Ми переходили через ярок, що біля кладовища, повз яке нам треба було йти.
Було ще темно, і сніг під нашими маленькими ногами так гостро і холодію скрипів...
Раптом до нас метнулися дві великі чорні тіні.
— Давай гроші!
Ми плачемо, не даємо, а вони, вищі за нас у півтора раза, здавили нас своїми важкими, залізними руками. Той, що обшукував мене, сказав:
— Я всі не заберу.
Але він забрав усі мої нещасні мідяки, і я ніколи не забуду хижої куркульської руки в правій кишені моїх штанців, що розчепірила там пальці, а потім люто й переможно стиснулась в кулак з моїм нахристославленим гонораром.
Ну, ясно, що це були куркульські мордаті буцівки, бо діти бідних людей ніколи б на таке діло не пішли.
Наша сучка народила багато цуценят і здохла. Цуценятка були сліпенькі й безпорадно вовтузились біля мертвої матері, а потім почали подихати одне за одним.
Мені було важко дивитись на їх муки, і я взяв їх уже трьох (бо решта повмирала) в корзинку і поніс на кручу над Дінцем, щоб відтіля (круча була дуже висока) покидати їх униз, а вони долетять до землі і зразу повбиваються.
Дурний, я зовсім забув, що внизу було гнойовище!..
Була ніч, темна й жорстока ніч, коли я, маленький, під донецьким вітром, з городу вийшов на кручу.
Я поставив біля себе корзину і з плачем витяг із неї тепленьке цуценятко, що теж плакало й тпкалось мокрим і холодним носиком мені в руку.
І в чорній вітряній тьмі я, з серцем, що розривалося од жалості, високо розмахнувся над головою цуценятком і шпурнув його вниз...
Воно десь там, у глухій тьмі, м'яко і страшно гупнулось об землю і почало кричати...
Я думав, що воно зразу вмре, а воно кричить...
Решти цуценяток я більше не кидав вниз, а схопив корзину з ними й побіг навкруги кручі на крики мого маленького братика...
XIX.
Осінній ярмарок на вигоні за селом, море фарб і кольорів, вигуків, і все це райдужно рухається концентричними хвилями.
Пахне борщем і ковбасою, що тут же, під полотняними напиналами, їдять заклопотані люди.
Біля коней, що вихваляють чорні білозубі цигани, поважно ходять дядьки з виглядом знавців і цьвохкають батіжками, що тримають за пужално, їх жилаві й натруджені руки, руки степових богатирів. І тут же, в цьому барвистому і різноголосому гомоні, грають у рулетку люди, забувшії од звірячої жадоби навіть про епілептика, що лежить під столом з рулеткою. Його щоки то кругло і туго надимаються, він дихає страшно і важко, а над ним його «ближні» гризуться, як вовки, за нещасні копійки, забувши, що у них під ногами стогне і мучиться людина в епілептичному припадку. Ми, хлопчики, часто крутили на гроші балки каруселі, і од цього крутилися люди на дерев'яному коні. А за це один раз задурно катались на каруселі під мотив пісні:
Где-то ласточки песня слышна, ветерочек траву чуть колышет.
А з балаганів повибігали «на раут» мандрівні артисти і закликають публіку.
Хазяїн звіринця на очах у всіх встромляє в рот слизьку й холодну голову удава, строката ліана якого обвилась йому круг шиї, пояса і звивисто збігає до ніт.
Я купив за п'ятак квиток і зайшов у звіринець. Мені було 12-13 літ, а я зарані, не глянувши на напис, узнавав кожного дикого бранця, моїх давніх знайомих по Майн Ріду 1 і Густаву Емару.
Особливо мені сподобались мавпи і мавпенята, що, незважаючи на присутність публіки, меланхолійно займалися пристойними і непристойними справами.
Був пізній вечір, коли я, покинувши звіринця, повертався до своєї рідної хворостянки, що ще й досі мені сниться, хоч мені вже майже шістдесят два роки.
Я навчився ходити на руках, як ярмаркові гімнасти.
Спочатку це довго не виходило, і я часто звозив до крові собі вилиці й щоки об землю.
Але я уперто продовжував і таки навчився. Тоді не було на селі інструкторів фізкультури. Я не знав міри і зводив важкі каменюки на витягненій руці, а особливо коли ходив на руках, то неправильно дихав, власне, зовсім затримував дихання. А потім, бо мені набридло ждать, поки одхлине кров од голови, підстрибував і всім витягненим тілом бився об землю підошвами, від чого весь стрясався, як од грому... І це не раз і не два...
І от одного разу, коли я читав дідусеві «Вершника без голови» 2 (сам я був без голови з тим стрибанням і ходінням на руках!), у мене в серці щось порвалося, неначе лопнула туго натягнена нитка... Я захлинувся... і продовжував далі читати. Через небагато днів, якось прийшовши із школи, я потягнувся до полиці з книжками, що була прибита на стіні вище моєї голови, і відчув, так страшно відчув, що все мені в грудях поповзло вниз... І весь я, як пучок туго натягнених струн, почав надиматися усе дужче і дужче і, не витримавши цієї муки, з плачем вибіг на вулицю і, підіймаючи руки до зоряного неба, ненавмисно торкнувся серця... Воно билося швидко, швидко.
Я пішов до Трохима Івановича, нашого вічно молодого з гігантським досвідом фельдшера, що міг дати сто очків наперед першому-ліпшому докторові з дипломом, хоч він і без диплома.
Він вислухав моє серце і сказав:
— Что же ты так поздно пришел? У тебя больное сердце.
XX.
На горі заводський посьолок, а під горою содовий завод і наше село. Вузька і каламутна річка Біла одрізняє нас од заводу. Вона тече в Дінець, що срібним поясом лине повз димний гай заводських труб і замріяних селянських хатин. А за заводом станція. Залізниця лежить під горою, золотою підковою протинав село і зникає за синіми вітряками. А по ній вічно дзвонять і хитаються червоні змії поїздів, і видно, як під колесами, на стиках, ритмічно вгинаються рейки і шпали.
Ми чіпляємось на ходу, і за нами ганяються кондуктори.
Багато хлопчиків лишило свої голови і ноги на кривавих і димних рейках нашої залізниці...
Але це не спиняло інших. І було героїзмом зіскочити з потягу, що скажено мчить з гори до заводу, або лягти між рейками і шпалами, а над тобою громово пролітає потяг і смертно дзвенить ланцюгами... Його вже нема, десь далеко цокотять його колеса, а ти не підводиш голови... Все здається, що потяг летить над тобою, і повна грому твоя душа...
А спробуйте ви пройти по одній рейці од будки до будки або стрибнути з високої верби в Дінець, ударитись головою об затоплений човен і лишитись живим...
Вічно дзвонить завод, кричать паровози, шумить за Дінцем ліс, і летять у димній синяві вагончики за Дінець і на далекі шахти.
А вночі, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий діамант, повний гулу й електрики завод і смутні каганці села. Це наше село Третя Рота. Як я люблю тебе, моє бідне замурзане село з вузенькими вікнами й долівками з глини, рушниками й вродливими дівчатами!.. Твої пісні, й гармоні, й парубків... Такі села є тільки в тебе, моя могутня Україно, мій цвіте чарівний і ніжний! Моє дихання й очі снять тобою... Твій синій вітер і золоті вечірні верби, твої місячні ночі у дзвоні солов'їв і поцілунків, з довгими тінями яворів...
Третя Рота...
Співає телефон у полях, і по стовбовій дорозі летять ївто, а в них сидять люди, в шубах і синіх окулярах.
Обдерті й замурзані, ми вибігаємо дивитись на них, за ними женуться наші крики й собаки... Авто хрипко і страшно кричить, і од його крику коні злякано несуть дядьків у бідних свитинах, з суворими і засмаглими лицями під золотими брилями...
Це — мої дядьки, це — моя Україна...
Яке щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!
XXI.
В кінці Красної вулиці, біля волоха Арифея й пивної Гавриленка, громада збудувала маленьку, неогороджену хворостянку бабі Цибульчисі, за землю.
Вона, як догоріла свічка, вічно лежала на печі, відкіля виглядало її зморщене, як віск і земля, лице.
Люди приносили їй окрайці хліба й воду.
Одного разу вода лишилася не випитою й хліб не з'їденим. На печі лежало маленьке й висохле тіло з запалими й плескатими очима й загостреним смертю носом.
Чужі люди обмили й поховали самотню і неогороджену любов'ю, як тином її хворостянка, бабусю.
Ми стали жити в цій хворостянці. Нас було десять душ; батько, мати й вісім душ дітей — три хлопці і п'ять дівчат.
Колись ми гарно жили, але батько дуже любив горілку, — і ми стали жити погано. Мати вічно бігала за ним, щоб він не пропив грошей, — і ми росли, як трава, в бруді й сонці — вічно голодні й немиті.
Обдерті, ми покотом спали на своїй одежі, у сні мочилися на ній і жили, як мавпи...
Вночі приходив вічно п'яний батько, і хату заливав горілчаний дух, і плач, і лайки матері... А батько в тумані алкоголю не бачив нічого і на голодні докори матері відповідав:
— Бог даст день, бог даст пищу.
У нього було вузьке татарське лице, опуклі карі очі, орлиний ніс з чулими й тонкими ніздрями, довгі козацькі вуса і безвольне ніжне підборіддя, бороди не було, а під нижньою яркою і повною губою ріс кущик волосся — буланжа. Пальці в нього були жовті від махорки, і задумані очі завжди дивились униз.
Він ходив трохи зігнуто в чоботях і сорочці, підперезаній мотузком, любив співати сумних українських пісень і писав вірші. Говорив він російською мовою. Це був феномен і жертва того часу. Він п'яти років став школярем і на колінах у вчителя рішав завдання. Потім, у штейгерській школі, він, першокласник, готував до випуску своїх товаришів, третьокласників. Тоді він був тонким юнаком з натхненними світлими очима.
Як тяжко пригадувати ці дні, коли за вікнами стогне завірюха, кричать авто, і в димі міських цигарок, крізь сльози споминів, мерехтить смугляве личико задуманого хлопчика на дерев'яних коньках, закручених цурками й мотузками...
Мені вже тридцять років, у мене два сини, і один страшно подібний до мене. Я дивлюсь на нього, на його рученята й капризні губи... і непереможно встає бажання ще раз прожити, хоч у споминах, своє життя над золотим Дінцем, у шумі тихих верб і осик, у янтарному цвіті акацій і дзвонах, церковних дзвонах, тепер чужих, а колись таких містичних і рідних.
О моя Третя Рота... Твій вітер тепло й ласкаво б'є в моє лице, я плачу від любові й музики, що не вернувся до твоїх кривеньких тинів, далеких яблунь і моєї молодості.
Моя смуглява й темноока мати варить борщ і проклинає свою долю. Ми, замурзані і обдерті, бігаємо круг неї, нам хочеться їсти, міі з ранку нічого не їли, і, щоб не так хотілося їсти, довго спали... Та це не помагає, і ми мордуємо матір своїми голодними крикамп. А вона, заклопотана, у брудній спідниці, б'є нас, худеньких своїх катів, і витирає полою злі сльози.
Ми рано навчилися знати все. П'яні сцени, повні плачу й лайки, зробили нас нервовими і вразливими старичками з не по літах розумними й печальними очима.
Кругом жили щасливі люди. Сусідські діти були гарно одягнені, купували на ярмарках ляльки, цукерки, і вони весело дивилися на світ. А ми, в бруді й холоді, були подібні до картоплі, що блідо цвіте в темних і холодних погребах.
А поруч, у пивній, під ногами п'яних робітників гриміла підлога і одчайдушний голос виводив:
Получил получку я, веселись, душа моя. Веселись, душа и тело, вся получка пролетела.
Пиво й сльози лилися рікою, і золотою рікою ц.-іивли у безвість смутні огні над селом і над димом заводу. І крізь дим вони здавались очима печальних матерів, що плачуть над пропащою долею своїх дітей.
Ранками владно кричав гудок на заводі, йому хрипко відповідали гудки на шахтах, і сірою низкою тяглися робітники з клунками своєю вічною дорогою. А ми, дітвора, зимою грали в ковіньки, розбивали носи на сковзалках, весною пускали в мутних ручаях качки з окуги, літом цілі дні проводили на Дінці, а восени рвали багряний і солодкий глід у золотих балках над «чавункою».
Іноді повз вікон гриміло весілля, і розліталася холодна осіння грязь цід ногами жінок, що зухвало танцювали, тримаючи в одній руці заквітчану курку. Попереду завжди йшов гармоніст, кучерявий і п'яний, за ним ішли бояри, перев'язані рушниками, й молоді. Бігла дітвора і в грязі боролась за конфети, що їм щедро розкидали родичі молодих.
А іноді пропливали похоронні юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, і голосили ті, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок, який не пропускав ніколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, він кидав роботу й несамовито біг провести ще одного гостя в царство тишини. Чомусь він любив вбирати хрестики, видурював їх у дітей, а то й просто зривав а шиї разом із шнурком. До кожного він приставав з своїм нудним і вічним:
— Дай х'єстика.
Маленький і кремезний, з жилавими босими ногами й затуманеними божевіллям очима, він тихо й покірно йшов за траурним походом.
А ночами на цвинтарі можна було чути ридання другого дурачка, високого Ананія. Щоночі він ходив на могилу своєї матері й далеко по глухих вулицях скорботно й монотонно лунало:
— Ой мамо, мамо...
Худий і тонкий, він ходив по селу і щось бурмотів про смерть і пожари. Його мутні очі завжди дивились трохи вгору, і гостра руда борода сумно хиталась під незрозуміле бурмотіння.
Ларька й Федька Горошенята ходили зі мною на смітники заводського магазину. Цілими днями копались у бруді, шукаючи солодких ягідок і кольорових папірців. Нам тільки снилося прекрасне життя інших, що не мріють про м'ясо й гарну одежу. У них і ляльки, і теплі кімнати, вони щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копаємось у багні й чужих недоїдках.
Я страшенно полюбив книжки. Вони мені давали той світ, у якому одмовила доля. Я плавав з капітаном Немо на підводному човні, був в'язнем на повітряному кораблі божевільного вченого, ганявся за злочинцями з Натом Пінкертоном 1, був під землею і в зоряних світах, полював на індіянів на далекому заході і в тропічних лісах гойдався на ліанах над мутними водами, повними алігаторів і невідомих тварин. У нас не було книжок, і я просив їх у знайомих, а то й зовсім чужих людей, яких я зустрічав на вулиці й питав:
— Дядя! У вас нет сыщиков?
Одні сміялись з мене й проганяли, а другі звертали на мене увагу, і я годинами на жорстокому морозі стояв біля їх воріт (соромився зайти до хати), поки вони вийдуть, щоб перемінити книжку.
Але вредні діти бруднили й рвали книжки так, що не можна було їх повернути, і тоді хлопці мене за це били. Вони мене били на кожній вулиці, так що мені не можна було нікуди й піти. Пам'ятаю, була холера, і я надійно думав:
— Хоч би вже вони всі повмирали. Тоді б мене ніхто не бив.
І раз один парубок, що я не повернув йому книжок, спіймав мене з хлопцями на Дінці. Втекти я не міг і покірно спинився перед мордатим велетнем з кулаками в мою голову.
— Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобі покажу, як не повертати чужих книжок.
І він замахнувся наді мною страшним волохатим кулаком.
Але я одскочив убік і почав гаряче переконувати його, що мене не треба бити, що не винний я, маючи таких вредних братів і сестер, що рвуть чужі книжки. Я дуже люблю їх, вони для мене краще всього, вони для мене все життя, й мене не можна бити.
Мені було ж дванадцять років, але я так натхненно й переконуюче говорив і як крем яшками грав чужоземними словами, я говорив так палко, що парубок тільки здивовано розводив руками:
— От так голова.. Оі голова... А я, смуглявий горобець, стояв перед ним і чекав на свою долю.
Тут же був один хлопець, що мовчки слухав нас. І, коли я замовк, він, блідий од гніву, підійшов до мого ката, взяв його за петельки так, що той почорнів од спиненої крові, і вдарив його всім тілом об тин:
— Доки ти будеш мучити цю дитину?
Хлопці їх розняли. Але цей парубок більше мене не чіпав. Він навіть запросив мене до себе і дав ще книжок.
Літом я тікав у поле і в траві, що пахучо шуміла наді мною, забував над книжкою все в чарах нових світів і пригод.
Про мою любов до книжок узнав завідуючий заводської бібліотеки Сергій Лукич Зубів і почав давати мені даром читати книжки. Як сон були мені Третя Рота й порожній живіт. Книжки замінили мені товаришів і ласку матері, вони влили нові барви в мою душу, і вона зацвіла ярко і любовно під сяйвом звільненої думки. Вони дали мені крила й майбутнє, розкрила мені огненні простори, повні золота й крові... Краса й сила одкрили мені своє лице і обійми. А коли я вперше побачив живі картини в кіно, де на тлі чарівної музики проходило перед очима те, що треба викликати силою уяви, коли читаєш книжку, я так намозолив очі господині ілюзіону, що вона дозволила мені безплатно ходити на картини. Звичайно, моїми улюбленими були Аста Нільсен 2 і Максимов 3. Макс Ліндер 4 доводив мене до судорог у животі.
І от почала рости тоска. В кіно я ще дужче відчував те розкішне життя, яким живуть інші, вибрані, щасливі, яким я ніколи не буду жити, до якого ніколи мені не долетіти, хоч у мене й є крила, але крила фантазії, на яких справді не можна злетіти навіть на стріху нашої хворостянки.
І коли бархатні акорди невідомої музики заливають темний зал ілюзіону, я плачу незадоволеними й колючими сльозами так, що від них стає мокре підборіддя й мої дитячі губи. Як птиця з поламаними крилами вовтузиться у власній крові й ніколи, ніколи не полетить у сині й чудесні світи, так і я, маленька й нещасна точечка в безжальному й жадному світі, сидів у темній залі і плакав над загубленою радістю.
На шумних ярмарках ми з Федькою Горохом крали житняки й яблука. Там, де кричать: «И так — питак, и на выбор питак», я нахилявся над рядом і робив вигляд, що вибираю, а сам крізь розставлені ноги (коли крамар обернеться) подавав Федьці, що стояв позад мене, украдену ляльку і тихо одходив.
Але потім я кинув красти, бо в цьому не бачив ніякої радості, крім перспективи ходити з одбитими печінками. Я дуже любив собак, кішок і коней. Одного разу хлопці спіймали сучку, що водила тічок по городах, прив'язали її до тину і почали вбивати. Били вони її тоненькими дубцями і тільки мучили її. І я, повний невимовної сили, весь у сльозах, розігнав хлопців, одв'язав бідну собачку і пустив її на волю.
Я любив ходити на гнойовище над Дінцем, куди приходили подихати коні. Вони рідко й хрипко зітхали, судорожно сіпали ногами, їм смертно тремтіла облізла й мокра шкіра, і вони довго і тоскно простягали шию в синяву й світло до холодних осінніх зір.
А потім з них здирали шкіру, і собаки й галки робили своє діло на їх димних од крові тілах.
XXII.
Вчитель Василь Мефодійович Крючко, з добрим теплим лицем і задушевним голосом, був особливим вчителем. Він горів своєю роботою, любив нас, як своїх дітей, а ми за це неможливо шуміли й на перервах підіймали такий пил, що лице Василя Мефодійовича плавало в ньому, наче одірване від тулуба, і скорбно кахикало, дивлячись на нас докірливими й мутними очима.
Він ніколи не бив нас, і тільки раз боляче сіпнув мене за вухо, коли я об фанерну перегородку до вчительської вдарив свого товариша. Спокійно й терпляче робив він своє непомітне й велике діло. До кожного він підходив індивідуально і різними чарівними ключами одмикав наші душі.
Я був першим учнем, хоч і ніколи не вчив уроків. Просто така в мене була пам'ять.
В одному класі зі мною вчилася дівчинка Ліза, вона давала мені пиріжки і довго дивилася на мене, наче хотіла щось сказати і ніяк не могла.
А я по темних кутках плакав од муки, що не можу сказати їй, як я її люблю, що лице її, в райдузі золотого волосся, з синіми й печальними очима, щоночі мені сниться, що цілі дні ходжу, як у сні, повний нею.
І в світанковім трепеті моєї закоханої душі звучало:
Милая, знаешь ли,
вновь видел тебя я во сне.
В сердце проснулась любовь,
ты улыбалася мне.

Где-то, в далеких лугах,
ветер вздохнул обо мне...
Степь поживала в слезах,
ты размечталась во сне...

Ты улыбалась, любя,
помня о нашей весне...
Благословляя тебя,
был я весь день, как во сне.
               А. Белый 1
Була весна, і ми з Лізою пішли за станцію готуватися до іспитів. Звичайно, в підручники ми й не заглядали, але я ніяк не міг сказати Лізі про любов. Я тільки незграбно йшов за нею, дивився на неї, як на святу, і молився на її золоту потилицю. Од неї віяло таким щастям і ароматом, що я захлинався, коли говорив, відчував, що кров розірве моє лице, але не міг сказати їй про свою таємницю. Ми ходили у світлі й шумі, я дивився на її ніжні рухи, як вона томно повертала своє лице й поправляла непокірне волосся, що вітер жартівливо розгортав на її рожевих і [голубих] скронях. Коли ми поверталися в село, хлопці кричали мені:
— Куди це ти її водив?.. Ліза відповідала:
— Не он, а я его водила.
І дійсно, я спотикався і йшов за нею з блаженними, повними сліз очима, мені хотілося, щоб ніколи не було села і цих противних хлопців, щоб я вічно йшов за Лізою, дивився на її ніжні рухи й молився на її золоту потилицю. Моя любов була, як квітка в росі, що п'яно хитається в янтарному полі, й молиться на зорю, і плаче багряними сльозами зорі од щастя.
Моя душа подібна була до амфори, і я обережно ходив, щоб не розплескати своєї радості.
Була якась насолода в тому, що я мовчу, хоч і знав я, як щасливо засіяють сині й кохані очі, бо часто, коли ми бавились, ми, мов навмисне, притулялись одне до одного і з розширеними очима, бліді й щасливі, слухали тепло й жагу наших тіл.
Тільки тепер я від Лізиної подруги узнав, що вона мене любила.
За вікном синя вечірня печаль, і заплакане лице моєї молодості дивиться в шибки... Між нами тільки скло... Ось я встану, візьму Лізу за тремтячу руку і скажу їй про свою любов, загляну в бліде восторжене лице, і мої губи відчують солоне тепло щасливих сліз... Я глибоко вдихатиму дороге дихання... і питиму з заплаканих вій сльози — росу першої любові.
Та не скло між мною і моєю молодістю, а довгі огненні роки, повні любові й смерті. Іноді образи встають перед мене, і прокляте марево їх затуляє од мене сині й далекі очі моєї першої любові.
Дзвонить годинник, одбиває хвилини, що вже ніколи не повернуться, чорні вказівки не покрутяться назад крізь кров і сніг мого минулого, щоб наблизити до мене розширені й кохані очі.
За вікном риплять кроки перехожих, і плаче моя молодість.