Постають на обрії
                  образи,
                       обриси кораблів,
                                що відпливають на захід.
Хтось тримає в міцних і згрубілих руках
           свою долю,
                       себе
                            і дійсність.
Хтось не змінює курс
                 і мету залишає ту ж саму,
                      Хоча захід - в широкому розумінні  -
                               вже кілька років тому
                                   залишився позаду.

Слухаючи шепіт моря,
                 наче радіо білий шум,
Хтось відчуває себе
                     солоним морським вовком,
Десь під вечір
                     швидше морським собакою,
Бо у сутінках легше не помічати
                бруд на вітрилах,
                                а десь – іржу.

Прямуючи ввечері додому
                   чи міряючи кроками
                          безнадійно порожню хату,
   Хтось примружує очі –
             від випитого
                    чи просто від втоми
      І бачить темні і теплі
               образи,
              обриси кораблів,
                       на яких все життя плавав –
       
      Кораблів, яких не було ніколи.
                     
      І яких не могло бути.