У БУДЕНЬ

Помру, як собака.
Це ж треба, як весело!
Мене вже скарлюченим знаком
У книгу потрібну занесли.

Мене вже пробачили,
І білим мереживом вишили,
А бачать – не плачу,
То швидше б мене, швидше!

Всміхатися - не всміхатися?
Усе ж хоронитимуть заживо...
Ах, боже, ще й це мереживо!
Раді мої рідні старатися,
Щоб усе було як належить!

Надворі мрячить.
І – бачиш? –
Як непрані простирадла на шворці – хмари,
У Бога сьогодні – будень,
Ох, люди,
Навряд чи
В нас вийде – з фанфарами.
Але ж нічого не втрачено,
Якщо свята не буде?

Якщо не вийде з фанфарами,
Якщо ніхто не заплаче...
Занадто старими стали ми,
Щоб це для нас щось та значило.