Апостол Андрій ходив по Дніпру,
Бо Дніпро був якраз замерзлим…
Крилаті зіниці його – мов крук,
Чорним вітром розтерзаний.

Апостол Андрій самотів і мерз,
Як мерзнуть хіба що у пеклі.
Казали йому:
– Ти чого приперсь?.. –
Іван чи якась там Текля.

А з іншого боку хтось поважав
Його служіння ідеї…
Словом, було йому хресно так,
Як і Христу в Іудеї.

Неясно було, що він їв, де спав…
Що думав про клімат тутейший і пісню.
Чи весь у вогні місійнім згоряв,
Чи залишав на кохання, наприклад, кисню.

Чи пив із чаші сам до кінця?
Іншим сердечно давав чи по-панськи?
І чи були йому до лиця
Тіні богів слов’янських?

В дебрях блукали святі вовки.
Плакало Сонце-мама.
Простір крутився. Ішли віки –
Як телеграма.

Виросла церква. Дзвенить зоря.
Красіво і сумно всюди.
Ходять по колу води Дніпра.
А по Дніпру замерзлому – люде.

В кожного кривда і правда своя.
Кожен чорта чи Бога свойого гріє.

На Водохрестя
  з льоду
     хрести
        стоять –
Ще від Андрія.