І грім був такий, що лякав мертвих,
Зловіщий мороз оточив небо.
Таємний вогонь відшукав жертву
В дитячім звіринці. Чого й треба.
І шкірився кат, що діставсь плахи,
І не вистачало землі світла,
І лірник з крутої гори плакав,
І стогін його підхопив вітер.
І вічний сурмач шматував душу
Та все довіряв свій проклін світу.
І я те збагнув, та сказать мушу –
Дорослі борги віддадуть діти.
О, часе ти мій, моток мій пряжі,
Вовками пахтить твій клубок вовни.
Як важко, як обмаль у нас старших,
Й навряд чи багато їх є ззовні.
Дитячий звіринець обдавсь жахом,
Та вихід знайшовся, невже знову,
Як юний сурмач на весь світ жахнув,
З порепаних вуст витискав слово.
І слухав народ, опустив руки,
І не ворухнувсь, аж завмер стовбчки,
І лірник мовчав, з вуст ані звуку
І все на землі записав мовчки.
...В тісному звіринці все ті ж клани,
  Нові прапори на дротах сохнуть,
  Ще й шкіряться пихаті пахани.
  Від сморіду скоро самі здохнуть.
  Ті ж самі обличчя вершать долі,
  На те поглядаємо ми, вчені,
  Здригаємося у своїм домі,
  А от десь на людях стрункі й чемні.
...І слухав народ, опустив руки...