Тебе не було. Між складками тиші
не ми лоскотали невидимі струни.
То так щось, то просто замишені миші
латали мовчанку, лишаючи дюни

розплющених снів. То просто здалося
порожнім речам, що вони – з пластиліну:
від дотику – стати обличчям, волоссям
отого, для кого я – первісна глина.

Тебе не було, то глині наснилось
по парі долонь, у долонях – магніти,
і подих із дзеркала: "Чуєш, бери ось:
себе забагато – давай разом снити".

Тебе не було і нема. Так все просто:
на носі – зима, на зимі – шапка снігу,
над снігом – мости, а під самим під мостом
захеканий потяг стомився від бігу...