалося з жалю, але кішечку так і не змогли врятувать.
А перед тим я під ганком, разом із Колею, замучив курку. Коля її тримав, а я крутив їй голівку. Вона так покірно й приречено дивилась на мене своїми малюсінькими чорними оченятами...
Мати сказала, що мене за це покарає бог. Я дуже боявся його. І коли, вже на селі, веселі хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви і запрошували мене, я не йшов з ними. Я смутно і одиноко стояв осторонь їх веселої й щасливої дороги, а вони, сміючись і перегукуючись, як дзвінкі і радісні птиці, проходили за ограду і йшли в широко розкриті двері церкви з намальованими на них ангелами з огняними мечами в руках... Там, де все залито сяйвом і звучить неземний прозорий хор, хор янголів, ходить бог в золотих ризах... А мені туди не можна... Я ж грішник...
Я думав, що священик — це бог.
«Авдіторія», куди мати з своїми знайомими ходила на концерти... Сад... Музика... Шахтарський посьолок. Зоряні вечори, повні дзвону гітар і поцілунків... Перед вікнами дві чудні башти, а з них подихав в небо тихий, задумливий і багровий вогонь... Естакади... Летючі сплетіння сталі на землі і в повітрі, маленькі паровозики, які з веселим криком мчали з собою мініатюрні вагончики з вугіллям...
Ми часто ходили до Лозової Павлівки на базар у неділю. Маги купувала нам іграшки.
Тільки дорога здавалась мені дуже довгою, степом і нагору, довга й колюча дорога.
Ми йшли по стерні, і вона дуже колола мені в п'яти. Татко мені показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами, майже не відриваючи їх од землі. І тоді не кололо. Але я дуже стомлювався. Мені обридло триматись за юбку матері. Я ж мужчина.
Але втома брала своє, і я знов чіплявся за юбку. Мати купила мені коника. Я розмахую цим коником, і мені здається, що їду на нім верхи. Тоді втома проходила, і я бадьоро крокував золотим, пахучим і повним багряних квітів степом.
Мати купила мені й Колі пальта з блискучими гудзиками. Я казав, що «буду інженером», а Коля — «хохленком». Ще в пас була сестричка Зоя, світла й гостроока. Я її дуже любив, а Колю чогось не любив і любив, але іноді, в тяжкі для нього й для мене хвилини.
Ще в Третій Роті, де я часто любив передражнювати кахикання татового батька на порозі його кабінету, у нас з'явилась Зоя... Якась чужа жінка показала нам її, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, і сказала, що найшла її на капуснику і зараз однесе її назад. Я плакав і благав її не робити цього. Я не знав, що таке «свято». Я думав, що це — багато поличок, а на них усе — цукерки й пряники... Ще я не знав, що значить «живий» і «мертвий».
Я любив ходити в поле і милуватись квітами, особливо багряно-синіми квітами будяка, і любив придавлювати за животики чудні блакитні цвіточки, такі бархатні й добрі, а вони, коли їх придавити за животик, широко одкривали свої ласкаві, золоті ротики... Ще я любив дивитись на зорю після заходу сонця і кидать камінці в срібні води ставка... Я кину камінець, а він булькне, і після нього довго що йдуть по золотій вечірній воді за колами кола, все ширше й ширше, а потім зникають, і вода знов стає спокійною, темною і тихою... Я питав у матері:
— Куда деваются камушки, и отчего от них идут круги по воде, а потом исчезают?
Мені було неприємно, що коли обріжеш пальця, так довго йде кров і її трудно спинити...
Я питав у матері:
— Почему бог сделал человека таким непрочным? Мати казала:
— Сыночек! Ты мне задаешь такие вопросы, что я на них и ответить не могу.
Одного разу я стояв коло жовтого, залитого сонячним сяйвом погреба, і до мене, в наш двір, просто, привітно й спокійно зайшов стрункий, смуглявий, гарненький хлопчик. Я дуже полюбив його, і ми стали дружити. Це був син рудничого фельдшера Коля Канарейкін.
Тільки коли він довго не приходив до мене, так я за те, що він мучив мене чеканням, бив його довгою лозиною.
Ще мені було дуже інтересно і красиво ходити з моею ровесницею, дочкою кучера, в поле, де ми грали в крем'яшки, ловили метеликів. Я любив дивитись, як вона тонкими й ніжними пальчиками сплітала віночки з польових квітів для себе й для мене.
Вечорами повз вікпа проходили п'яні шахтарі й співали пісню про доктора Лойку, якого вони дуже любили:
Доктор Лойка, он все знает, От всех болезней излечает.
А наша служпиця Поля виходила до них назустріч, і її обнімав у нас за сараєм красивий і веселий коногон Шаповалов.
Він часто бував у нас на кухні, внизу, куди я, в одкриту ляду, коли надходив час, дзвінко й владно кричав:
— Поля! Подавай обеді
Мені дуже подобалось так кричати.
А Поля теж була хороша штучка. Вона свойому Вані смажила картоплю так, що та аж кипіла в маслі, а нам до столу подавала майже суху.
За це Ваня часто бив її, за любов і картоплю в маслі. Це він так виявляв до неї свою «подяку».
І татко й мати, а іноді й їх знайомі, ледве втихомирювали буйного й п'яного Ваню. Вони його зв'язували, а він плакав, лаявся, називав Полю нехорошими словами і часто, разом із плювками в її лице, незрозумілим словом:
— Изменщица!
А Поля. з розпатланим волоссям, в синцях і розірваній кофточці, довгими чорними косами витирала йому сльози, плакала й цілувала зв'язані руки й ноги, а він, під її поцілунками, тільки стогнав, скреготів зубами і страшно крутив налитими кров'ю очима, що майже вилазили з орбіт...
А потім вони мирились і, мов нічого не було, знов солодко цілувалися за сараєм, а Поля кудкудахтала, як курка, якій я одкрутив голівку, задихалась і переривчастим шепотом питала:
— Вань, а Вань! Когда ж мьі поженимся?
— Подожди: вот я заработаю денег, справлю себе спинжак и ботинки на рантах... Куплю гармошку и корову, выпишу мать, и тогда будем все вместе, — відповідав Ваня сухим басом і чомусь захлинався.
Соня, дочка кучера, коли ми ходили в поле, теж питала мене (ми з нею часто підглядали, як Поля з Ванею цілувались):
— Вов, а Вов! Когда же мы поженимся? Я відповідав їй, як Ваня, хрипким і переривчастим «басом»:
— Погоди, вот я заработаю много денег, справлю себе спинжак, куплю гармошку и корову, а потом сядем на ту корову и убежим.
Іноді вечорами у нас збирались гості, грали на гітарі, пили горілку, потім грали в преферанс і показували фокуси. А один худий і довгий конторщик ходив на руках і майже діставав до стелі ногами. Це було дуже смішно. Всі сміялись і аплодували йому.
Тільки мені не подобалось, що коли він їв, то витирав куточки рота шматочком хліба, а потім посилав їх собі за вуса. Мені було гидко на це дивитись...
Мені дуже подобались пісні, що їх співали мати й гості.
Особливо любив я старовинну, козацьку, якої матір навчив донський офіцер:
По дороге пыль клубится, Слышны выстрелы порой... Из набега ой-да удалого Едут все донцы домой!
Я уявляв їх, буйних і запорошених, чорних як циган од сонця й вітру, з кашкетами набакир, чорними й золотими чубами, розпатланими од бігу баских коней, що почули запах батьківщини й солодкого відпочинку.
Вони мчать і стріляють на скаку. Весела золота ватага, вся обвішана награбованим золотом і зброєю, на якій запеклась кров чужинців... Я не любив їх за розбійні справи, але вони мені подобались тому, що були хоробрі й красиві, як той чорновусий донський офіцер, що був закоханий в мою матір і дуже подобався їй... Але мати в ньому розчарувалась, бо батько їй сказав, що в тонких губах донського красеня є щось єхидне...
Не допомогла офіцеру й донська пісня, в якій мені особливо подобалось місце, де говориться, що
Лишь один казак не весел..."
Смутно і самотньо їде він осторонь товаришів, на чужому коні, з пониклим чолом... Товариші його питають, чому він такий невеселий:
Аль турчанкой ты пленился
в басурманском во краю...
А козак їм відповідає:
Это горе — нам не горе,
Мы привыкли в горе жить,
Чтоб по ветреной девчонке
Сокрушаться и тужить.
Він тужив не за коханою, а за своїм вірним другом, бойовим конем, убитим злою турецькою кулею... Ще я любив, коли мати співала циганських пісень:
Положите мне золота в ручку, и всю правду я вам расскажу, — про ворожку, що «неведомых духов царила» і їй «власть прорицанья дана», про цигана:
Лишь один цыган не пьет, не гуляет, он да па цыганку скоса поглядает...
Я любив все, що співали мати й гості. І про моряка:
«Лет семнадцать по неволе моряк все плавал по волнам...», і «Разлука ты, разлука, чужая сторона, никто нас не разлучит, ни солнце, ни луна...» Особливо слова:
Моя рука писала,
не знала, для кого,
а сердце подсказало:
для друга своего...
і «Помнишь ли, милая, ветви тенистые, ивы над сонным прудом...», і «Любила меня мать, уважала, что я ненаглядная дочь. А дочь ее с милым убежала в осеннюю, темную ночь...»
А батько додавав: «Тир-дир-точь, тир-дир-точь...» Ці пісні дзвеніли або в залитій лагідним сяйвом широкій, з високими вікнами кімнаті, або в степу, в таємному світлі вогнища і в голубому й далекому мигтінні зірок, під задумливий дзвін гітари в чарівних руках татка, що співав задушевним бархатним баритоном.
Коли батько та їх гості, жінки й чоловіки, співали пісень, то їх обличчя ставали якимись особливими, гарними й задушевними, неначе тихий геній добра благословляв білими крилами чудесні душі стомлених трударів нашої землі... У жінок тремтіли сльозп на довгих і сумних віях, а чоловіки були бліді, неначе їм чогось було жалко і перед кимсь соромно, і вони тоді ставали особливо гарними, і я їх усіх любив, навіть того довгого і худого, що витирав губи шматочками хліба... Він же був не винен, що в нього така дурна звичка. І моя дитяча душа, повна восторгу пісні і всепрощення, готова була обняти весь світ, з усім добрим і злим... Для мене тоді все зле пропадало і залишалось тільки добре... Я одійду од людей, ляжу на пахучу траву, дивлюсь на далекі зорі, про які мені мати казала, що це «очі янголів», і плачу, плачу... Після сліз мені ставало так легко і тихо на душі... Я наче виростав і летів у зоряні світи, що скажено мчать у вічність, а за спиною в мене шуміли могучі, на все небо, крила... І завжди після таких «польових каш» з костром, музикою й піснями, я не пам'ятав, як опинявся в свойому теплому і уютному ліжку, і прокидався під радісне щебетання птиць за вікном, весь осипаний золотим дощем ранкових променів сонця...
До нас приїхали з Воронежа мамині брати Костя й Льоня. Костя був кучерявий, красивий і балакучий, а Льоня кирпатий і злий. Вони часто сперечались. Костя був розумніший, і Льоня, коли в нього не ставало слів і взагалі нічим не міг аргументувати, так він хватав Костю за груди своїми злими й дужими руками і бив мого кучерявого дядю спиною й головою об стіну. Так завжди сварка увінчувалась «перемогою» дяді Льоні.
Вони наговорили моїм батькам стільки казок про багате життя на Кавказі, що батько взяв в конторі «рощот», 1 ми виїхали...
Перед виїздом мати продала всі меблі, а я бігав за речами, що їх виносили назавжди чужі люди з наших опустілих кімнат...
Особливо я плакав за рукомийником і все благав матір, щоб вона хоч його не продавала... А мати, бліда, з затислими, побілілими губами, нічого мені не відповідала і ходила по кімнатах, як чорна й гнівна судьба...
Я назавжди прощався з моїм дорогим рудником, Лозовою Павлівкою, станцією Алмазною, рейками, вагончиками, квітами, ставком і зорями. Зорями мого золотого дитинства, мого безжурного життя, Колею Канарейкіним і заплаканою Сонею.
Була осінь, але не пізня, а тиха, золота і печальна...
Вечірнє проміння заливало безмежні простори донецьких степів, а ми з Сонею все йшли і йшли в погасаюче небо...
Ми пройшли повз лікарню й ряди красивих будинків, що здіймались у вишину, з вікнами, залитими кров'ю зорі... Десь за одним із цих кривавих вікон плаче мій смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми йдемо, маленькі й самотні, у великому, повному сліз світі... Сліз мого прощання з першою дитячою любов'ю і життям, яке потім буде мені тільки снитись...
II.
Все гуркоче й строкато пролітає мимо розчиненого вікна вагона, а далі кружляв плавно й повільно...
Вітер шумить і віє мені в лице, а я хочу, щоб поїзд летів усе швидше й швидше... Я висовуюсь із вікна лицем до бігу поїзда і всім тілом і бажанням наче підганяю його...
Батько на кожній зупинці виходив, щоб купити нам ласощів або за водою, а більше — випити горілки.
Я дуже хвилювався, що поїзд піде без татка, плакав, а Коля мене заспокоював:
— Не плачь... Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу.
Я ніяк не міг заспокоїтись... Мені здавалось, що татунь відстав од поїзда... Що ось він стоїть одинокий в страшному й невідомому полі... І мені так жалко, так жалко за ним, що нестримні ридання стискають мені горло і сльози заливають щоки...
А коли татко приходив, я заспокоювався... І так було всю дорогу.
Кавказ...
Ніч.
Поїзд їде берегом моря... Воно глухо й грізно шумить і б'ється за вікнами, а перед нами туманно біжить в гору кам'яна стіна, хвиляста й страшна...
Це — гора Арарат.
Черкешенки, під чорними чадрами, все плачуть і плачуть, ниють печально і страшно... Це вони так співають, як мені сказала мати.
Перед тим на одній шумливій станції була пересадка. Підійшов поїзд. Я стояв у метушливій і тривожній юрбі. Ударив другий дзвінок, а в вагон ще не пускають. Жах охопив мою душу... Я сплеснув руками і повним одчаю голосом закричав:
— Ой боже ж, мы опоздаем!
Всі здригнули й глянули на мене...
Це було як електричний ток...
Нам дали дорогу, і ми перші ввійшли до вагона.
Я дуже сподобався одному красивому грузину з чорними, неначе налитими дьогтем, очима...
Він мені на кожній зупинці купував масу східних солодощів.
Особливо мені сподобались гранати.
Грузин часто брав мене собі на коліна й навчав рахувати по-їхньому до п'яти:
— Эрти, ори, сами, охти, хути...
Але матері чомусь не сподобалась дружба грузина зі мною. І коли він пішов на одній із зупинок за новою порцією ласощів, вона сховала мене на верхній полиці.
Грузин прийшов, а мати сказала йому, що я в другому кінці поїзда.
Він кілька разів оббігав весь состав, все шукав мене, і, пробігаючи повз наше купе, тривожно заглядав у нього й стурбовано питав:
— Дэ Волода?..
Мата казала, що мене нема, і грузин бігав як навіжений. по всіх вагонах і кричав:
— Вы нэ видэл такой смуглый, хорошенкий малчик?.. Йому відповідали сміхом, і він біг далі. Нарешті його розпачливі крики замовкли. Мабуть, він зійшов ва своїй станції. І мати дозволила мені бути на нижній полиці і знову дивитись у вікно... Поміж немов розчахненої гори я вперше побачив море. Воно чомусь було як спній мур, не лежало плескато, а синіло, як стіна гігантського будинку... І я думав, як же в ньому плавать?.. Мабуть, дряпатись нагору, а потім, як на санях, летіти вниз... Але так можна розбитись об гостре каміння...
Ми швидко наближались до моря, і воно поволі лягало синьо й широко...
Над поїздом звисали величезні й страшні кам'яні брили, що. наче на ниточці, тримались на могутніх боках гір, і мені здавалось, що вони ось-ось упадуть на нас і роздушать, як комашню...
Але брили не падали на нас, і поїзд з важким гуркотом пролітав під ними...
Ми їхали до містечка Кульпи, де жив мамин брат у других Радя Локотош 1, який був там приставом.
Вночі до нашого вагона зайшло два горянина. Батько й син. Батько був весь неначе мідний, з оголеними волохатими грудьми. Він у великій лахматій шапці, а син одягнений в якесь лахміття, смуглявий і чорноокий. Це були діти злиднів, але чимось буйним, диким і гордим віяло од них... Вони внесли до нашого вагона гори з їх грізними скелями, шумливими й швидкими річками, вічним лементом листя і співом птиць, з їх хмарами і орлами...
Ми з хлопчиком одразу ж подружили.
Він на мене казав: «Якші».
Мені з'ясували, що це значить «красивий, гарний». А «яман» значить — «некрасивий, поганий».
Хлопчик був схожий на мене, тільки він був дужчий, і очі йому палали огнем його батьківщини, Кавказу, грізного й похмурого, в вічних снігах і туманах, повних сонця, вітру й волі.
Після поїзда ми їхали бричкою сто кілометрів до Кульпи — їхали багряною і нескінченною пустелею...
Перед нами синіла близька гора, так близько, що, здавалось, до неї можна було доторкнутись рукою...
А ми їхали до цієї горп, що так близько і казково синіла перед нами, сто кілометрів...
Таке прозоре повітря було на Кавказі.
Довга і порохлива була дорога. Іноді з ям, обабіч неї, вибігали навстрічу нам обідрані, смугляві й чорноволосі, подібні до циганчат діти, кричали щось незрозуміле і грозили нам услід чорними, худенькими кулачками...
Ми гриміли повз них, а вони довго ще бігли за нами і тоненько й протяжно кричали щось люте, і все грозили, поволі даленіючи, їх маленькі фігурки...
Я не сердився на них, мені було до сліз жалко за ними, що вони живуть в ямах, такі худенькі й обідрані, за те, що в них такі рідні очі...
Нарешті ми в'їхали до Кульпи.
На ганку стояв дядько з черкесами і щось з ними по-їхньо.чу розмовляв. Він був у черкесці, високий, стрункий і красивий, з пишною, роздвоєною золотою борідкою.
Горянії стояли круг нього в чорних бурках і папахах, як похмурі орли, і кинджали їх, у срібних піхвах, холодно й грізно блищали на сонці...
Дядько Радя був дуже добрий і простий. Він міг задурно брати рибу в горян, але цього не робив і платив гроші. Його кімнати були обвішані килимами, а на них висіли красиво вигнуті шаблюки і взагалі всіляка зброя...
У нього був лакей, що ходив як тінь і в точно визначену годину нечутно з'являвся в кімнаті і монотонно говорив: «Улжін гатов...»
Я любив сидіти біля вікна і дивитись на червоні гори за його голубими шибками... Гори були дуже близько, а з їх боків тонко й жалісно здіймались у небо сині завитки диму з ям, в яких жили люди...
Повз вікон часто проходили верблюди, вони хитали добрими й покірними головами на волохатих і витягнутих шиях, неначе здоровкались зі мною, і дзвеніли маленькимії круглими дзвониками... Довгими караванами кожний день вони проходили повз вікна... І іноді проїжджав па гору маленьким ішаком, худеньким і довговухим, величезний, гладкий і пузатий горянин. Його ноги майже волочились по землі, і бідний ішачок ліз з останніх сил на гору, а гладкий горянин іще, мабуть, щоб ішачкові було важче, гойдав своїми ногами. Мені було жалко бідненького ішачка. А гладкого горянина я ненавидів за його пухкі й масні од жиру щоки, за веселі пісні, що він наспівував, роздуваючи од напруги своє жирне й чорне горло і не звертав жодної уваги на страждання бідного четвероногого мученика.
У мене був охоронець з кинджалом.
А раз до мене прийшов його маленький брат-горянин і повів показувати Кульпи. Ми ходили з ним по лабіринту вузеньких і кривих вулочок, а з боків були глиняні, з плескатими покрівлями саклі. На саклях паслись кози і спали жінки і діти.
Ми ввійшли до саклі, де жив хлопчик. На долівці покотом лежали його рідні, і їх голови були замотані рушниками. Я думав, що хтось їм попровалював голови і вони обв'язали їх і лежали хворі. А вони просто відпочивали, і голови їм були не провалені і обмотані не рушниками, а чалмами. Це такі головні убори. Я потім узнав про те. А тоді мені їх було дуже жалко.
Я спитав хлопчика:
— Отчего они спят?
— От голода, — відповів хлопчик і подивився на мене сухими, гарячими, голодними, бездонними й гнівними очима...
У дядька на столиках було дуже багато різних красивих речей з хрусталя й гірської кристалічної солі. Я завжди питав у нього дозволу, коли хотів що взяти з його чудесних столиків. А Коля не питав дозволу у нього, а просто брав. Дядькові подобалось, що я завжди питав у нього дозволу, і не подобалось, що Коля все робив, як йому хотілось, наче дядька зовсім і не було на світі. Коля не любив його, і він відповідав йому тим же. А мене він дуже любив.
Часто він голубив мене, пригортав до себе і, дивлячись мені в очі, казав мамі:
— З цього хлопчика вийде щось велике... Він вирішив узяти мене на виховання, бо був нежонатий.
Мати погодилась, а потім уся в сльозах повернулась і забрала мене в дядька. Він подарував мені на прощання шаблюку. Вона була довга, вища за мене, на шумливому вокзалі, повнім жінок у чадрах, що все хиталися і щось мурмотіли, батько продав за четвертак дядьків подарунок і випив за його здоров'я горілки, а я — гірких сліз.
Баку...
Ми стоїмо з батьком на березі Каспійського моря, біля великого мідного якоря, вритого в землю. Я дивився на море як на величезну і безкінечну бурхливу вітряносиню гору...
Хвилі добігали майже до моїх ніг і залишали на піску срібні волани ажурної піни...
В порту було багато кораблів з шумливим гаєм вітрил, і воии дуже хитались, а од берега одходив і повільно дерся на синю і гуркітливу гору моря білий і красивий, як місто, пароплав. І далеко-далеко, як блакитні метелики, були розкидані в розпеченій синяві неба кораблі...
Ми з татком ходили безкінечними вузькими й заплутаними вулицями Баку, і мені було дивно, що він ні в кого не питає дороги і все знає, куди йти, на що дивитись...
Мати казала, що Баку — це «город міліонерів». Ще вона казала, що в Баку продають сніг...
Ми там жили цілий місяць у готелі і платили по карбованцю в день за номер. Мені здавалось, що це дуже великі гроші.
Матері не сподобався Кавказ, бо вона боялася «розбійників», як вона казала, а насправді її, як і батька, туга за батьківщиною примусили покинути цей чудовий край і повернутись на димний, суворий, але рідний Донбас.
III.
Це був уже не Брянський Рудник, а село Чутине. Чудно й дико мені було жити на селі. У мене була червона сорочка, а хлопці були вредні і дуже бились, і собаки теж були дуже вредні. Ми жили в незвиклій нужді, на чужій квартирі, і я грався з братиком і сестрою на глиняній і колючій печі. Мати часто плакала, а батька майже завжди не було вдома.
Він приходив рідко, стомлений і зліш. Все шукав роботи і не знаходив її. Він став багато пити. А коли нап'ється, стає блідий-блідий і все мовчить.
Мати часто сумно співала:
Потихесеньку, помалесеньку,
мої дітки, йдіть...
Спить п'яниця в рубленій коморі,
глядіть його та не розбудіть...
І далі:
Ой п'япиця та не робітниця,
день і нічку п'є,
а як прийде із корчми додому,
мене, молодую, б'є...
П'яний батько хрипко й з тяжкими перервами дихає на ліжку, а голос матері жалісно чайкою б'ється в бідній і сумній хаті і тремтить сльозами:
Спить п'яниця в рубленій коморі, глядіть його та не розбудіть...
Особливо я любив, коли мати співала:
Місяць з хмари виглядає,
світить у хатину...
А там жінка молодая
колише дитину...
Або батько:
Віє вітер, ще й буйнесенький,
та на той садок зеленесенький...
А у тім садку живе удова,
а в тії вдови — дочка молода...
Ми пішли з Колею за село і забрели на чужий баштан. Нам дуже подобалось блукати золотим лісом кукурудзи. Та якийсь страшний дядько, мабуть, хазяїн або його син — худий, високий, чорний і в золотому брилі — наскочив на нас і почав лаятись. Я перелякався і втік. А Колічка залишився з цим страшним дядьком. Я одбіг далеко, а потім зупинився. Мені стало дуже соромно, що Колічка не втік, а я втік. І ще я думав, що дядько вбиває Колічку, і моє серце обливалось кров'ю і жахом.
Я сумно й лякливо повертався назад і побачив, що мені назустріч, немов нічого й не було, ідуть Коля і страшний хазяїн баштана. Колічка радісно кричав і кликав мене до себе, а «страшний» дядько був зовсім не страшний і привітно мені усміхався.
Я наче проснувся од жахливого сну, коли побачив, що братик живий.
Ми знов повернулись до Третьої Роти і жили в нашого родича, залізняка Удовенка.
Раз батько напився п'яний і посварився з матір'ю, а потім вигнав її і заложив двері міцною палицею, щоб мати не могла одчинить.
Коля був на печі, а я лежав коло п'яного батька і боявся поворухнутись, щоб не потривожить його сну. Я любив його і був сердитий на матір, що вона його лаяла. Мати в холодних сінях жалісно просила, щоб я їй одчинив двері. Але я цього не зробив і не дозволяв зробити Колі.
Колічка все заспокоював маму, щоб вона почекала, коли я засну, і тоді він одчине їй двері.
Нарешті я заснув.
Крізь чуйний, злий і тривожний сон я почув якесь сопіння, потім щось луснуло, і хтось тяжко упав на долівку. Це Коля усім своїм маленьким тільцем повиснув на палиці і переломив її. Він тільки крикнув:
— Чуть-чуть не упал!
Це була в нього гака звичка — завжди, коли він падав, то чомусь радісно кричав:
— Чуть-чуть не упал!
Це він так казав, щоб мати не хвилювалась, що йому боляче. Вів дуже любив матір і не дозволяв їй прибирати у кімнаті і все робив сам. Він плакав, коли мати не дозволяла йому це робити.
Син моєї тітки Раші Холоденко, Улян, часто бив мене. Це в нього ввійшло майже в систему. Раз він мене бив, а Коля, вдвічі менший за нього, терпів, терпів, а потім як підскочить до Уляна, як закричить на нього:
— До яких пір ти будеш бити мого брата? — та як лусне його в ніс, так, що в того чвиркнула кров, і ніс на моїх очах став синім і розпух, як груша...
А Колічка, як гнівна молнія, в'ється круг Уляна і молотить його залізними од справедливої злоби кулачками і в боки, і в живіт... А потім з усього розмаху шибонув під ложечку так, що Улян охнув і без дихання джвакнувся в пил...
IV.
Юзівка 1.
Ми жили в маминої подруги. В такій же квартирі, що була в нас на Брянському Руднику. Повз вікон часто пробігали веселі англійські діти в твердих, білих, накрохмалених комірцях, з галстуками і в мужських сюртуках, тільки штанці в них були до колін, ну, панчіхи й штиблети. Вони були в окулярах, не всі, звичайно, дуже чистенькі, пихаті, нікого не помічали, на нас дивились як на щось не варто уваги і гелготіли як гуси...
У маминої подруги було двоє дітей. Вони лежали в другій кімнаті, хворі на скарлатину. Ми бідно жили, а хворі хлопчики не їли своїх булочок і оддавали нам а Колего. Вони тільки надкусували їх, а ми з Колею доїдали.
І от одного разу, коли я проснувся, мати сказала, що Коля захворів.
Він лежав на підлозі і жалісно дивився своїми темними, добрими, бархатними очима і тихенько стогнав...
Я сказав:
— А... Это он так, представляется...
Ми завжди, коли хотіли, щоб мати давала нам їсти більше і краще, по черзі «хворіли». А мати завжди таких «болящих» краще годувала і давала більше солодкого.
Але Коля не «представлявся».
Прийшов високий, красивий і огрядний, в пенсне, бородатий військовий лікар.
Він оглерів Колю і сказав, що в нього скарлатина.
Колю поклали на ліжко. Він був весь червоний і гарячий... Лікар кілька разів приходив і сумно дивився на Колічку, давав йому ліки, але ліки не допомагали.
На третій день, вранці, Коля почав умирати.
Він дуже любив маму і все просив її не відходити од нього. Мати нахилялась над ним, а він дивився на неї вже мутними оченятами і все знімав у неї з волосся на потилиці якісь «катушки»...
Перед смертю він попросив умитись, умився, потім попросив ікону Козельської божої матері, перехрестився, поцілував її й ліг... І ще він попросив, щоб його поклали на підлогу.
Його поклали... Мати дуже плакала, а Коля, щоб вона не плакала, навіть стримувався, щоб не стогнати... Так він її любив...
А батько втік... Він не міг бачити останніх мук свого синочка. Коля вмер уночі.
Він як живий лежав у великій кімнаті, і з його носика виглядала срібна піна...
На його пухкеньких ніжках були теплі панчішки й туфельки.
Я не вірив, що він умер, мені здавалось, що ось він зараз підведеться, одкриє свої бархатні очі під густими й довгими, красиво загнутими віями, і скаже: «А я буду хохленком!» Але Колічка тихо і срібно лежав перед нами...
А потім його везли по місту на дрогах, в білій, пепофарбованій труні, а ми йшли за нею...
Байдуже диміли труби, проходили чужі, жорстокі в своїй байдужості люди, а ми все йшли і йшли за білою труною Колічки, йшли і плакали...
Потім ми в'їхали на цвинтар, і чужі люди опустили труну Колічки в яму і засипали землею.
Хрест на могилі братика був теж, як і його труна, білий, непофарбований.
Потім, коли ми від'їжджали з Юзівки, прийшли на Колину могилку прощатися з ним.
Мама дуже плакала, а татко став навколішки біля могили, і з його очей капали дрібні, дрібні сльози, як осінній дощик, що мжичив над нами...
Ми їхали, а за нами ще довго було видно хреста над могилою Колічки...
Ох, то не хрестик, то Колічка простягав услід за нами свої бліді, дорогі й неповоротні руки...
Як я потім картав себе за те, що був не ласкавий з Колею, що іноді бив його... Як би я тепер любив його, боронив од хлопців і собак!
V.
Села, все села... Іноді рудники... Але рудники — як бистролетні сни, рідні й неповторні... І шахти, кліті, стволи, шахтарі, запах милого дитинства од вугільної руди, рейок, сиве мелькотіння вагонеток і «страданье», срібний плач або буйний розгул золотих ладів під п'яними пальцями коногона, чубатого й одчайдушного.
Татко працював на рудниках більше креслярем, іноді шахтарем, а на селах учителював, був і сільським писарем. Працював і землеміром, а в основному — сільським адвокатом, писав селянам «прошения», починаючи од волосної управи і кінчаючи царем. Але про це потім.
На Кавказі я захворів на малярію, і вона мене часто трусила.
Але ще до малярії я щороку по п'ять днів хворів якоюсь чудною хворобою.
Ранком, після туманного й тяжкого сну, я прокидався якийсь кволий і сам не свій. Все зліва направо бігло перед моїми очима... Весь світ кудись безперервно линув... Я не міг ходити, а лежать було мукою, бо це мене не позбавляло од головокружіння, хоч трохи й послаблювало його... Я затуляв очі, але це не допомагало... Я ніби провалювався в якісь перетинаючі одна одну безодні, ніби розпадався на шматки, хмарно й гойдливо... Нічого не міг їсти. Все йшло назад... Часто мене тошнило...
На п'ятий день я прокидався без головокружінь, але не міг швидко повертатись, особливо ліворуч, коли я так робив, то падав на землю... Доводилося повертатися всім тілом, тихо, тихо. Ліва половина голови в мене була завжди якась туманна...
Коли мені був один рік, мене поклювало стадо гусей. Служниця залишила мене одного на подвір'ї, а сама пішла до хлопців на вулицю. Я, мабуть, лежав на правім боці. Гуси мене клювали все в голову, все в голову... Я не кричав... І про це нічого' не пам'ятаю... Це з слів матері.
Вся ліва половина голови в мене була після нападу гусей в моргулях завбільшки з голубине яйце...
А двох років я обварився до пояса кип'ятком. Це я пам'ятаю. Я стояв у низькому коридорі, а за спиною в мене служниця поставила мідний таз, повний кип'ятку. В цей час по коридору проходив татко. Я чемно дав йому дорогу, одступив на крок і... сів у таз з кип'ятком...
Немов крізь страшний гарячий туман бачу все це... Татко ШБИДКО рве на мені чорні бархатні штанці, а мати рве на собі волосся і то підіймає, то опускає руки. Крику її я нг чув... Це було як у сні...
А далі — тьма...
Далі — з слів матері.
Лікував мене наш третяротський фельдшер Трохим Іванович.
Я обварився так, що залишився останній слой кожі, за яким, якби зліз і він, була смерть.
Мати платила фельдшеру (щоб не знала бабуся) щоденно по карбованцю за візит, а бабуся (щоб не знала мати) давала стільки ж.
Він підсипав до моєї мазі якоїсь гидоти, що викликала знов запалювальний процес, і я трохи не вмер.
Батьки дали лікареві на аналіз цю мазь, і після аналізу стала ясною причина, що трохи не загубила мене. Фельдшера прогнали.
А ще до того бабуся, яка часто сварилася з мамою, щоб дати їй зрозуміти, що значить любов до сина і тривога за ним, взяла мене, закутаного в пелюшки, коли мати кудись ходила, і засунула в темний далекий куток під кровать...
Мати трохи не вмерла од жаху, бо ніде не могла мене знайти. Вона шукала цілий день, а я весь цей час лежав на голій і холодній підлозі...
Мати потім ніяк не могла собі з'ясувати, чому я цілих шість місяців безперервно кричав, і вона нічим не могла мене заспокоїти.
Ну, звичайно, це в мене був ревматизм. На Брянському руднику, перед сном, у мене часто ламало ноги, і мама робила мені масаж, натираючи їх лампадним маслом або керосином; потім закутувала Їх теплою вовняною хусткою...
Отже, мені пощастило.
Перед тим, як потрапити на село, ми приїхали в Харків. Жили на Потинській вулиці, 110. Нам дав притулок дідусь по матері. А дідуся по батькові вже не було. У маминого батька було дві дочки й три сини: Клава, Ніна, Льоня, Костя і Ваня.
Дідусь часто випивав, і тоді він ставав буйним. Жахливо лаявся з бабусею і дітьми, з мамою — теж. На мене ці сварки діяли, як грози без грому... Вони безперервними блискавицями палили мою душу... Це було дуже часто.
Тільки мені було дивно, що вони всі лаються і лаються, а не б'ються... Це було жахливо — чекання бійки, напевне, з сокирами і т. ін.
Я, тремтячи від жаху, все чекав, коли ж почнуть битися... А вони не бились і тільки лаялись як попало... Кімната сповнювалась нервовою бурею, і ця буря рвала моє серденько на шматки. Це — як перед пострілом. Не такий страшний постріл, як його чекання.
Вони були жахливі неврастеніки, крім мого татуся. Всі, як туго натягнуті струни, дивно напружені і повні погрожуючого дзвону, що ось-ось порвуться...
Я бігав на вулицю і на шумливих яскравих тротуарах співав з хлопчаками:
Вставай, піднімайся, робочий народ!..
Тільки, замість «крик мести народной», ми співали:
«крицместер народный».
Це був 1905 рік.
Дядя Ваня вчився у жерстяній майстерні, проте мріяв стати машиністом. Ще маленьким він співав:
Тут, тут поезд стоит пять мипут.
Його мрія здійснилася.
Але про це потім.
А коли ми повернулися в село, в рідну Третю Роту, я бачив робітничу і селянську маніфестацію.
Через майдан, на Червону вулицю йшли статечні молоді хлопці в піджаках і яскраво начищених чоботях.
Вони йшли повільно і співали:
А у Питере, на троне,
сидит чучело в короне...
Вони співали протії царя.
А поліцаї поховалися.
Робітники йшли до содового заводу...
Так і стоїть вона в моїх очах, ця яскрава, смілива й спокійна, що нікого не боїться, маніфестація.
Я тоді не розумів, навіщо це робиться, але мені подобалось море людей у яскравих від сонця сорочках, підперезаних красивими шнурками з китицями. Вони йшли, твердо ставлячи ноги на запилену літню землю, ці світлі і до сліз рідні мені господарі нашої землі.
Мама говорила, що вони йдуть завойовувати свободу, а у татуся очі були світлі-світлі, як у орла, коли він дивиться на сонце.
VI.
Харків, знову Харків...
Він нескінченно широкий і шумливий.
Я вже ходжу в школу.
Неділя.
Вчителька веде нас дивитись «туманні картини»... Ми довго, довго йшли. Я дуже стомився. Нарешті ми прийшли в широку залу. Стемніло. Потім — яскраво, на екрані бігали маленькі чорні чоловічки, і нам було far смішно. Потім усе зникло, як золотий і красивий сон, і «туманні картини», і школа.
Іноді ми жили в містах, але недовго.
В Луганську я стрибав униз головою із залізного мосту, біля Гартманського заводу, в річку Луганку. У Воронежі бився навкулачки з хлопчиками, які сміялися з того, що я замість «арбуз» говорю «кавун», а на селі хлопчаки сміялись, що я, приїхавши з Воронежа, говорив замість «а що ж» — «дьік што»...
Зате у Воронежі я навчився кататися на санчатах не сидячії, а лежачи на животі, і правити не каблуками, а носками. Цього ніхто не вмів, і я був герой. Злітав на санчатах там, де ніхто не міг.
Любив кататися із заводської гори, на доріжці, якою ходили робітники, спускався по ній аж до залізничного насипу. Я лечу, а повз мене мелькають стовпці, мелькає смерть...
Із страшенною швидкістю я пролітав, обминаючи чавунний кран, із якого брали воду, і летів прямо до насипу. Біля крана розливали воду, і вона замерзала. Поступово вона мерзлим покровом розляглася навколо нього. Санчата в мене були на залізних, гострих і блискучих від вживання полозках. Я лечу з гори. Швидко наближається чавунний кран. Хочу його об'їхати. Але полозки на замерзлій воді сковзаються, і санчата летять прямо на чавунну колонку крана...
Ще трохи, і голова моя розлетиться вщент.
До крана лишається кілька метрів.
Я розжав руки і випустив з-під себе санчата.
Вони помчали переді мною, вдарилися об кран і відлетіли вбік.
А я теж з шаленою швидкістю, сковзаючи животом по кризі, налетів на кран і вдарився об нього витягнутими перед головою руками, щоб пом'якшити удар і захистити голову. Руки мої м'яко вперлися в холодний чавун і зігнулися так, що лише доторкнувся головою до крана.
Я перехитрив смерть.
Мені було десять років.
З двох років я почав малювати. Уже дорослим я бачив у бабусі мої малюнки, малюнки дворічного художника-початківця... Я малював усе паровози та вагончики в трипалими людьми... Паровози і вагончики, паровози з тендерами, вагончики товарні, ешелони... Ніби знав, як багато грізного у мене буде з ними пов'язано, як багато радісного і грізного, як багато грізного i радісного.
Але про це, криваве, — потім, пізніше... Уже, крім Зої, був Олег, мій улюблений брат. Він ще на рудниках і в містах п'ять разів хворів запаленням легенів. В пам'яті моїй він блідий і тихо-покірний лежить на ліжку, в Юзівці, з п'ятим запаленням легенів. Його сумовите й спокійне личко горить в крові моїх спогадів блідим факелом, і вітер нужди і горя вів мені в лице з далеких і скорботних днів нашого тяжкого дитинства. Кістлява рука смерті хоче погасити цей факел, але він горить, щоб потім засяяти рівним світлом перемоги.
Ось сестричка Зоя теж, в Юзівці чи на іншому руднику, страшенно розпухла від запалення нирок...
VII.
Сметанівка.
Це невелике село, майже хутір.
Батько був там учителем. Він брав з кожного учня щомісяця полтиник і хлібину. За зиму його учні вже вміли читати, писати і знали чотири дії арифметики...
До кожного учня у батька був індивідуальний підхід.
Я теж почав учитися. В мене були зошити, олівець, ручка, чорнильниця, грифель і грифельна дошка.
Спочатку ми писали на грифельній дошці палочки, потім літери.
Батько не вчив нас по старинці; «аз», «буки», «вєди», «глагол», а так, як літери є і зв'язують їх між собою у вимові...
Ми старанно мукали хором і скрипіли грифелями, вчились рахувати і почали розв'язувати задачі.
Якось я сам написав на дошці: «Папа... Мама...» Мати радісно закричала у мене за спиною:
— Коля! Подивись, Володечка вже може писати «папа» і «мама».
Чудна, Я вже міг писати усі слова, які знав, і цілі фрази, навіть лисг міг би написати, звичайно, без розділових знаків. А мама мене не питала про це. їй було досить і тієї маленької радості, що її старший син уже пише «папа» і «мама».
Наші господарі часто запрошували до себе в гості своїх сусідів і знайомих, багатих селян. І в зимові, білі від снігу і сповнені завивання вітрів місячні ночі вони пили горілку і співали чумацьких пісень... Червоні й бородаті обличчя стоять переді мною з розтуленими і дзвенячими від пісень ротами, а повні жінки, рум'яні і пишнощокі, підперши підборіддя руками, тонко й журливо врізували свої голоси в гримливі баси довговусих чоловіків.
Я з хлопчиками часто бігав на замерзлу річку, де ми грали «в ковіньки» і ганяли по дзвінко-співучій від наших ніг тонкій і прозорій кризі ковіньками «свинку» від кону до кону... Крига хвилеподібне гнулася під нами, а ми мчалії з солодко завмираючим від жаху і радощів серцем, над холодною водяною смертю під ногами. Від бігу нам ставало жарко і хотілося пити. Тоді ми кийками пробивали у кризі дірочки і припадали до них, руками ритмічно надавлюючи на кригу, а вода з манюсінької «ополонки» поштовхами била нам в рот. Ми її пили — солодку й холодну. А потім знову смуглявими горобцями розліталися по дзвінкій кризі...
Ах, цей солом'яний запах диму із труб, такий рідний і незабутній, і пишні сніги із петлями заячих ніг та пташиних лапок, і засмаглі від зимового вітру обличчя хлопчаків, і вірші Кольцова ':
Ну, тащися, сивка 2,
Пашней десятинной,
Выбелим железо
О сырую землю...
і Нікітіна 3:
Вырыта заступом яма глубокая 4,
Жизнь невеселая, жизнь одинокая,
Жизнь бесприютная, жизнь терпеливая,
Жизнь, как осенняя ночь молчаливая.
Долго она, моя бедная, шла,
И, как степной огонек, замерла.
Особливо мені подобалось закінчення:
Тише... О жизни покончен вопрос.
Больше не нужно ни песен, ни слез...
Кольцов, особливо Нікітін...
Я його дуже любив, і зараз всім серцем люблю. Я й Кольцова любив, але в нього більше радості, а в Нікітіна — суму, і тому він мені рідніший і ближчий. О ці зошити з найкращими віршами російських поетів на обкладинках, бідні синенькі зошити «для народу»...
І церкви з срібним гудінням дзвонів, і золоті ризи священиків, і голоси, ангельські голоси під голубим склепінням з розпростертим на ньому богом Саваофом 5, і все це теж, як синенькі зошити «для народу»... Золота віддушина горю народному, єдиний вихід його бентежної, скорботної душі, а більше виходу не було. І в нас теж — із страшних і безпросвітних злиднів.
Народилася сестричка Оля. Поміщиця була її хрещеною матір'ю. Така красива, повна, рум'яна і темноока. Я бував у них в маєтку. Ходив по широких кімнатах, дивився на красиві столики з різними витребеньками, з розкиданим сріблом на них, і мені було болячеболяче...
Адже в нас цього не було, і в бідних селян теж не було.
Син поміщиці інколи навідувався до матері з столиці. Він був офіцер і красень. В нього закохувалися чарівні жінки, були закохані майже всі дочки сусідніх поміщиць. Але він не звертав на них ніякої уваги, а любив дочку бідного селянина із Сметанівки, так любив її, що плакав від кохавня.
Він був стрункий, благородний і культурний, а дівчина, яку він кохав, — груба і некрасива, майже потвора.
В місячні ночі я вибігав на город до коханки сина поміщиці. Залитий сріблом повновидого місяця чорнів тонкий і красивий силует офіцера. Оксамитно стогнав його благородний голос:
— Горлице моя сизокрила... Ластівочко моя ненаглядна! А йому відповідав майже бас його «дульцінеї»:
— Геть від мене! Відчепись... Я люблю твої хусточки та гроші, що ти мені даєш. А тебе не любила, не люблю і любити не буду. У мене є хлопець. Він тобі печінки одіб'є. Геть від мене!
— Ясочко моя золота, хоч засмійся своїм срібним голоском.
А у відповідь чулося громоподібне іржання:
— Ги-гп, ги-ги-ги!..
— Боже мій, як я тебе люблю, ти мій бог, зірочко моя, небо моє.
— Ну годі, годі... Усю мене обслинив... І скільки разів я тобі казала, щоб ти не приходив до мене, коли од тебе смердить усякими одеколонами... Вони гидкі мені, як і ти сам, ось мій Василь, так той пахне кізяком, і молоком, і медом. Геть від мене!..
І вона його штовхала з усього розмаху в груди своєю богатирською рукою, штовхала так, що він летів, як чорна і печальна тінь, в голубий і глибокий сніг. А дівчина з громовим сміхом тікала в хату.
І я ще довго чув під запорошеним снігом, вузьким, темним і жорстоким віконцем невтішний плач молодого красеня.
Нічого не допомогло. Ні вмолювання і сльози матері, ні її погрози і навіть випадок, вірніше напад «хлопця» коханої офіпера з парубками, коли закоханому ледь не відбили печінок. Нічого не допомогло!
Так і вмер від кохання син поміщиці, від нерозділеного і проклятого кохання.
А весною ми виїхали із Сметанівки.
Щоліта ми жили в Третій Роті, а взимку — по селах, де батько або вчителював, або служив сільським писарем.