Він так довго блудив, що в кінці приблудився до раю,
Відшукав у паркані якусь непомітну діру,
І приліг під кущем, і всміхнувся: «Либонь, помираю…
А цікаво, що буде, коли я і справді помру?..»

З тим собі й задрімав, загорнувшись в благеньку шинелю,
На два розміри більшу, подерту, з чужого плеча,
І приснилось йому, що летить вздовж якогось тунелю
До нестерпного світла Того, Хто в кінці зустріча.

Він Його й не впізнав – бо і звідки ж було пам‘ятати
Всіх, кого попри вікна вела прокураторська рать…
Але там, в тому сяйві, була ще та змучена Мати,
Посміхнулась Вона: «Ти стомився, Агасфере, – сядь…»

І коліна нараз підломила небачена втома,
І одвічний удав зняв із горла обійми кілець…
А Вона шепотіла: «Спочинь. Ти тепер уже вдома.»
Він мацнув – і впізнав під собою свій клятий стілець.