Іду...рудію,
прослизую в ринву буття,
провулок лиш тихо ворушиться.
І зовсім не грізно. Хоч пізно.
А я ще дитя.
Він теж собі дума: а раптом сьогодні все зміниться.

Я виросту...зіпнуся,
нестямлюся в пристрасті, позбудуся впертості,
згрішу й осміхнуся цікаво,
уперше нап'юся,
здивуюся власній відвертості.

Та каву гірку полюблю,
знахабнілих людей
і волання гітар.
Всім гірким насолю,
у безмежжі ідей попливу...
серед мрій, поміж хмар.

Згодом звичайно отямлюсь,
познімаю весь пірсинг,
зроблю капремонт і не вийду гуляти у дощ.
І життя як годиться на плечі взвалю
і щовечір удома дивитимусь вісті.

А провулок тоді зарегоче, заплаче,
я прокинусь вночі і тривожно здригнусь.
Ціль, мета, мрія, бажання, задача.
Все пішло, хоча я, здавалось, біжу.